ФЕНОМЕН

На Рівненщині інвалід-«афганець» самотужки виховує п’ятьох дочок

Уже загальновідомий факт: з 25 тисяч українських матерів-героїнь майже 10 тисяч проживають на Рівненщині. Це жінки, які народили і виховали 5 і більше дітей. А ось сім’я Онуфрійчуків із села Моквин Березнівського району під цей, сказати б, усталений трафарет не підпадає. Річ у тім, що цих п’ятьох донечок народила мама, та їхнє виховання лягло здебільшого на плечі тата — адже матуся раптово (через інфаркт головного мозку) покинула цей світ 9 років тому…

«Зірок із неба не хапаємо, але і задніх не пасемо…»

Наймолодшій, Вікторії, тоді заледве виповнилося 9 місяців, Настусі — 2 роки. Світланці було 13, Тетянці — 14, Наталці — 16. Не встигли діти, як мовиться, з матір’ю попрощатися, як на порозі хати з’явились «турботливі» представники соціальних служб. І кажуть до батька: ми вам, мовляв, допоможемо, дітей по інтернатах влаштуємо…

— А я їм з порога відповів: «Ви бачили двері, в які заходили? Ось туди й виходьте: не вистачало ще, щоб мої дівчата одна одну по інтернатах розшукували», — розповідає Валерій Онуфрійчук.

Так і став 38-річний чоловік татом і мамою в одній особі. Насамперед, порадившись із старшими доньками, чітко розподілили обов’язки: хто що робить і за яку ділянку роботи відповідає.

— Я тоді саме в 11-й клас перейшла, — пригадує Наталка. — Частенько доводилося й школу пропускати, щоб татові допомогти з молодшими сестричками впоратися. Але вчителі з розумінням ставилися до нашої ситуації, тож атестат я отримала разом з усіма та й поїхала вчитися на продавця до Рівненського кооперативного коледжу.

Тим часом на самостійну життєву стежину стала Світлана: пішла вчитися на швачку — дуже вже любить вона моделювати й шити одяг. Тато одразу ж придбав у кредит швейну машинку: така річ удома ой як потрібна. Тетяна ж обрала професію вчителя початкових класів: щоправда, напівсироті в приватному навчальному закладі не зробили жодних преференцій, тож сплачували вартість навчання «за повною програмою» всі 5 років.

Сьогодні Наталка працює в рідному Моквині на паперовій фабриці, Світлана шиє одяг на приватному підприємстві «Стиль», що в райцентрі Березне, а ось для дипломованого вчителя початкових класів Тетяни роботи поки що немає. Настуся перейшла в шостий, а Віка — в четвертий клас. Батько, Валерій Петрович, маючи статус інваліда Афганістану, раніше підпрацьовував, а тепер — ні: роботи підходящої немає, та й здоров’я вже підводить.

— Призвали мене тоді з училища, де вчився на майстра сільського будівництва. Ось так і змінив омріяну кельму на бойову машину піхоти. В Афганістані мав поранення і контузію, лікувався в госпіталі. Пропонували вже, було, мене комісувати. Але я добровільно в те пекло повернувся — дуже вже не хотілося з бойовими друзями розлучатися. Ось так і «відкалатав» у Джелалабаді, поблизу пакистанського кордону, 18 місяців. Заслужив подяки, нагороди і навіть медаль «За відвагу» — тепер маю за неї доплату до пенсії, — розповідає В. Онуфрійчук.

Щодо сімейного бюджету повідав, що разом із доплатою за медаль нині отримує 1760 гривень пенсії. А ще на двох молодших дівчаток — по 530 гривень. Двоє старших самі на хліб заробляють. «Ось так і живемо: зірок із неба не хапаємо, але й задніх, як мовиться, не пасемо. Звісно, що особливо не розкошуємо, кожна гривня на рахунку. Якщо потрібно в сім’ю якусь річ придбати, тоді всі складаємося — і купуємо. Моєї чоловічої роботи — косити, копати — за мене ніхто не робить: хоча того руху, що раніше, вже не маю. А ще годуємо двох свиней, тож м’яса й сала нам із дівчатами якраз на рік вистачає. 25 соток поля засаджуємо картоплею. А біля хати — морква, буряк, цибуля, огірки — отож овочів теж не купуємо. Дівчата мої — справжні господині: і хліб самі спечуть, і приготують, це від покійної дружини їм передалося. Менш ніж 100 банок салатів у нас на зиму не буває!

Татусь та його донечки. Фото Інни ОМЕЛЯНЧУК

Найближчі родичі — французи

…Удома не було лише Світлани: з’ясувалося, що вона гостює аж на середземноморському узбережжі Франції.

— Мабуть, сам Господь послав нам на допомогу тих французів. Що вже за чудові люди, вам не розказати! Три роки тому в ра?йон?ному відділі сім’ї та молоді мені запропонували оздоровити когось із дівчат на півдні Франції, в одній із сімей. Адже наш район належить до тих, що постраждали від Чорнобиля. На сімейній раді вирішили відрядити Настю — вона в нас відмінниця, в школі французьку вивчає. Повернулася наша Настя, переповнена позитивними емоціями. А вже за нею сім’я Ніколь та Матьйо Кадонель запросила в гості усіх дівчат — і вони поїхали цього року на різдвяні канікули. Навіть французькі газети про це писали! Виявляється, небайдужі до наших післячорнобильських проблем французькі родини об’єдналися там в асоціацію «Друзі Рівненської області» і вже багато років поспіль беруть на оздоровлення наших дітей-чорнобильців. Затим сім’ я Кадонель приїхала в гості до нас: познайомитися, так би мовити, з Рівненським Поліссям. То вони не могли наїстися нашого борщу й дерунів із селянською сметаною — все добавки просили! А потім рецепти записували, щоб удома готувати. Якби я знав, що за три тисячі кілометрів у нас з’являться щирі друзі, та, вважайте, родичі, то й сам би в школі на французьку налягав — адже в Моквині її давно вивчають, — веде далі батько. — Але ми тепер робимо ставку на Настю — вона вже вільно з французами спілкується, тож маємо власного перекладача. Ця родина нам он і телевізор передала, й для молодших одяг, і шкільне приладдя купила.

Втім, схоже, перекладач для мови їм уже не потрібен: Онуфрійчуки ж бо спілкуються з людьми насамперед мовою серця. А ось у рідній державі мало хто цікавиться тим, як живе сім’я, хоча вона, власне кажучи, унікальна. Не виписаний у наших законах такий ось неординарний випадок. Втім, як на мене, тут усе більш ніж очевидно: якщо звання матері-героїні не встигла отримати мама дівчаток, то його впевнено можна присвоювати їхньому татові. Він же поставив на ноги дітей, створив для них комфортні умови проживання: будинок газифікований, мають тепло й гарячу воду, в кредит купили для дівчат комп’ютер — тепер по «скайпу» з французами спілкуються.

— От дивіться, — цілком резонно зауважує Валерій Петрович. — Якщо в нашій державі прожитковий мінімум 860 гривень, чому ж тоді на дітей платять лише по 530? Де тут логіка? Знаю багато випадків, коли батько відмовився від дітей, і матері-одиначки отримують від держави значно більші суми. А я хіба винен, що втратив дружину? Чому, питаєте, не одружився вдруге? Дітям потрібна мати — достойної заміни їй не знайшлося. А я живу на цьому світі заради них…

Просто і водночас як мудро сказано! До 20-річчя Незалежності України цей батько підготував для держави чи не найкоштовніший подарунок — сам вивів у люди п’ятьох дочок.

…Біля їхньої хати квітнуть жоржини, айстри й чорнобривці. І саме так — яскраво, незабутньо — розквітають його дівчатка. За найменшої нагоди вони, неначе пташенята, злітаються під тепле татове крило і залюбки горнуться до нього, — так надійніше.

РЕЦЕПТИ ВІД РОДИНИ ОНУФРІЙЧУКІВ

Аджика: беремо 3 кг помідорів, по кілограму — солодкого (болгарського) перцю, моркви, яблук та цибулі, півтори склянки цукру, 3 столових ложки солі, по півлітра олії та оцту. Овочі перемелюємо на електричній м’ясорубці, додаємо олію, сіль, оцет і варимо дві з половиною години на малому вогні. Наприкінці додаємо пачку червоного меленого перцю та склянку давленого часнику. Розкладаємо в стерилізовані банки і закатуємо стерилізованими кришками.

Салат «Асорті»: на дно кожної банки кладемо 2 ложки перевареної олії, 2 лаврових листки та 4-5 горошин чорного перцю. Накладаємо шарами різані цибулю, огірки та помідори. Заливаємо заздалегідь звареним маринадом: на 3 літри води — склянка цукру, склянка солі та склянка оцту. Стерилізуємо до зміни кольору огірків — зазвичай, близько 15 хвилин.

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

З унесенням доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю в Україні з’явився Інститут шлюбного контракту. На сьогодні поняття, зміст, правила укладання та розірвання шлюбного договору визначені главою 10 Сімейного кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 року. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, в тому числі й у разі розірвання шлюбу тощо. (1992 рік)

Дмитро ЖУРАВЛЬОВ,
заступник директора Департаменту нотаріату, банкрутства
та функціонування центрального засвідчувального органу:

— За часи незалежності України та її бурхливого економічного розвитку громадяни набували у власність майно, що не могло не вплинути на сферу шлюбно-сімейних відносин. Беручи шлюб чи вже перебуваючи у ньому, чоловік і дружина повинні подбати про те, що, можливо, колись доведеться захищати свої майнові інтереси та права дітей. Шлюбний договір покликаний зберегти час, нерви, гроші, а також, по можливості, дружні стосунки колишнього подружжя у разі, якщо кохання згасло.

Його можна назвати «універсальним документом», який регулює шлюбно-сімейні відносини. Цей договір дає змогу подружжю домовитись про розподіл майна, надання грошового утримання, розмір та строки виплати аліментів та інші грошові зобов’язання, користування житлом. Особливу увагу слід звернути на те, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також відносини між ними та дітьми. Він також не може зазіхати на права дитини, встановлені Сімейним кодексом, ставити одне з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

В європейських країнах укладання шлюбного контракту — норма шлюбно-сімейних відносин, яка не викликає здивування чи заперечення. А ось в Україні цей юридичний документ і досі не набув значного поширення. Укладати його чи ні — кожне подружжя вирішує самостійно. Ми не намагаємось співвідносити кохання та майнові справи. Проте життя може піднести будь-які сюрпризи. Тому через шлюбний договір люди захищають свої майнові права. І щороку їх стає дедалі більше.