Кожна людина любить місце, де народилася й зростала. І байдуже, велике місто чи маленьке селище — це твоя мала батьківщина. Це домівка. А домівку хочеться бачити чистою, охайною, комфортною та затишною. Хоч і не завжди це може залежати особисто від тебе.

Ось так і я дуже люблю рідний Київ. Й хоч у мікрорайоні Чоколівка не народилася, проте живу тут уже понад 20 років та вважаю його домівкою. І коли чимало років тому лише переїхала сюди, мікрорайон був зеленим і дуже чистим. Тому, мабуть, обрала його серед інших. Багато газонів, кущів і дерев захищали від бруду та вихлопів, що йдуть просто у вікна будинків зі швидкісної траси. Затишні дворики та чисті й охайні тротуари. Так було…

Але згодом керівництво району чомусь вирішило, що все, що необхідно жителям, — це продуктові магазини: що більше, то краще. І вони почали з’являтися буквально на кожному кроці. Кілька років тому запрацював мережевий супермаркет і в сусідньому з моїм будинку. Звісно, вибігти по продукти стало можливо навіть у капцях, але…

Подбати про чистоту біля тих магазинів місцева влада не вважає за необхідне. З урнами-смітничками в районі велика проблема. Тож виходять люди з покупками і кидають непотрібну упаковку просто під ноги, отже під вікна саме мого будинку. І за добу їх проходить близько тисячі, за тиждень — з десяток тисяч. Уявіть, якщо навіть кожен другий-третій кине обгортку від морозива, бляшанку з-під напою або картонну упаковку. Кучугури сміття зростають під нашими вікнами день у день.

Відповідає за чистоту тротуарів, як я довідалася вже давно, Шляхо-експлуатаційне управління по ремонту та утриманню автомобільних шляхів та споруд на них Солом’янського району (ШЕУ). За правилами, воно мало б прибирати тротуари хоча раз на два тижні. Але в нашому випадку, звісно, це не допомогло б. Тут прибирати слід раз на 2—3 дні або просто потонемо у смітті. Що, на жаль, і відбувається. Адже з’являються працівники ШЕУ в нас приблизно раз на місяць, коли сміття в буквальному сенсі починає підпирати підвіконня мешканців першого поверху. Порозгрібають завали і… знову зникають на місяць-півтора.

Тому торік і позаторік ми із сусідами залишили спільно, мабуть, кілька десятків скарг до Київської міської держадміністрації на забрудненість території і незадовільну роботу ШЕУ, фахівці якого нехтують обов’язками. Заявки приймати в нас не відмовлялися, але далі справа ніяк і нікуди не рухалася. Тож інколи комусь із сусідів просто уривається терпець, і прибирають самотужки. Так само і я. Але допомагає ненадовго. Адже потік покупців до супермаркету не зупиняється 24 години на добу. Аж раптом…

Минулого тижня мені на мобільний зателефонували з незнайомого міського номера. Чоловік сказав, що він фахівець тієї «гарячої лінії» КМДА, куди ми скаржилися на засилля сміття і бруду. Я здивувалася й зраділа одночасно: «Невже таки буде і на нашій вулиці чисто?» Тож почала емоційно розповідати йому про те, як неприємно жити на смітнику, з яким навіть спільними силами з сусідами неможливо впоратися.

Але він швидко мене перервав. «Даруйте, я все розумію, але телефоную трохи з іншого приводу. За останні півтора року особисто від вас на нашу лінію надійшло аж 6 скарг на незадовільну роботу районного ШЕУ. Тож маю до вас прохання. Зайдіть на сайт КМДА у розділ, де ви ті скарги залишали. Знайдіть там телефон «гарячої лінії», а як матимете час і натхнення (та бажано вже сьогодні), зателефонуйте туди і закрийте усі ті свої заявки. Зараз продиктую вам їхні номери. Ви готові записувати?»

«Як то, — запитую, — закрити? З якого дива? Я ж вам кажу, що нічого на краще так і не змінилося. Сміття повно, воно підпирає підвіконня першого поверху. Прибирати потрібно як мінімум раз на тиждень, а краще — ще частіше. Я думала, що ви телефонуєте, аби сказати, що нині вже так і буде. А ви просите закрити минулі скарги? Але з чого б це, якщо нічого так і не зроблено? Де логіка?»

«Логіка в тому, що такий у нас порядок. І ви зобов’язані дотримуватися процедури. Не псуйте нам статистику! — почула у відповідь. — Минув рік — скаргу треба закрити. Якщо ви вважаєте, що на краще нічого не змінилося, можете потім знову зайти на сайт і залишити нову, вже із цьогорічною датою».

«Та що ж це таке? Закрийте скаргу, відкрийте скаргу… Ми із сусідами їх пишемо не для того, аби ви собі малювали красиву статистику. А для того, що б за тими скаргами вживали заходів. Та нічого не робиться! Як прибирали самі, так і прибираємо. А ще й податки сплачуємо, із яких працівникам ШЕУ платять зарплати. Та й вам там на «гарячій лінії» КМДА, мабуть, теж. А ви переймаєтеся лише тим, аби наші скарги були вчасно відкриті-закриті?» На тому боці телефона голос трохи помовчав, та потім ще раз настійно попросив мене зробити все «за правилами і процедурою». На тому й попрощався.

Ось і виходить, що столичні чиновники дуже переймаються лише… дотриманням процедури і гарною статистикою. А ось те, що реальної реакції на скаргу, а тим паче змін на краще немає, їм, виходить, зовсім байдуже. І мені дуже шкода, що чиновників такого рівня призначають згори, а не обирають місцеві. Так і потрапляють у крісла керівників ті, кому цікаві гарні цифри у звітності, але зовсім байдуже до проблем реальних людей, які стоять за тими цифрами.