РУБЕЖІ

Вівчарям доводиться долати перешкоди, створені самим собі

Натруджені влітку, верхи й полонини взимку відпочивають, дрімаючи під товстим шаром снігу. Менш ніж за півроку їм братися до роботи: сюди знову виженуть отари. Час, що залишається, як і в літніх видах спорту, можна використати для передсезонних приготувань. Ситуація у вівчарстві спонукає шукати шляхи інтенсивного розвитку вівчарства. Тим більше, що догляд за отарами забезпечував зайнятість, годував, зберігав традиційний устрій життя сотень тисяч краян від найдавніших часів до наших днів.

Карпатські «заповіді» Егана

Перше грунтовне обстеження луків, пасовищ і полонин на карпатських територіях, які в той час входили до складу Угорського королівства, здійснив голова відділу тваринництва міністерства землеробства Еде Еган. Презентував його у 1890 році на засіданні комісії з національної економіки угорської академії наук.

Проаналізувавши використання гірських пасовищ і сіножатей у своїй країні й у Швейцарії, Еган виявив разючі невідповідності, отже, величезні резерви.

Тогочасна територія дев’яти угорських комітатів (районів) у Карпатах приблизно дорівнювала площі гірських регіонів альпійської країни. Цікаво, що навантаження сільськогосподарських тварин на угіддя у двох країнах було однаковим, а ось віддача цих площ — різною.

Швейцарці отримували від своїх пасовищ і сіножатей набагато більшу вигоду. Для порівняння: вони виробляли 16,5 мільйона гектолітрів молока, а на схожих за природно-кліматичними умовами карпатських територіях Угорщини тваринники отримували лише 0,95 мільйона; за виробництвом сиру відставання від швейцарців ще більше — 300 тисяч центнерів проти 19 тисяч. Нарешті в альпійській країні отримували від реалізації цієї продукції значно більші кошти, ніж в Угорщині. Кількісна перевага з розрахунку на одну особу сягала… 35(!) разів.

Еде Еган сформулював висновки й рекомендації — своєрідні заповіді майбутнім полонинникам, які актуальні й досі. Угорський дослідник на прикладах довів: швейцарці вели на гірських територіях економічно обгрунтоване кормовиробництво, їхню практику слід впроваджувати у себе.

— Правильність Еганових висновків підтвердили всі наступні роки, — сказав старший науковий співробітник Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції, кандидат сільськогосподарських наук Василь Агій. — Вони підтверджуються сучасними досягненнями Швейцарії у використанні лук і пасовищ. Не випадково в цій країні нині виготовляють майже 450 сортів сиру. Гірські пасовища, сінокісні угіддя там розглядають як джерело дешевих кормів, старанно за ними доглядають, вважають особливо цінними. До речі, полонини там століттями були приватною власністю, але з часом люди підкорилися логіці їхнього найефективнішого використання — вони стали спільними. З ХІV століття засади їхнього використання закріплено в законі.

— У нас громади теж спільно використовують полонини, але, на жаль, доглядають за ними не так, як у Швейцарії, — продовжував Василь Михайлович. — Стан пасовищ і сінокосів далеко не задовільний — зменшується їхня продуктивність Ба більше: значні площі пасовищ стали не придатними не лише для заготівлі сіна, а й для випасу тварин. Причина низької врожайності (від 5—6 до 10—12 центнерів на гектарі сіна невисокої якості) — незадовільне використання пасовищ. Те, що вівці випасають на низьковрожайних природних пасовищах, позначається на обсягах виробленої продукції. Віддача отар значно менша, ніж раніше.

 Понад двадцятирічний досвід полонинника має вівчар із села Колочава, що на Міжгірщині, Іван Мацола (праворуч). Разом із трьома помічниками щоліта доглядає за отарою з 300 овець під горою Стримба. Фото автора

Вовна збиткова

Еде Еган вимагав підсівання полонинських угідь бобовими і злаковими травами, підживлення травостою. Дбайливі колгоспи та радгоспи в минулому, на додачу до цього, займалися вапнуванням грунтів, підкошуванням трав і розкорчовуванням чагарників, розрівнюванням купин, боротьбою з ерозією грунтів.

Нині це вже  справи вчорашнього дня, тож луки заростають чагарями і лісом, їхня площа зменшується. Пасовища всуціль заростають малоцінною травою — біловусником.

— Попри ці негаразди, на першому плані в нас економічні механізми, — сказав авторові цих рядків президент Асоціації вівчарів і козівників України, професор, доктор сільськогосподарських наук Василь Туринський. — Продукція галузі за нинішньої цінової політики, кон’юнктури ринку не окуповує виробничих затрат.

Два роки тому країну облетіло повідомлення: без квотних обмежень країни Європи готові купити 500 тисяч тонн ягнятини. Натомість країна в 2009—2010 роках, за даними митних органів, експортувала… 1 тонну. «І не тому, що не хочемо чи не можемо, а через незацікавленість держави. Потрібно обладнувати спеціалізовані забійні пункти, щоб м’ясо постачати за стандартами Європи, а їх немає», — із прикрістю констатував В. Туринський.

У фаворі — молоко  й м’ясо

— Найголовніший для нас усе-таки попит, що формується всередині країни, — продовжував керівник всеукраїнської асоціації. — Напрошується метафоричне висловлювання: війну з німцями ми виграли, бо були в шапках-вушанках, валянках і шинелях. Німці без усіх цих речей не витримали — позамерзали. Сьогодні вже наша українська армія не має шинелей, шкірянок і шапок, зроблених із вовни, натуральної шкіри або смушка: бал править камуфляж, запозичений із Заходу, з ненатуральних волокон. У школі скасовано форму, яку шили з вовняних тканин. А ось в Австралії з цього матеріалу шиють навіть спідню білизну, вважаючи його гігієнічним, приємним для тіла і дуже корисним.

— Продаж вовни, як, утім, і баранини в останні два десятиліття завдає самих збитків, — повертає розмову до місцевої конкретики старший науковий співробітник Закарпатської державної сільськогосподарської дослідної станції Раїса Філеп. — Собівартість виробництва баранини в сільгосппідприємствах перевищувала закупівельну ціну м’яса (у живій вазі).

А вовна завдавала ще більших збитків, від неї просто відмовлялися. Як результат, сільгосппідприємства у 2010 році реалізували у 17,5(!) раза менше стриженої продукції, ніж у 1991-му. Торік її в області продавали всього по 5—8 гривень за кілограм. Покупці — зазвичай карпатські майстри з виготовлення ліжників, килимів, покривал тощо. В одному із сіл на Міжгірщині з вовни шиють верхній одяг — гуні.

Трохи більше — приблизно 15 гривень за кілограм — платило виробникам вовнопрядильне підприємство в Черкасах, але купувало волокнисту продукцію вівчарства в незначних обсягах. У близькому майбутньому більшість її знову може… з’їсти міль.

— За моєї пам’яті кілограм руна коштував 24 карбованці, — каже колишній голова колгоспу «Радянські Карпати», що в селищі Дубове Тячівського району, Михайло Бігунець. — Її виробництво дотувала держава, тож воно було дуже вигідним. Вовну повністю забирали прядильні підприємства, а також килимарниці місцевпрому. Що вона тепер збиткова, миритися не можна.

Справи полонинської управи

А ось споживання продуктів, виготовлених з овечого молока, — сиру, бринзи, вурди — навпаки, наростає і в області, і за її межами. Те саме і з м’ясом.

— На споживчому ринку м’яса в нинішньому світі зростає значущість молодої баранини і ягнятини; водночас не втрачає цінності овече молоко, — зауважує старший науковий співробітник державної сільськогосподарської станції Раїса Філеп. — Особливо приваблює те, що продукція, отримана на гірських пасовищах, екологічно безпечна. Споживання продуктів з овечого молока узгоджується зі звичним способом життя горян, нормами їхнього харчування, а також рятує від безробіття.

Молоко передбачає наявність переробних підприємств, і тут — майже непочатий край роботи. Втім, у селі Нижнє Селище на Хустщині понад десять років діє мале підприємство «Селиська сироварня»: його тверді сири за швейцарською технологією замовляють найпрестижніші супермаркети. У селі Луг Рахівського району кілька років працює міні-цех із переробки овечого й коров’ячого молока; потужність підприємства — 2,5 тонни на добу.

У селищі Дубове Тячівського району виготовленням ковбас та іншої продукції з різновидів м’яса, зокрема баранини, займається місцевий підприємець Михайло Чендей. Його продукція має добру славу і надійний збут, шкода лише, що цей приклад — один-єдиний у районі.

На Тячівщині нові підходи до розв’язання проблем вівчарства впроваджує полонинська управа. У її штаті четверо оплачуваних працівників: голова управи, спеціаліст, бухгалтер і водій.

— Здаємо полонинські угіддя в оренду за невелику ціну, — сказав голова управи Іван Дьолог. — Гірські випаси обходяться орендарям, які утримують тут отари, по 3,75 гривні за гектар. Це за всі три літні місяці. Управа фінансується з районного бюджету, у 2013-му для її потреб передбачено 207 тисяч гривень. Шкода, що не знайшли підтримки в районних депутатів пропозиції щодо поліпшення інфраструктури полонин. А роботи з її відновлення — непочатий край.

Координаційний орган діє ось уже 12 років. Отже, у полонин після перерви, спричиненої розпадом колгоспно-радгоспної системи, знову з’явилися господарі.

— Нині в нашому районі утримують 45,4 тисячі голів овець та кіз, що становить 29 відсотків загальнообласної отари, — доповнює Іван Васильович. — За рік чисельність поголів’я зросла на 13,7 відсотка.

А на території Рахівського району діють 17 сільських полонинських управ, функції яких схожі з тією, що в сусідньому Тячівському районі.

Допомога з центру  і на місці

У попередні роки вдалося спинити процес неухильного зменшення поголів’я овець. Цьому сприяли значні обсяги державної допомоги: у 2008 році область одержала 3,5 мільйона гривень на підтримку вівчарства, у 2009-му  — 2,2 мільйона за наявні та прирощені вівцематки, ярки віком понад рік. На тому грошова допомога з центру припинилася.

Естафету підтримки галузі підхопила обласна рада. З обласного бюджету на виплату дотацій фізичним і юридичним особам було виділено 812,3 тисячі гривень, торік — 666,5 тисячі. Отож порівняно з 2004 роком після безпрецедентного зменшення поголів’я овець чисельність закарпатської отари постійно зростає. На початок 2012-го у всіх категоріях господарств утримували 105,4 тисячі овець. Це на 28,5 відсотка більше, ніж у рік найглибшого падіння. Проте рубіж 1991 року — 247,7 тисячі голів — не перейдено.

Катастрофічне скорочення чисельності рунного стада, слід сподіватися, відійшло в історію. Статистики очікують зростання закарпатської отари й за підсумками 2012-го. Подальші успіхи залежать від урахування уроків минулого, серед яких, безумовно, й заповіді Еде Егана.