Пригадую з радянського дитинства грамоти — так віруючі бабусі й жіночки називали свої поминальні книжечки з розп’яттям на цупкій палітурці. З жовтенятсько-піонерською цікавістю мені подобалося гортати ці церковні документи. Їх приносили на похорони чи поминки для літньої жінки, яка читала Святе Письмо (батюшки в селі не було — місцеву церкву в період застою зруйнували, а раніше її стародавня будівля слугувала господарським магазином).

Грамоти складалися з двох розділів: «За здравіє» і «За упокій». Списки імен виводили синіми чорнилами та ще й почасти церковнослов’янськими літерами. Розділ про покійників був значно довший. Під потріскування воскових свічок жінка вряди-годи переходила від Святого Письма до гортання книжечок, монотонно зачитуючи поминальні списки: «…Іларіона, Палагну, Микиту, Ганну, Параскеву…»

В епоху атеїзму і богоборства люди десятиліттями зберігали пам’ять про померлих рідних, зокрема загиблих під час голодовок. Я прислухався до голосу жінки, коли вона назве імена моїх дідів. І вона казала: «…Якова — воїна, Терентія — воїна…» Слово «воїн» вписували навпроти імен тих, хто не повернувся з війни.

Читання грамот з їхніми старорежимними іменами за часів рішень ХХVI партійного з’їзду і польоту в космос Джанібекова здавалося мені чимось таким архаїчним, що годі щось тут пояснювати. Тоді я не міг і подумати, що минуть десятиліття, і в поминальні книжечки знову вписуватимуть полеглих воїнів, молодших за мене.

Чи не найбільше внесуть у ті грамоти імен після трагедії поблизу Зеленопілля, що на Луганщині, коли наших військових, за даними РНБО, обстріляли ракетними снарядами з боку Росії. У цьому пеклі, як невдовзі запевнили офіційні повідомлення, загинули 19 осіб. Події зі збитим пасажирським лайнером Боїнг-777 «Малайзійських авіаліній»; трагічні події у Луганську і Донецьку та нові жертви серед військових потроху витісняють з умів українців зеленопільський жах. Але не в тих, хто все бачив на власні очі і хто втратив там рідних.

Ті, хто дивом вижив під Зеленопіллям і хто досі ідентифікує окремі частини тіл загиблих родичів, переконані: насправді кількість жертв обраховується сотнями. На їхню думку, масштаби трагедії невиправдано приховують, і йдеться не про звичайну халатність командування (людей і техніку виставили на відкритій місцевості), а про щось значно серйозніше і страшніше, за чим проступає слово «зрада».

Крик душі свідка події, солдата Богдана Лозіцького, який вижив під Зеленопіллям («Надзвичайні новини» на ICTV за 17.07), вражає подробицями, навіть попри те, що йдеться про війну, а не прогулянку. Відчайдушний хлопчина розповів про гори трупів, відірвані руки і ноги, обгорілих побратимів, про те, що поранених не поспішали рятувати навіть після волання про допомогу після обстрілу. Пошматовані металом вмирали на очах уцілілих хлопців. Богдан обурений, він у відчаї: як таке можна було допустити? За його словами, військова прокуратура вибивала з бойових товаришів свідчення, де поділися вантажівки і озброєння. Начебто живі солдати винуваті в тому, що техніку знищено вогнем. Свідок події стверджує про… чотири «Урали» пошматованих останків тіл. Тобто йдеться навіть не про кілька десятків трупів.

Пекло не закінчилося 11 липня. Тепер його переживають родичі убієнних. Їм доводиться впізнавати фрагменти тіл своїх синів, чоловіків, братів. Здавати слину на аналізи, адже не ідентифікований герой таким не вважатиметься. Більше того, шанси його рідних на матеріальну підтримку держави стануть примарними. Проходячи колами пекла, убитим горем матерям та вдовам доводиться терпіти цинічне ставлення до них, адже своїм голосінням вони начебто заважають працювати тим, хто уповноважений їм допомагати і сприяти в пошуках останків рідних.

Загиблих не повернеш. Однак важливо, щоб трагедія Зеленопілля не тільки не повторилася, а й не була спущена на гальмах, як більшість резонансних справ у нашій країні. Згадайте табу на бій під Крутами, коли у січні 1918 року студенти і бійці вільного козацтва призупинили наступ більшовицької армії Михайла Муравйова на Київ.

Не виключено, що за кількістю жертв і жорстокістю Зеленопілля страшніше за хрестоматійні Крути. І загиблих героїв мають вносити не тільки у церковні грамоти родичі — ми мусимо поминати їх у всіх храмах країни. Проте недавня трагедія обійшлася лише місцевими жалобами, без загальнодержавного трауру. Досі українцям так і не надали повного списку загиблих. І невідомо, чи його оприлюднять узагалі. Не чути і про адекватне покарання тих, хто допустив знищення наших кращих воїнів.

На жаль, нам не звикати сподіватися хіба що на суд Божий та ще історичний осуд десь у кінці ХХІ — на початку ХХІІ століть. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»