Минулого тижня в місті Перечин на Закарпатті повертали час назад, влаштувавши Андріївські вечорниці. Тут живуть люди, які пам’ятають обряди та звичаї, що в народі відбувалися у день ушанування Андрія Первозваного. Тоді молодь збиралась разом і співала, частувалась, а дівчата ще й ворожили, вгадуючи, чи вийдуть наступного року заміж і за кого. Прийнявши запрошення на свято, кореспондент «Урядового кур’єра» вирішив поцікавитися, як нині живе невелике закарпатське містечко, що турбує його жителів, які новації відбулися тут останнім часом. 

Якось на Андрія…

За кілька днів до цього зимового свята у дворику краєзнавчого музею — комунального закладу Перечина було встановлено велику дерев’яну сцену, що залишиться тут постійно. Чималі розміри, покрівля дають змогу надалі проводити тут свята, масові заходи. Встановивши лавиці, зможуть запросити глядачів в амфітеатр. На довершення всього площу вкрили новенькою бруківкою. 

Завітати сюди на вечорниці закликали мелодії ансамблю народних мелодій «Файні гудаки», який під керівництвом Євгенія Кула діє при місцевій школі мистецтв. А щоб підкреслити народний характер свята, на ґанок краєзнавчого музею винесли гончарні вироби, живописні полотна із краєвидами. На захід згори позирали скульптурні зображення відомих українських письменників, які виготовив місцевий майстер завідувач виставки музею Василь Бочковський. Виробники крафтової продукції пропонували сир, мед, овочі в маринадах, настоянки та вина. 

Чого все це було б варте без тієї творчої енергії, яку влили у свято працівники культури?! Своїм талановитим виконанням народних пісень, імпровізацією та жартами вони наповнили його змістом, народним духом. Першими на сцену амфітеатру вийшли вокальні колективи «Цімборки» та  «Лемківчанка», якими керують Ганна Мучичка та Марія Низовець. Обидва мають звання «народний». Радувала гостей «Карічка» (діалектне слово означає «коло») на чолі з Лесею Магадою. Її учасники до такого звання ще не дісталися, та їхні виступи завжди запалюють молодим завзяттям.

А далі розпочали найочікуваніше  — ворожіння, якими й славні вечорниці на Андрія. У тарілку з водою скапував віск зі свічки, яку тримала в руках Олеся Магада, а дівчата дивилися, примовляючи: «Суджений мій, ряджений, прийди до мене на побачення». Окрім нареченого, намагалися розгледіти поповнення в сім’ї, появу нової роботи, підвищення зарплати, придбання автомобіля, закордонну поїздку. Жартували й сміялися, підвищуючи градус свята і цікавість глядачів. 

А далі пішли «в народ». Із мискою вареників, які приготувала Оксана Ганич, підходили до незаміжніх дівчат і пропонували з’їсти котрийсь із них. Відкушуючи маленькими шматочками, дівчата повинні обережно дістати з нього записочку. А в ній прочитати ім’я судженого. Тож дізнавалися, в кого буде Михайло, в кого — Василь, а в кого — Ярослав. Така народна гра зблизила публіку з виконавцями народного обрядового дійства, всі відчули себе єдиним цілим.

І «Карамелька», і молодіжна рада

Свою не надто помітну, зате добре чутну функцію виконував директор центру культури і дозвілля Микола Годований. Цього разу він не співав на сцені, як це буває зазвичай, а відповідав за звукове оформлення, стоячи біля пульта з технікою. У вільні кілька хвилин ми поговорили, як нині закладам культури ведеться в умовах реформування.

«Аж у квітні цього року Перечинській територіальній громаді передано приміщення колишнього районного будинку культури. Проте ми вже повністю освоїлися в нових умовах. І центр культури і дозвілля нашої громади виконує свої функції повністю, — розповідав Микола Годований. — Сюди переїхала школа мистецтв, розгорнуто роботу багатьох гуртків — гончарства, ткацтва, рукоділля. Одним із них, де діти, молодь вчаться творити з глини, керує професійний майстер Василь Бочковський, з рукоділля — Тетяна Кречко. Є аж десять гончарних кругів. Їх отримали завдяки участі у грантовому проєкті з вивчення лемківського етнографічного спадку. Виконували спільно з польськими колегами, де теж є етногрупа лемків. Після завершення проєкту використовуємо приладдя, придбане тоді».

У центр культури і дозвілля, дізнаємося від директора, приходять і найменші перечинці — дошкільнята. Студію їхнього творчого розвитку «Карамелька» влаштувала вже знайома нам Леся Магада. Разом з її донечкою сюди навідуються ще десятеро хлопчиків і дівчаток. Тут вони вивчають звуки, кольори з використанням незвичних, цікавих інструментів.

«Інтелектуально розвиненою, вихованою у найкращих традиціях молодь не стане без допомоги працівників культури, — долучилася до розмови начальник відділу освіти і культури Перечинської тергромади Ольга Барзак. — Тож намагаємося залучати молодих до творчості, розвивати в них ініціативу, розширювати світогляд. Ось, наприклад, відвели для зібрань молоді окреме приміщення, яке є у власності громади, — «Хижу». Хочемо, щоб активісти відновили роботу молодіжної ради, яка існувала в попередні часи. Вона діятиме при міському голові і проводитиме заходи за власним планом. Це аж ніяк не відбувайлівки на догоду владі чи ще комусь, а саме те, що буде цікавим і корисним молоді». 

Картопля на шпаргеті 

Гості Андріївських вечорниць змогли відвідати і музей, біля якого відбувалося свято. Маючи статус комунального, з колишньої невеличкої музейної кімнати він перетворився на вагомий культурний центр громади. Завідувачка Маріанна Попович проводить екскурсії, розповідаючи про всі історичні перипетії, які пройшло її місто за багато століть та панівних режимів. Поряд з ужитковими речами перечинців тут представлено експонати, які свідчать про промисловий розвиток. Є й історичні документи, афіші. А ще панорамні фото з архітектурними об’єктами, оформлені у стилі різних часів кімнати з усією автентикою, моделі людей на повний зріст у костюмах різних епох. 

«Важко сказати, скільки часу пішло на пошук документів, листів та інших свідчень різних епох, які мені довелося вивчити й ввести в обіг, — розповідає Маріанна Попович. — Це було непросто, і вдячна за допомогу, яку надали фахівці Закарпатського музею народної архітектури й побуту на чолі з директором Василем Коцаном. Вони безкорисливо допомагали, завдяки чому маємо чітку структурованість експозиції, її повний інвентарний опис». 

У господині є безпрограшний хід, щоб заохотити туристів: участь у гостині «коло шпаргета». Дізнаючись від екскурсоводів про майбутній візит тургрупи, пані Маріанна розпалює традиційну піч-шпаргет і пече на її металевій поверхні скибки — нарізану кільцями картоплю. Їх печуть Микола Годований і Леся Магада. Ще краще смакують скибки під звучання народних пісень, які виспівує «Карічка», перетворюючи екскурсію на незабутній
спогад.

З початку цього року в музеї з екскурсіями побували вже понад 700 відвідувачів, більшість яких — туристи. Завідувачка музею прогнозує, що після завершення пандемії комунальний заклад буде ще популярнішим і доступнішим публіці.

Віртуальні тури у форматі 3D 

Того самого дня автор цих рядків побував на презентації проєкту «Віртуальна Україна», який представив найцікавіші локації Перечина для користувачів інтернету. Замовником проєкту була місцева територіальна громада, тепер вона отримала нагоду представити в інтернеті у форматі 3D десять об’єктів свого містечка. Це два старовинні храми, Хресна дорога над Перечином, Лавандова гора, пам’ятник історичному листоноші Федору Фекеті, музеї — краєзнавчий комунальний і «Лемківська садиба», єврейське та військове кладовища.

Таке найсучасніше цифрове представлення серед закарпатських громад разом із Перечинською має лише ще одна громада області. Усі об’єкти оцифровано, з монітора комп’ютера можна оглянути їх на різних відстанях, у різних проєкціях. Отримати доступ можна за QR-кодом або за посиланням у браузері. Інформацію подано українською й англійською мовами. 

Чому треба позбутися тіні

Під час презентації віртуальних турів голова Перечинської територіальної громади Іван Погоріляк наголошував на бажанні розвивати туризм. Це найважливіший спосіб і надійний шлях виходити з тіні обласного центру. Він даватиме змогу створювати у містечку робочі місця в закладах громадського харчування та готельному господарстві, сприятиме появі зелених садиб тощо.

Спитаєте, до чого тут слова лідера громади про вихід із тіні? Вони мають підґрунтя. Найменше за населенням на Закарпатті — всього 6,5 тисячі осіб — місто Перечин віддаляють від Ужгорода два десятки кілометрів. І безпосереднє сусідство з обласним центром не зав-жди на користь його розвитку. Чого, мовляв, від малого, що під боком великого, можна чекати? Наче нічого особливого. Та Перечин має історію, він багатий добрими й талановитими людьми, які люблять своє місто і прагнуть його розвитку.

І місцеві жителі успішно доводять це. Досі туристи знали в Перечині лише про пам’ятник історичному листоноші Федорові Фекеті, тож зупинялися перед дилемою, чи варто заради цього одного об’єкта їхати туди з Ужгорода, де десятки, сотні цікавих принад. Та минув час, і вже екскурсоводи впевнено стверджують, що варто. Місто Перечин в очах туристів перестає бути малим і, набуваючи ваги, позбувається тіні обласного центру. Інтерес мандрівників до Перечина зростає, і місто стає самодостатнім.