Червонозоряні «фашисти» під містом Лева

75-РІЧЧЯ ЗДАЧІ ЛЬВОВА РАДЯНСЬКИМ ВІЙСЬКАМ

ПОГЛЯД. Зазвичай уявлення про реалії спротиву Польщі німецькій агресії в 1939 році не виходять за межі сформованих ще радянською псевдоісторичною пропагандою міфів. Не дивно, що багато хто вважає самовбивчі контратаки польських кіннотників із шаблями наголо проти гітлерівських танків мало не типовим явищем у тій війні. Втім, чому тоді попри дворазову перевагу німців у живій силі та п’ятиразову — стосовно танків і літаків, нацисти захопили Варшаву аж на 28-й, а не на 8-й день бойових дій, як це планував Гітлер? Насправді польська кампанія не стала для німецьких вояків легкою прогулянкою, а щодо шабельних атак, то, наприклад, сформована переважно з етнічних українців Волинська кавалерійська бригада завдала нищівної поразки… 4-й танковій(!) дивізії вермахту, легкоброньовані панцирники якої з легкозаймистими бензиновими моторами не стали міцним горішком для артилерії уланів.

Отож недаремно Гітлер правдами і неправдами домагався від Сталіна вступу Червоної армії у війну проти Польщі, що загрожувала перетворитись у затяжну і провальну для фюрера. Красномовне підтвердження того — героїчна оборона Львова, що зазнав бомбардувань уже в перший день війни — 1 вересня 1939 року.

Згідно з німецьким планом блискавичної війни 12 вересня до львівських околиць прорвалось спеціально створене моторизоване угруповання гітлерівських військ, що мало з ходу зайти в місто. Це видавалось цілком реальним завданням, адже йшлося про населений центр начебто у глибокому тилу, куди евакуювалось понад 100 тисяч біженців і де у чотирьох госпіталях лікувались понад три тисячі поранених. Крім того, більшість львів’ян — українці, яких не особливо жалували польські офіційні власті.

Та на ділі все виявилося з точністю до навпаки: жителі міста, забувши про національні утиски, масово чинили спротив. Численні пости протиповітряної і протипожежної оборони, укомплектовані переважно жінками і підлітками, під час авіаударів чергували на дахах будинків, а чоловіки, які за станом здоров’я не підлягали мобілізації, стали до лав міського ополчення. Не дивно, що коли виникла загроза прориву німецьких військ, на підступах до Львова за лічені дні постали викопані містянами вручну протитанкові рови, окопи, траншеї, бліндажі.

Як наслідок, замість штурму з ходу гітлерівцям довелося перейти до планомірної облоги, результат якої, втім, виявився неочікуваним як для нападників, так і для захисників міста. Згідно з підписаним у Москві таємним протоколом до пакту Ріббентропа — Молотова, Львів відходив до зони радянського впливу. Отож уже наступного дня після переходу Червоною армією польського кордону до міста форсованим маршем рушив загін у складі 35 танків, на броню яких «зсадили» шість сотень кавалеристів. Зранку 19 вересня передова розвідрота із шести танків цього загону на околицях Львова потрапила під вогонь гітлерівців, які не звертали уваги на заздалегідь обумовлені сигнали радянських союзників. Лише влучна «відповідь» танкістів, які знищили три гармати німців, примусила останніх впізнати своїх, після чого розпочався торг, кому брати місто.

Утім, навіть отримавши розпорядження Гітлера про «визволення» Львова від німецької облоги, як дипломатично іменувався відхід гітлерівських військ, фашистські генерали спробували взяти захисників міста на арапа, висунувши ультиматум: капітулювати не пізніше 10-ї години ранку 21 вересня. Натомість радянське командування оголосило своїм військам наказ, в якому йшлося, що «обороною міста керує фашистська організація», а тому о 9 годині ранку 22 вересня розпочнеться його штурм.

На цей час під Львовом зосередились три танкові бригади, три кавалерійські дивізії та один стрілецький корпус Червоної армії. Проте радянське командування зробило висновок із невдалого тупцювання під містом своїх німецьких союзників, тому запропонувало прийнятні умови капітуляції. Зокрема польським офіцерам гарантували «особисту свободу і недоторканність їхнього особистого майна» та «виїзд до зарубіжних країн». Та все це виявилось блефом, а більшість героїв оборони Львова, значну частину серед яких становили мобілізовані і зодягнуті в офіцерські мундири українські вчителі, інженери, митці, згодом таємно розстріляли під Катинню, потім впродовж десятиріч цинічно перекладаючи вину за це на «фашистів»…

110-РІЧЧЯ ВІДРОДЖЕННЯ СОРОЧИНСЬКОГО ЯРМАРКУ

Пророцтво мрії

ДУХОВНІСТЬ. У знаменитому описі Гоголем величі нашого Славутича стверджується, що «редкая птица долетит до середины Днепра». Втім, мало хто замислюється над тим, що письменник написав це в часи, коли на ньому ще не створювали рукотворних морів, а тому йшлося аж ніяк не про гігантську ширину ріки. Лише згодом авторська гіпербола виявилась пророчою.

Аналогічна ситуація з уславленим Сорочинським ярмарком, який за часів Гоголя був звичайнісіньким містечковим базаром — одним із 332 на території тодішньої Полтавської губернії. Однак талановите зображення цього ярмаркового дійства нікого з читачів не залишає байдужим, а тому земляки письменника ще у 1904 році взялися за відродження ярмарку, проведеного у міському саду Полтави як «базар-гулянье».

Уся творчість видатного українця — наочне підтвердження того, що мрія — матеріальна, а нащадки легендарного Тараса Бульби вміють жити, кохати і воювати, як ніхто на світі.

10-РІЧЧЯ «ЗАМАХУ» НА ЯНУКОВИЧА

Яйце правди

ЗНАК. Нині, після загибелі Небесної Сотні на Майдані і вже сотень захисників Вітчизни в неоголошеній війні Росії проти України, випадок зі збитим з ніг яйцем «сильним лідером» видається не таким комічним, як 10 років тому.

Мимоволі замислюєшся, як особа, що до втрати свідомості боїться за своє «дорогоцінне» життя, не злякалась пролити кров вже тисяч людей, ставши катом і зрадником свого народу та рідної Батьківщини. Та найстрашніше, що це не лякає ні самого Януковича, ні його сподвижників, які досі не визнають за собою провини за те, що сталося з Україною. 

160-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ СЕВАСТОПОЛЯ

Російська слава — українською ціною

ДАТА. Тим, хто дорікає українцям, що вони шанують і пам’ятають не лише переможні, а й трагічні події, не варто забувати про провальну історію головної військово-морської бази в Криму, яку неодноразово доводилось здавати ворогу. Однак росіяни не лише пишаються трагічними оборонами Севастополя, а й без тіні сумніву приписують героїзм його захисників виключно силі «російського духу». Причому не лише величають місто-герой «городом» своєї слави, а й навіть уродженця Вінниччини матроса Петра Кішку перейменували в Кошку.

Утім, найімовірніше, саме через це нашого земляка взагалі не викреслили з історії, бо, скажімо, нині мало кому відоме ім’я колись не менш знаменитого захисника Севастополя Гната Шевченка, якому було встановлено перший на теренах Російської імперії пам’ятник «нижчому чину». На відміну від Кішки, який під час вилазок у ворожий стан буквально проповзав під ногами ворожих вартових, богатир Гнат Шевченко йшов напролом, розкидаючи солдатів противника, немов цуценят, та вправно орудуючи прикладом гвинтівки, немов довбнею. На жаль, герою «не пощастило» з прізвищем, яке ніяк не піддається «русифікації».

Не менш цікавим і «провокаційним» є нібито просте запитання: хто власне захищав Севастополь у 1854—1855 роках? Відповідь начебто проста і очевидна — російські моряки, серед яких на найпочесніших місцях — Кішка, Шевченко, Заїка і навіть сам адмірал Нахімов, який походив з роду запорозьких козаків Нахімів.

Однак не складно дізнатись, що перед початком оборони Севастополя його населяли 42 тис. осіб, з яких близько 30 тис. — військові чоловічої статі, тобто моряки. Натомість у жовтні 1854 року чисельність захисників міста зросла до 85 тис. осіб, а загалом на Кримському півострові було зосереджено майже 150 тисяч військових російської армії. В часи, коли кавалерія залишалася найшвидшим родом військ, а залізниця з’єднувала лише дві столиці — Санкт-Петербург і Москву, майже за місяць наростити угруповання військ можна було лише за рахунок резервів із найближче розташованих губерній.

Отож цілком закономірно, що Севастополь захищали підрозділи Одеського, Кременчуцького, Житомирського, Подільського, Волинського тощо полків, сформованих переважно з місцевих рекрутів. Зокрема лише Полтавщина відправила до Криму 9,5 тис. солдат, а загалом, за визнанням ще дослідників царських часів, близько 40% захисників Севастополя становили «малороси», хоч, найвірогідніше, насправді їхня частка була ще вищою.

Крім живої сили, на війні не обійтися без матеріального забезпечення — від провіанту для людей і коней до пороху, куль і ядер для вогнепальної зброї. Не зайве нагадати, що в Шостці на той час існувало найпотужніше в Російській імперії порохове виробництво, яке забезпечувало 40% «загальноросійського» його випуску. Проте цього виявилось замало, а тому довелося вигрібати для Криму стратегічні запаси. Зокрема лише впродовж 1854 року з Херсона відправили 6 тис. пудів пороху, з Миколаєва — 3 тис., з Києва — 2 тис. Все це майно перевозили чумаки-українці, які щомиті ризикували злетіти в повітря разом зі своїм вибухонебезпечним вантажем.

Не менш складною проблемою було фінансування військових витрат. Два перші роки війни обійшлися Російській імперії у 500 млн рублів, що відповідало всім доходам казни за три роки. Отож, як говорять росіяни, довелося йти «з шапкою по світу». Причому насамперед по «малоросійських» губерніях, де, крім добровільних пожертвувань, ввели ще обов’язковий воєнний податок. Завдяки цьому лише у Волинській губернії в лютому зібрали 110 тис. рублів, тоді як ціна корови становила близько 3 рублів. Власне, вже тоді Крим перейшов на фактичне утримання українців…

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)