Нині юнацтву видається, що призначення хустки — суто функціональне. Та насправді в Україні це не просто головний убір жінки. Навпаки, хустка широко використовувалася не тільки в побуті, а й обрядах, а ще символізувала рідну домівку, кохання і материнську любов. Наприклад, ще у 70-80-х роках минулого століття в моєму рідному селі на Одещині хлопця, який запрошував прийти відсвяткувати його проводи до армії, перев’язували хусткою. І тугенько, щоб повернувся живим і здоровим. Поверх іншої в’язали своєю у кожному дворі, в який він заходив. Село мале, та пройшовши його все, юнак відчував, що від хусток і добрих побажань груди ставали, як щит.
Згадавши юні роки, я охоче пішов на виставку «Хустина моя терновая», яку Вінницький обласний краєзнавчий музей та Лабораторія етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету присвятили 200-річчю із дня народження Тараса Шевченка.
Щастя й горе, сльози й радість
Велика виставкова зала музею — вся у квітах. На хустках вони прийшли сюди з минулого, а ніби свіжі: так майстерно і з душею їх створили.
— На виставці представлено 86 хусток, які берегли і шанували наші бабусі та прабабусі. Найдавніші — кінця XIX століття. А хустка, що на мені, від моєї бабусі, а їй подарувала її старша родичка, — каже завідуюча сектором виставкової роботи музею Тетяна Журунова.
Звертаю увагу, що яскрава, накинута на плечі хустка їй пасує, додає жіночності. А раніше як було: де жінка, там і хустка. Вважалося непристойною поведінкою для заміжньої жінки виходити з хати із непокритою головою. Ця традиція трималася приблизно до половини ХХ століття. Цікаво, що хустки можна було читати — дівчата ходили в яскравих, а в літніх жінок переважали темні кольори. Також хустки свідчили про майновий стан власниці. Та найголовніше, хустка додавала всім жінкам неповторності. А у великі навіть дітей загортали! До речі, розмір залежав від її призначення. Маленьку домоткану хустку вдягали під велику, а були фабричні повсякденного призначення — 70 на 70 сантиметрів і святкові — 150 на 150. Та були навіть 2 на 2 метри!
На виставці також представлено дві хустки, якими музей пишається особливо, — на чотири сторони: кожне її поле має свій колір — червоний, зелений, чорний і синій. Тож не дарма кажуть, що у хустки на кінцях є щастя, є горе, є сльози, є радість. Така хустка давала певні переваги: жінка могла вдягати її різними кінцями, і здавалося, що вона має чотири хустки. Можливо, ця кмітливість пішла від життєвої потреби економити: святкові хустки були дорогі. У побуті заможного селянства і міщан особливо цінувалися шовкові та вовняні. Їх вдягали лише на свята, дбайливо зберігали у скринях і передавали із покоління в покоління.
Скільки хусток було в кожній скрині, напевне, залежало від майнового стану і розумної потреби. Власне, а скільки хусток нині є в жінки?
— У мене є дочки, тож вдома не менше півсотні хусток. Я пам’ятаю кожну з них, їх мені дарували батько, бабуся, прабабуся. Я бережу хустку, яку подарувала бабуся, коли мені виповнилося 16 років. Мені тоді вручили паспорт, але те, що стала дівкою на виданні, свідчила саме ця хустка. Вона квадратна з френзлями, чи, як кажуть, з тороками, 2 на 2 метри і коштувала 17 карбованців — на той час велика сума. Я її досі бережу і, можливо, передам, своїй онучці.
Хустка, що на мені, — це дарунок батька, який привіз її з Ленінграда, коли я навчалася у 9-му класі. Вона з тонкої вовни і зроблена в Японії. Тоді у Вінниці таких не продавали. Наша виставка «Хустина моя терновая», — не що інше, як глибока пошана традиційному ставленню до хустки українців, — зауважила завідуюча лабораторії етнології Поділля Тетяна Пірус.
Мої співрозмовниці зазначили, що у традиціях українського народу хустка була завжди і в житті людини багато означала. З ХVIII століття вона перебирає на себе багато обрядових функцій, тому що головний убір є одним з найсильніших оберегів.
Хустина була незмінним атрибутом весільного обряду — від сватання, коли дівчина пов’язувала нею нареченого та дарувала майбутній свекрусі, і до обряду покривання молодих. З хустиною запрошували рід на весілля, заводили молодих до хати. Під час вінчання на Поділлі зв’язували руки молодих червоною хусткою, «щоб були до пари не рік, а на вік». Крім того, вона була як благословення рідних тим чоловікам, які вирушали у далеку дорогу чи на війну. Мати давала козакові хустку. Якщо наречена віддала хустку, то чекатиме. Повернеться з хусткою і пов’яже, значить, візьме у дружини. Якщо козак гинув, хусткою вкривали його обличчя або сідло коня при поховальному обряді. Про цей звичай є згадки як у фольклорі, так і в поезіях Тараса Шевченка.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко, в домовину
Сиротою ляже!
«Причинна»
Принагідно зауважимо, що змістовною домінантою виставки є цитати з творів Кобзаря, присвячених значенню хустини у побуті та обряді українського народу.
Та всі дівчата хочуть заміж
Цікаво: а чи правильно буде казати, що є неповторна українська хустка?
— Так, звісно, є. Спочатку хустки були тонкої роботи, їх ткали та оздоблювали коштовними прикрасами, обов’язково вишивали. Вишивати хустку — це дівчині готуватися до заміжжя. Всі дівчата хочуть вийти заміж, тож усі мали вишивати, — зазначила Тетяна Журунова.
Українські стародавні хустки були білого кольору. Барвисті запозичили від болгар, турків, персів. Тривалий час існувала традиція вишивати хустки шовковими нитками переважно червоного, синього, зеленого, жовтого та рожевого кольорів, іноді застосовували срібло та золото. Згодом геометричний орнамент змінив рослинний. Орнамент розміщується по кутах хустини, у середині, «по оберегу», тобто вздовж сторін квадрата. Чому вони квадратні? Через те, що ця фігура звідусіль практична і, крім того, має енергетичну силу.
На виставці лабораторія етнології Поділля із власної фондової колекції представила кілька унікальних хустин. Вони вишиті шовком на звичайних шматках тканини. Одна така хустка із села Гнатків Томашпільського району, якій майже сто років. Вона темного кольору, проте використовувалася як святкова — така багата в ній кольорова гама квітів. І, крім того, шовком дуже важко вишивати. Зі слів Тетяни Пірус, ця хустка — титанічна праця, генетичною пам’яттю збережені естетичні смаки та природне відчуття кольорової гармонії. Також дуже гарні хустки із села Баланівки Бершадського району, які вишиті шовком на чорних квадратних шматках натуральної вовняної тканини. Те, що ці хустки збереглися, вкотре підтверджує міцність і глибину коренів українського народу у ставленні до хустки.
РЕТРО
Від Кондратьєва до Харитоненків
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
У Сумській муніципальній галереї відкрито виставку унікальних експонатів з історії слобожанського міста, які раніше не були відомі широкому загалові. Більшість становлять архівні матеріали з колекції відомого дослідника минувшини Оскара Гансена (кінець XIX — початок XX століття), що нині перебувають на зберіганні в Сумському художньому музеї.
Світлини, листи, довідки, документи тощо розповідають про історію заснування і розвитку Сум, починаючи від засновника Герасима Кондратьєва і закінчуючи Харитоненками, культові споруди міста, його відомих уродженців, гостей. Так відвідувачі мають змогу дізнатися багато нового про місто, в якому живуть.
Представлені на виставці експонати лягли в основу чергового випуску журналу «Пам’ятки України», який надруковано тисячним накладом. За словами головного редактора видання Юрія Гирича, замість традиційних 64 Сумам відвели 72 сторінки, однак і їх не вистачило, щоб умістити всі матеріали. Тож найближчим часом можливий ще один – окремий сумський випуск.
Ми в Google+