Загальновідомо, що українська належить до наймелодійніших мов світу. Тим часом у деяких регіонах України прихильники «общепонятного» воліють її зневажати. Натомість серед них розквітає вульгаризм, кримінальний сленг, інші негативні мовні явища. Та постає запитання: звідки така ненависть до українського? Може, від обмеженості, невігластва, російської цинічної пропаганди? А може, від потурання відповідальних за це державних органів влади на місцях?

У Західній Україні до приходу комуністів (1939 р.) найстрашнішими, найприкрішими словами чи словосполученнями під час сварок були «грім би тебе побив» або «шляк би тя трафив». Представники радянської влади «збагатили» нашу мову вульгаризмами в усіх сферах суспільного життя, навіть замахнулися на святе — матір, яку словесно принижували за потреби й без необхідності. Не випадково в СРСР виник анекдот про використання в ремонті універсального інструментарію, до якого належали лише молоток, зубило і ще там якась…. мать, яку згадували, й вона… зґвалтована дуже допомагала ремонтникові, коли з похмілля, щось лагодячи, він молотком вдаряв по пальцях.

Російська мова переважає в лексиці українського сленгу через те, що є другою за вжитком в Україні. Тож багато слів з російського жаргону перейшло до українського. Варто хоча б згадати: пацан (хлопчик), прикольно, кльово (чудово), лох (простак, який дозволяє себе обманювати, потенційна жертва злочинця), парити (набридати), бабулєсики (гроші), чувачок (людина), шарити (розуміти), офігєть (очманіти) та багато інших, які інколи мають не лише неоднозначне, а й непристойне, вульгарне та принизливе значення.

Вульгаризми вживають письменники, кіносценаристи для надання твору побутового колориту чи характеристики низького культурного рівня зображених у ньому персонажів. Але, щиро кажучи, занадто вже часто звучать вони з ефіру не лише у фільмах, а й навіть у різних теле- й радіопрограмах, що неприпустимо.

Наша молодь завжди дуже ласа на вульгаризми та нові, не цілком зрозумілі слова. То тут, то там чуємо: окей, привіт, чувак, я познайомився з класною чувіхою, ніштячний пацан, шантрапа тощо. Пошукаймо в різних словниках, що ж насправді означають ці «круті» слова та словосполучення. То ось: «пацан» — звісно ж, це хлопчина, а точніше, гопник, представник прошарку російської молоді, близької до кримінального світу. Хоча насправді походить від слова «поц», що означає на івриті маленький (недорозвинений) статевий орган у чоловіків. Наступне найвідоміше сленгове висловлювання  розмовної російської мови — слово «чувак». Сучасна молодь вживає цей термін для позначення чоловічого та жіночого («чувіха») населення. Не впевнений, чи хтось замислювався про його суть. Щоправда, існує кілька варіантів походження цього слова. Та виявляється, що «чувак» у перекладі знову ж таки з івриту не що інше, як… кастрований баран.

Сучасна неоімперська геополітична доктрина здійснює чергову спробу орієнтації жителів України, які розмовляють російською, щодо ідейних основ існування та розвитку суспільства. І чинить це через формування симбіозу сприйняття історичного минулого та перспективного бачення майбутнього в пошуку нової моделі ідеологічного наповнення національної ідеї нової Росії. Цьому агресивному процесу в Україні необхідно активно протистояти всіма засобами.

У зв’язку з цим потрібно позбуватися й вульгаризмів, особливо тих, які принижують людську гідність та які нам системно й методично нав’язують прихильники печерного неоімперіалізму: «Какая разніца, на каком язикє, ліш би чєловєк хароший бил». Тим часом цей «чєловєк» в ужитку використовує слова, що пропагують погрози та знущання не лише над особистістю, а й над твоєю матір’ю. Часто нам підкидають і справді, як темній масі, слівця, використовуючи які, принижуємо себе і свій народ. Хотілося б відчути у цій царині культурного розвитку дієвішу роботу міністерств культури, освіти, інших державних органів влади, а також духовенства, громадськості.

«Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять», — стверджує народна мудрість. Уникаймо покручів, відмовляймося від вживання пропонованого нам сміття. Розмовляймо нашою, рідною, мелодійною мовою. Хай слухають і заздрять нам, бо не мають такої!  А може, ви не українці, а пацани, чуваки й шулери, що лінуєтеся згадати, хто ви та з якого кореня пішли?

Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільськогонаціонального 
технічного університету імені Івана Пулюя, 
член НСПУ,
для «Урядового кур’єра»