Ще й досі ЗМІ за звичкою називають четвертою владою (перші три — законодавча, виконавча і судова). Але лише за звичкою. Фактично вся історія вільної преси в Україні — це історія повільної, але невпинної деградації.

Хтось давно назвав пресу сторожовим псом демократії. Той, хто це сказав, не був радянською людиною: в СРСР преса завжди була сторожовим псом держави. З настанням нових часів почалися докорінні зміни: нова преса мала всі шанси перетворитися на вільну та незалежну, її боялися, як злодій боїться справжнього сторожового пса.

То що сталося тепер? Старші колеги ще пам’ятають часи, коли державний чиновник не смів відмовити журналістові в коментарі. Тепер може й рота не розтулити. Мовляв, пишіть офіційний запит. При цьому чудово розуміє, що журналіст готує інформацію про конкретний захід, в якому цей чиновник щойно взяв участь. І тоді постає дилема: або чекати відповіді на офіційний запит, тоді новина буде аж ніяк не новиною, або давати інформацію без коментаря — цього і домагаються чиновник та орган, який він представляє.

Тобто у представників перших трьох гілок влади до представників четвертої сформувалося двояке ставлення: або вони надокучливі мухи, яких слід відганяти, або слухняні лакеї, що мають виконати будь-яку забаганку господарів, навіть коли вона суперечить здоровому глузду. Дуже прикро зауважувати, але доведеться: оця друга модель ставлення до преси багато в чому сформувалася з вини самих журналістів.

Ще коли преса являла собою справжню силу і мала певний вплив на суспільство, знайшлося надто багато охочих використати цей вплив заради власної вигоди. Це стосувалося і рядових журналістів, і керівництва ЗМІ. Владна еліта (принаймні те, що у нас так називається) доволі скоро це помітила, і міф про вільну, незаангажовану і неупереджену пресу розвіявся як дим.

Мало того, з’ясувалося, що дешевше купити оптом засіб масової інформації, ніж платити кожному журналістові окремо за замовний матеріал. Хоч  інформацію про справжніх власників того чи іншого ЗМІ часто старанно приховують, з’ясувати це неважко, достатньо подивитися, кого хвалять і кого лають на шпальтах того чи іншого видання. Працівники такого видання тепер опинилися у геть невигідному становищі: мало того, що мусять на догоду власникові викривляти факти або й придумувати, то ще й нічого з цього не отримують, крім зарплати.

Від такого стану речей може бути й певна користь: знаючи, кому належить дане видання, можна отримати цікаві відомості про політичних конкурентів власника, а про самого власника — з іншого видання, що належить конкурентові. Але така користь все одно не окупає страшних іміджевих втрат для самої журналістської діяльності — тепер на будь-якого журналіста дивляться як на продажного, і нема жодного способу довести, що це не так. Напишеш правду про одного — ага, значить, працюєш на іншого. І навпаки…

Проте це не єдина причина, чому представники влади сахаються журналістів мов прокажених. Зрештою, навіть у виданні, купленому олігархом, не всі матеріали замовні, є і об’єктивні — мусять же створити видимість неупередженості, інакше ніхто не читатиме. Є й журналісти, які не просто пишуть, що їм скажуть, а справді розуміються на темах, які ведуть. А ось ці найстрашніші за будь-яких продажних!

Судіть самі: як поставиться до журналіста народний депутат, коли той розпитує про законопроєкт, якого народний обранець не те що змісту, а й назви не читав? Або чи у змозі посадовець пояснити журналістові, чим він займається, якщо сам цього не розуміє? Ніж показати це, набагато краще заявити, ніби журналістика взагалі не потрібна.

Для таких пояснюємо, навіщо потрібна журналістика — справжня, певна річ, а не замовна. Пересічна людина хоч і чує про якусь подію, часто не в змозі зрозуміти, в чому полягає її сенс, спрощено кажучи, добре це чи погано. Це за неї робить журналіст, збираючи думки фахівців з даної теми і викладаючи їх у доступній формі.

Що, в цьому нема потреби?  Може, але за умови, якщо посадовець: а) сам чітко уявляє, що зробив; б) зроблене насправді на користь, а не лише на словах. Якщо принаймні однієї з цих вимог не дотримано, журналіст видається зайвим, але не для людей, яким це врешті дасться взнаки. 

І чому це нашій країні більше не потрібна четверта влада? Що, вона вже настільки зміцніла, що їй більше ніщо не загрожує? Відповідь, гадаємо, очевидна.