«Я повірю, що українська армія існує, якщо побачу офіцера, який читає книжки, знає англійську і танцює вальс, — так колись казав один зі співавторів нашої Конституції», — ділюся  своїм спогадом з офіцером 95-ї бригади Юрієм Кочевенком.

Він — бойовий офіцер, а за сумісництвом юрист і психолог, у довоєнному житті — директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді, який протягом двох днів супроводжував журналістів на звільнених територіях.

 Після війни ми крок за кроком, сантиметр за сантиметром відстежуватимемо, як оборонялися, встояли наші міста і потім, як їхні прекрасні захисники перейшли в наступ. Але деякі епізоди, перші дні великої війни ми можемо реконструювати вже зараз
Ми говоримо з командиром 127-ї бригади ТрО Харкова Романом ГРИЩЕНКОМ про оборону Харкова в одному з місцевих лісів, в якому повно грибів попід підрізаними ворожими снарядами деревами. Сліди виграної битви наче створюють особливу атмосферу.

Авторитет українських захисників та захисниць у суспільстві беззастережний. Так само, як і довіра до ЗСУ найвища серед усіх інституцій у державі. Тож питання соціального захисту наших воїнів украй важливе й чутливе, як ніколи. Чи належно держава опікується захисниками, яке грошове забезпечення вони отримують і скільки триває відпустка під час війни, які пільги мають родичі військових, чи зберігаються виплати, якщо військовослужбовець потрапив у полон, — про це та інше ми розпитали в командувача угруповання сил та засобів оборони Києва Олександра ПАВЛЮКА.

 У День захисників і захисниць України площа біля Маріїнського палацу в Києві була заповнена військовими. Були там не лише воїни Почесної варти, як зазвичай під час урочистостей за участю глави держави. Цього разу там зібралися ті, хто нині боронить українську землю від навали російської орди. Вони прибули до столиці з різних напрямків і районів виконання бойових завдань, звідти, де гаряче, де щохвилини ризикують своїм життям заради однієї мети — якнайшвидшого очищення України від кремлівських варварів. 

14 жовтня має особливе, глибинне значення для кожного українця. Здавна наші предки цього дня відзначали Покрову Пресвятої Богородиці. Свято, що було одним із найголовніших у запорозьких козаків.

Поколіннями українці боролися за свою ідентичність, за незалежність та свободу Української держави.

 13 квітня 2014 року Вадим Сухаревський, тоді ще старший лейтенант, віддав перший у російськоукраїнській війні наказ відкрити вогонь по російських бойовиках. Із 2014го для нього боротьба не припинялася ні на мить. Тепер полковник Сухаревський, який командує 59 окремою мотопіхотною бригадою ім. Якова Гандзюка, продовжує її на південному напрямку. «Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не звільнимо наші землі і не повернемо людей із гнітючого полону», — каже командир «Борсук».

 У вагоні метро пасажирів було небагато, тому я одразу звернув увагу на чоловіка у військовій формі років 40—45: він стояв біля дверей і дивився у темінь тунелю, що пробігав за вікном. Мені потрібно було виходити на наступній зупинці, але я вирішив поїхати далі, щоб поговорити із фронтовиком (за час війни з 2014 року навчився розрізняти військових із фронту від інших).

 Готуючи матеріали з підрозділів, де служать наші хоробрі захисники, я чомусь безперервно повторював, як молитву, слова щемливо-правдивої та надзвичайно зворушливої пісні Павла Зіброва «Я так хочу додому». Мене давно не брали за душу сучасні пісні, але ця… Вона відлунювала кожним словом у серці, малювала в уяві картини воєнної реальності. Не випадково заголовками першого і вже другого розворотів я обрав рядки саме з неї.

За цивільною спеціальністю Надія Семеніхіна економістка. Але за фахом попрацювати не встигла, бо перебувала  у відпустці для догляду за дітьми. Вийшло, що з декрету одразу пішла в армію. Рідні не підтримували такого рішення. Мама намагалася відмовити, хоч і розуміла: якщо донька щось вирішила, то так і буде. Бабуся підтримала і тепер доглядає малих, бо дітей Надія виховує сама, без батька. Сини теж пишаються мамою і обидва хочуть стати військовослужбовцями.

 «Медики — це янголиохоронці, які за будьяких обставин захищають наше життя. Під час війни люди в білих халатах — це той тил, що тримає державу.

Хто ж насправді бойові медики? Це ті люди, в яких неподалік лінії фронту, де не вщухають обстріли, тривають ще одні бої: за життя бійців, які зазнали поранення на полі бою. Фронтові лікарі тут завжди в повній бойовій готовності вдень і вночі. Робота їхня полягає в допомозі військовим на місці поранень та в мобільних госпіталях. Тут, на передовій, цих лікарів не зустрінеш у білих халатах, адже вони такі самі солдати у військовій формі: рюкзак 10 кілограмів, бронежилет, автомат, шолом і додаткова аптечка. Така  амуніція військових медиків.