Понад сто років тому одеський офтальмолог-академік Володимир Філатов уперше трансплантував рогівку ока. Нині цю операцію в Україні не роблять. Тим часом щороку її потребує майже 3000 людей. «Це колосальна соціальна проблема: велика кількість хворих, які піддаються лікуванню, сліпне», — каже головний трансплантолог МОЗ професор Олександр Ніконенко.
Ухвалений 1999 року закон про трансплантацію закріпив презумпцію незгоди (тобто людина апріорі не згодна на те, щоб її органи забрали для пересадки). У такий спосіб перекрили кисень цьому напряму. Тим часом у всьому світі саме трупне (органне) донорство дає змогу рятувати величезну кількість людей.
.jpg)
Камінь спотикання
Змінити закон, запровадивши презумпцію згоди, намагалися вже не один раз. Проте щоразу саме ця норма ставала каменем спотикання. Її опоненти вважають, що відкриється дорога незаконному використанню донорських органів. Таких завжди хочеться спитати: а якби це стосувалося вас особисто?
Згідно з чинним нині законом, питання щодо вилучення органів мають вирішувати родичі. Та на яку відповідь можуть розраховувати лікарі, питаючи про згоду на трансплантацію у згорьованої людини?
Недавно в парламенті зареєстрували законопроект, який пропонує зокрема введення презумпції згоди, що давно є в багатьох європейських країнах, США та майже шість років — у сусідній Білорусі.
«Ми деталізували як має діяти лікар, як — людина за життя, якщо хоче реалізувати заборону або згоду на трансплантацію своїх органів», — сказала перший заступник міністра охорони здоров’я Олександра Павленко. Серед іншого в законопроекті запропоновано, що перелік лікувальних установ, яким дозволено проводити трансплантацію, затверджуватиме постановою Кабінет Міністрів.
Зміни пропонують істотні
Документ передбачає змінити не лише закон про трансплантацію, а й про поховання та похоронну справу, внести зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України. За інформацією МОЗ, в його розробленні брали участь СБУ, Генпрокуратура та МВС.
«Ми розуміємо, що надаючи змогу медикам поліпшити свою діяльність у цій галузі, можемо відкрити певний шлюз для махінацій. Тому пропонуємо посилити кримінальну відповідальність», — пояснює заступник міністра.
Сумний парадокс із пересадкою рогівки не єдиний. 1932 року український лікар Юрій Вороний уперше в світі виконав пересадку нирки. «Хоч би куди ми приїхали, нас називають родоначальниками трансплантації. А ми як були такими родоначальниками, так ними й залишилися: від розвинених країн відстаємо приблизно на 30 років», — каже Олександр Ніконенко.
Щороку українцям потрібно 2000 пересадок нирок. Ця трансплантація, як доводить світова практика, економічно найвигідніша. Проте люди, що перебувають на гемодіалізі, помирають, не дочекавшись її. Загалом в Україні нині роблять 100–120 пересадок на рік. «У нас підготовлено сім центрів, ми навчали фахівців у провідних світових центрах. Технічно можемо виконувати ці операції», — каже він.
«Важливо, що діагностика смерті мозку (необхідна процедура у разі забору органів. — Авт.) не стала обов’язковою в реанімаційних відділеннях. Не тому, що лікарі не хочуть, — більшість відділень просто не мають відповідного обладнання», — зауважує фахівець. Якщо мозок помер, на жаль, жодних шансів повернути людину до життя вже немає, навіть якщо й б’ється серце. Смерть мозку констатує спеціальна комісія, до якої не входять ті, хто робитиме пересадку.
Якщо донедавна багато країн брали наших пацієнтів на трансплантацію, то нині чимало з них ввели обмеження: з’явилася вимога, щоб кожна країна використовувала власний донорський потенціал. «Ще один важливий момент: лікарі-реаніматологи бояться карного переслідування. Бувало, що в якусь лікарню виїжджала бригада забрати органи, а за годину будівлю вже оточували озброєні люди. Який головний лікар в майбутньому піде на контакт?» — зазначає Олександр Семенович.
Проблему дефіциту донорських органів можна ефективно розв’язати за допомогою трансплант-координаторів — спеціально навчених медиків, які знають як саме потрібно спілкуватися з родичами померлої людини. Найпросунутіша в цьому напрямі Іспанія — внаслідок такої роботи тут 35 донорів на мільйон населення.
Надихають власним прикладом
До слова, міжнародні конгреси з трансплантології відкриває або президент країни, або спортсмен зі світовим ім’ям, що у виступі наголошує: я готовий, щоб у разі смерті в мене забрали органи. Ангела Меркель, до речі, публічно підписала донорську карту на згоду використання своїх органів.
Без підтримки вищого керівництва країни нічого не зміниться, в один голос кажуть фахівці. Крім ухвалення нового закону, треба також створити національні пункти трансплантації та реорганізувати Координаційний центр з трансплантації, що нині є суто науковою установою, в Державну службу трансплантації. І гроші. «Щоб ми мали змогу безплатно забезпечити людей цими операціями, потрібно принаймні 500 мільйонів гривень на рік. Нині частково фінансується лише післяопераційне лікування», — зазначає професор Никоненко.
А в сусідній Білорусі, яка ще 2005 року за рівнем трансплантації була на передостанньому місці серед усіх пострадянських країн, кількість донорів зросла в понад 40 разів. Це вивело країну на 10 місце світі за цим показником. Голова білоруського Республіканського науково-практичного центру трансплантації органів і тканин Олег Руммо розповідає, що у країні один з найкоротших листів очікування в Європі — 16 місяців. Кожні 33 години тут роблять пересадку нирки.
«Ми дев’яті у світі за рівнем трансплантації нирки від померлих донорів. Трансплантацію серця робимо лише шість років — у доробку хірургів 174 операції. Це також 9 місце у світі, — розповідає він. — А систему будували з нуля. Головне — була підтримка керівництва країни. Виконання першої трансплантації печінки 2008 року здобуло великий резонанс, з колективом зустрівся наш президент. Тоді почалося фінансування створення структури, яка б координувала всю систему органного донорства».
Насамкінець. Поки що альтернативи трансплантації в лікуванні деяких тяжких захворювань немає. Тобто є — смерть. Давно відомо, що пересадка органу обходиться дешевше, ніж лікування тяжкохворих у стаціонарі. Не секрет, що за кордоном ці технології мають рентабельність 300–400%. Очевидно, що коли не матимемо власної трансплантології, то інвестуватимемо в розвиток чужої.
Водночас багато українців з острахом сприймають саму ідею презумпції згоди. Причин для цього чимало — ще до цих пір корумповані силові органи й медична система. Тож люди висловлюють такі застереження: «закон не на часі, бо може відкрити шлях до злочинного вилучення органів».
Тим часом трансплантація — це надзвичайно складна й багатоходова операція. У підвалі її не зробиш. Треба врахувати безліч параметрів. Наприклад, донорське серце від моменту забору до запуску живе лише близько 4 годин. Вже з огляду на це страшилки про органи, які вивозять за кордон, малоймовірні, бо на транспортування в спеціальних умовах лишається щонайбільше дві години. Інакше це не матиме сенсу — тканини помруть. У процедурі пересадки задіяні не три-п’ять лікарів, як це іноді пишуть ЗМІ, а сотні людей — починаючи від процедури констатації смерті мозку і закінчуючи складним і дорогим післяопераційним доглядом.
До речі, в західних країнах до пропаганди донорства долучаються священики. Наприклад, у церквах Іспанії висить такий заклик: «Не забирайте свої органи на небо. Вони можуть знадобитися тут, на землі». Гадаю, багато людей, які раптово померли, згодилися б віддати свої органи, якби їм належним чином пояснили, що їхня смерть може врятувати чиєсь життя.
Ми в Google+