Чорні журавлі Щастя

Тільки луганчанин знає, що до Щастя 19 кілометрів, а між «Україною» та «Росією» — одна трамвайна зупинка. То жарти мирного життя, коли міський кінотеатр і супермаркет мали такі гучні імена. Тепер стелу біля знаменитого мосту, де відбуваються обміни полоненими, зрешечено осколками снарядів і кулями; лінія розмежування проходить по річці Сіверський Донець, а супротивника можна бачити неозброєним оком. Саме в Щасті тепер місце постійної дислокації добровольчого батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1». Це єдиний підрозділ правоохоронців, який несе службу на «нульовці» в зоні АТО — майже пліч-о-пліч з військовими. 

Коли армійський підполковник у відставці з позивним «Віталійович» після Майдану заступив на службу в роту «Луганськ-1», молодь, нові його товариші по службі навіть не знали, що зобов’язані вести «Журнал бойових дій». Доводилося вчити багато чого — дисципліні, управляти БМП, навіть тому, як за зброю братися. Він киянин. Майдан пройшов від початку до перемоги. Потім з-поміж перших 17 добровольців рушив на схід, потрапив у першу роту «Луганськ-1». 29 травня 2014 року вони прибули до Сватового. «Було тривожно, — зізнається чоловік. — Ми вже бачили війну на Майдані».  

«Сфери» та «броники» для вчорашніх студентів

«Добре, що у нас є наставники», — каже боєць «Луганська-1» з позивним «Ростислав». Він записався в батальйон, коли йому ледь виповнилося 19 років. Був студентом Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, грав у молодіжному складі футбольної команди «Зоря», навіть мав власних фанатів. Тож знайомих у Луганську — безліч. І тепер, коли доводиться нести службу на КПП мосту в Станиці Луганській, їх зустрічає. «Добре, що вони здебільшого за Україну, — каже «Ростислав». — Та й у тих, хто був за «русскій мір», мізки прочищаються, і точку зору вони змінюють. Їм же обіцяли маленьку Швейцарію. А тепер роботи і грошей немає. Люди бояться після шостої вечора вийти з квартири». Майже рік хлопець служить у батальйоні і, сподівається, зумів переконати маму, щоб не плакала і не хвилювалася. Вона, як завше, хоче нагадати сину надягнути шапку, але тепер у нього «сфера» — так бійці називають каски. А спину гріє бронежилет…

Тут випробовують усе, що потрібно Росії для війни

Командир особливого батальйону поліції Сергій Губанов з позивним «Сєдой» влітку 2014-го пішов з Луганська в шльопанцях. Після арешту й полону, тортур та імітації розстрілу, після загибелі товаришів він не розуміє, «з ким по той бік можна домовлятися в межах мінських угод».

Разом з бійцями ЗСУ брав участь у визволенні міст півночі Луганщини. Тепер організовує патрулювання у так званій сірій зоні.

— Торік нас направили в Щастя для охорони правопорядку. Ми відстежували контрдиверсійну діяльність, незаконні перевезення товарів на не підконтрольну Україні територію, — каже командир батальйону «Луганськ-1» полковник поліції Сергій Губанов. — Раніше тут вантажі возили мало не фурами. Тепер цього немає. Від нашого крайнього блокпоста до ворожого майже два кілометри, тож патрулюємо у повній амуніції. Комендантської години в Щасті немає. І обмежень у переміщенні людей також, але вони є в Лобачевому, Лопаскиному. Щоправда, і там наші співробітники патрулюють майже щодня, охороняють громадський порядок. Там супротивник стоїть на відстані 30 метрів, їхній блокпост — в межах видимості. Там служимо пліч-о-пліч з військовими.

Коли запитала про ставлення до них місцевого населення, відповів:

— По-різному. Адже Україна з самого початку програла інформаційну війну. Навіть зараз, наприклад у Щасті, вільно транслюють російські телеканали, які щопівгодини розповідають про Україну та коментують події на свій розсуд. Такі дикі версії видають в ефір! Але люди починають нам вірити.

Мій співрозмовник продовжує оповідати:

— Завдання, які ми виконуємо, зобов’язують бути озброєними: є бронетехніка, пістолети й автомати певного калібру. Диверсійні групи супротивника заходять регулярно, про що свідчать обстріли. Присутність ворога на нашій території відчуваємо постійно — випускники їхньої диверсійної школи складають тут іспити. Так, Росія влаштувала на українській землі навчальний полігон, де відпрацьовує тактику і вміння вправлятися зі зброєю.

Ці спостереження підтверджує й командир роти поліції батальйону «Луганськ-1» Леонід Пантикін.

— За два роки АТО ми побачили і на собі відчули багато нової зброї, яку везуть із Росії. Нещодавно наш взвод у Кряківці потрапив під обстріл із нових мінометів, які працюють без звуку. Ворог випробовує тут нові автомати, пістолети, станції РЛС. З’явився й камуфляж під назвою «білка», який витримує осколки. Все, що треба Росії перевірити задля війни, вона випробовує саме тут. Але й в Україні є нові розробки: пістолети «Форт-14» і автомат «Форт-221», зроблені за ізраїльською ліцензією.

Запитую про диверсантів. За словами командира батальйону Сергія Губанова, переважно це росіяни.

— Але вони без супровідників, які знають місцевість, не йдуть. Це колишні лісники, єгері, рятувальники. Роботи на тому боці Сіверського Дінця майже немає. Зарплати — тільки у тих, хто воює. Якось викрили групу, яка мала підірвати газорозподільну станцію, — пригадує командир. — Розмовляю із затриманим місцевим. Він луганчанин, сім’я живе в селищі Катеринівка. Кажу йому: «Гілка від цієї станції йде безпосередньо в Луганськ, в Артемівський район, туди, де живе твоя сім’я», — а була зима, напередодні Нового року. Його рідні живуть у приватному секторі, помешкання опалюють газом. А він прийшов підривати саме цю гілку. Запитую: «Ти про що думав, адже твої близькі мерзнутимуть без опалення?» — Відповідає: «Мені так скомандували. Я не знав, що ця гілка йде в Артемівський район».

Сергій Губанов замислився на мить і продовжив:

— З часом вони зрозуміли, що їхнє життя так і не налагодилося, обіцянки лідерів не справдилися. Тому й узяли до рук зброю, бо для них назад дороги немає. Росія їх не приймає. Там вони також у «чорних» списках, як і в Україні. Ті, хто воював, потрапити на територію сусідньої держави можуть тільки незаконно. А там без паспорта навіть квиток на поїзд не купиш... І тут вони не бачать для себе майбутнього, бо в Україні їм загрожує кримінальна відповідальність.

А наостанок командир пояснив:

— Ці диверсії — своєрідний звіт перед російськими кураторами, котрі їм платять. Не буде диверсій — не буде й грошей. Платять їм по-різному. Певно, чули про пасічника і банку меду з вибухівкою. Затримували його в Станиці Луганській. З’ясували, що на організацію того теракту з Росії надійшли 10 тисяч доларів, а виконавцеві дісталося лише вісім тисяч російських рублів, шапка і мобільний телефон…

Життя відроджується

Місто Щастя тепер причепурилося — зацвіли вишні, люди білять бордюри, дірки в будинках заклали цеглою. Відновлено лікарню, працює школа. Щоправда, стоять ще пошматовані будівлі супермаркету й автостанції, а стела нагадує про звитяжні бої влітку 2014-го.

Місця тут чудові: сосни й берези, річка та ставки, куди Щастинська ТЕС скидає теплу воду. Ці водойми до війни брали в оренду, запускали мальків товстолобика, коропа, щуки. Зараз воду з багатьох ставків спустили. У 2015 році в один із каналів залетіла міна, то люди рибу знімали прямо з дерев, збирали мішками.

Стоять з розбитими вікнами профілакторії. Перед входом до одного з них ще до війни місцевий умілець, ім’я якого вже ніхто й не пам’ятає, спорудив з дроту та обрізків металу пам’ятник журавлям. Вийшло дуже символічно — крила чорних птахів скуті півколом, яке ощирилося гострими пластинами. Під час АТО після сильних обстрілів пам’ятник розвернуло. Якщо раніше журавлі «летіли» від Луганська, то тепер їхні тонкі шиї й крила спрямовані в бік обласного центру. Весна — час повернення.

Поліна ОЛЕКСАНДРОВА
для «Урядового кур’єра»