Данайські дари бандитів

95-РІЧЧЯ ЗАМІНИ ПРОДРОЗВЕРСТКИ ПРОДПОДАТКОМ

ПАРАЛЕЛІ. Після приходу більшовиків до влади єдиним методом продовольчого забезпечення створених ними державних структур із багатомільйонною Червоною армією був грабунок села, який називали продрозверсткою. Хліб відбирали під акомпанемент красивих фраз про «жертви заради світлого майбутнього», не рахуючись ні з кількістю оброблюваної селянами землі, ні з чисельністю багатодітних хліборобських родин.

Однак коли розв’язана більшовиками громадянська війна завершилась їхньою перемогою, селяни вже усвідомили, що немає сенсу обробляти поля, якщо весь вирощений урожай відбирають без жодної оплати. Першим масштабним виступом проти узаконеного комуністами грабунку стало повстання на Тамбовщині, що розпочалося восени 1920 року. У березні 1921-го збунтувалися матроси Кронштадта, на придушення яких довелося кинути навіть делегатів Х з’їзду РКП(б).

Дедалі очевидніша загроза втрати влади спонукала більшовиків замінити продрозверстку продподатком — чітко встановленим обсягом сільгосппродукції, що слід було здавати з кожної десятини оброблюваної землі. Та недаремно кажуть: бійтеся данайців, які дари приносять. Адже компроміс із бандитами завжди обертається бідою. Саме так сталося із селянами, яких невдовзі розкуркулювали і морили голодом.

На такі самі граблі наступив Ющенко, підписавши Меморандум національної єдності з Януковичем, що призвело до кровопролиття і війни. Не забуваймо про це, бо нав’язуване Україні «врегулювання» на Донбасі загрожує ще масштабнішою бідою.

80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ОСАДЧОГО

«Просто був порядною людиною»

ПОСТАТЬ. Іноземне слово «бестселер» нині вже не потребує перекладу. Однак навряд чи багатьом відомо, що 1974 року повість українця Михайла Осадчого «Більмо» опинилася на шостому місці у переліку книжок, найпопулярніших серед французьких читачів. За часів, коли більшість європейців майже нічого не знала про Україну, це був небачений успіх. Автобіографічний твір нашого земляка підкорив не лише Францію, адже повість переклали всіма найпоширенішими мовами світу, зокрема іспанською і китайською.

Натомість у СРСР книжку класифікували як «злісний наклеп на органи державної влади, на радянський державний та суспільний лад», за що автор отримав сім років таборів особливого режиму та три роки заслання. Суворість покарання обгрунтували серйозністю «злочину» й тим, що обвинувачений — злісний рецидивіст, якого вже притягали до відповідальності за «антирадянську агітацію», однак він не став на шлях виправлення.

Парадокс у тому, що Михайло Осадчий «просто був порядною людиною», як влучно зазначив його колега з райпобуткомбінату містечка Пустомити на Львівщині Тадеуш Конопко, під керівництвом якого колишній «зек» деякий час працював фотолаборантом. Тож хоч як дивно, можна навіть подякувати невсипущим органам КДБ, чиїми стараннями критично мислячий інтелігент перетворився на переконаного супротивника тоталітарної влади.

Перед уродженцем Сумщини, який 1958 року закінчив факультет журналістики Львівського університету, куди вихідців зі східної України приймали на навчання охочіше, ніж «західняків», відкривалася приваблива кар’єра. На молодого аспіранта, якого ще до офіційного захисту кандидатської дисертації призначили на посаду старшого викладача у рідному виші, звернули увагу в обкомі компартії, «забравши» його інструктором із преси у відділ, очолюваний майбутнім «республіканським ідеологом» Валентином Маланчуком.

Однак уже невдовзі Михайло Осадчий за власним бажанням звільнився з «номенклатурної» роботи, усвідомивши згубність свого перебування на ній. Він мав мужність керуватись не ідеологічними настановами партії, а науковими фактами, стверджуючи, що українська преса зародилася на Галичині, а не веде історію від більшовицьких підпільних видань. Навіть темою дисертації, яку він успішно захистив у червні 1965 року, стала журналістська діяльність Остапа Вишні, свого часу «оцінена» сталінською владою у 10 років таборів.

У серпні 1965-го, коли Осадчого заарештували, все це аж ніяк «не тягнуло» на злочин, а тому до переліку «антирадянської» літератури, вилученої під час обшуку, потрапили навіть текст «Договору Богдана Хмельницкого с царем Алексеем Михайловичем от 1654 года», «Історія України» М. Грушевського та роман «Чорна рада» П. Куліша. 18 квітня 1966 року радянське кривосуддя оголосило вирок підсудному: два роки таборів. Наступного дня дружина Осадчого народила сина, якого назвали Тарасом.

Найімовірніше, трагічну роль у долі молодого науковця відіграла особиста неприязнь призначеного на той час секретарем Львівського обкому КПУ одіозного Валентина Маланчука. А ще — прагнення влади добитися від позбавленого волі, роботи й родини «грішника» цілком очікуваного «покаяння» у гріхах, яких не існувало, щоб залякати інших. Однак відповіддю дружини, якій під час відвідин чоловіка у мордовському таборі натякнули про його швидке звільнення у разі публічного «розкаяння», були слова: «Нічого, я почекаю!» Ще гучнішим ляпасом владі стала повість «Більмо», на сторінках якої — хресна дорога автора.

На відміну від звичної нині табірної прози з детальним відтворенням подій та самомилуванням власним героїзмом, повість Осадчого — про духовне відродження індивідуумів, які нарешті відчули себе людьми і народом. Тому «Більмо» — не лише про минуле, а й про нашу сучасність, де «суддів не судять, засуджують лише час і оточення, яке мало їх на своїх берегах. І засуджують цей час і те оточення ті самі судді, які потрапили вже в інший вимір часу і в інше оточення».

Так було від сталінських до брежнєвських часів, від періоду Кучми і Януковича до Ющенка й нинішньої влади, коли через безкарність заробітчан у суддівських мантіях знову постає загроза перетворення на найважчий злочин елементарного прагнення залишатися просто чесною і вільною людиною у підневільному суспільстві.

80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІРИ РІЧ

Козацька душа шляхетної англійки

МАЙСТЕР. Справедливо нарікаючи, що велич поезій Шевченка не завжди відчувають іноземці, маємо усвідомлювати всю складність передачі чужою мовою і звучання, і сутності поетичного слова Кобзаря. Британка Віра Річ, понад сотню перекладів шевченкових віршів якої вважають найкращими в англійській літературі, розповідала: місяцями шукала відповідник слову «окропіте», доки замість суто прагматичного sprinkle (побризкайте) не знайшла староцерковне bletsian (благословите).

Навіть прах закоханої в поезію Шевченка перекладачки, згідно з її заповітом, упокоївся на давньому козацькому кладовищі поряд із Чернечою горою під Каневом, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі».

105 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА СОРОКИ

Незламність ціною в життя

ГОРДІСТЬ. На відміну від прославлених у радянські часи краснодонських «молодогвардійців» та інших героїв-підпільників, далеко не кожному з нас щось говорить ім’я Михайла Сороки. Це взірець незламності та не помітної на перший погляд, але від того значно важчої, ніж миттєвий порив, мужності.

Уродженець Тернопільщини закінчив українську гімназію у Ржевцях під Прагою та архітектурний факультет Празького політехнікуму. Однак, на відміну від більшості товаришів, молодий патріот вирішив по здобутті освіти повернутися на рідну землю, де його 1937 року заарештували польські власті, звинувативши у зв’язках з ОУН. Парадокс долі, але саме під час відбування п’ятирічного тюремного терміну Михайло Сорока, який у свята співав у церковному хорі, закохався. Дівчину побачив серед в’язнів-жінок, які молилися у тюремній капличці. Згодом з’ясувалося, що це Катерина Зарицька, засуджена на 8 років за участь в ОУН.

Романтична історія мала продовження після приходу на західноукраїнські землі Червоної армії та звільнення в’язнів польських тюрем. 5 листопада 1939 року молодята повінчались, а Михайло Сорока навіть став студентом Львівського університету. Однак вже у березні 1940-го Катерину як чільну діячку ОУН, чию справу розглядали на знаменитих варшавському і львівському процесах, прийшли заарештовувати вже радянські «визволителі». 29-річний студент Михайло Сорока став на захист дружини і фактично саме за це опинився у тюрмі. Уже в’язнем він дізнався, що 2 вересня 1940 року в нього народився син, якого назвали Богданом.

Тоді ще ніхто не знав, що «відміряні» радянським кривосуддям смішні за сталінськими мірками 8 років таборів перетворяться для Михайла Сороки на довічне ув’язнення. Завдяки здобутій у Чехословаччині освіті звичайний «зек» став цінним фахівцем-геодезистом, який численні переїзди із табору в табір Воркутлагу використовував для створення… підпільної організації «ОУН-Північ». Вона стала унікальним явищем у протидії тоталітарному режиму, що врешті-решт призвело до зламу налагодженого механізму ГУЛАГу, де табірна адміністрація руками кримінальників звикла утримувати у страху й покорі політичних. 1948 року в СРСР змушені були запровадити окремі зони для «ворогів народу» й «урків», що стало результатом організованого спротиву кинутих за колючий дріт бандерівців та воїнів-фронтовиків.

Натомість номінально звільнений у 1948 році з табору по закінченні терміну ув’язнення Михайло Сорока навідався на Львівщину і зумів налагодити зв’язок між ОУН у Західній Україні та підпіллям «у місцях віддалених», де колишній в’язень перебував на примусовому поселенні. Лише наприкінці 1952-го радянським спецслужбам вдалося вийти на слід «ОУН-Північ», за організацію якої Сороку засудили до смертної кари, згодом замінивши її на 25 років ув’язнення.

Цей вирок залишився чинним навіть після масової реабілітації та офіційного скасування рішень, за якими студент Львівського університету потрапив у Воркуту, а потім на поселення у Красноярський край. Про Сороку згадали аж у середині 1960-х, коли показове «розкаяння» патріарха націоналістичного підпілля, за задумом влади, мало деморалізувати українців, які дедалі активніше опирались тотальній русифікації. Для в’язня навіть організували «екскурсію» до Львова, Тернополя, Києва та зустріч із сином, однак патріот не зрадив принципам, так і помер в ув’язненні, однак з чистим сумлінням.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)