В історії кожного народу є власні сторінки трагедії й боротьби. Мало відомо, що в Криму три корінні народи України: кримські татари, караїми і кримчаки. Щодень інформаційно наповнюється дедалі новими фактами з їхнього життя.

Для кримських татар найтрагічніша подія, що не оминула жодної сім’ї, — депортація 18 травня 1944 року.

11 травня 1944-го було видано постанову Державного комітету оборони №5859с про організацію виселення їх з батьківщини. Свій підпис поставив Сталін. Спецоперація НКВС почалася вранці 18 травня, коли всі ще спали, і завершилася ввечері 20 травня. Кримських татар, які змогли сховатися і залишитися, все одно виселили під час депортації вірменів, болгарів і греків 27—28 червня 1944 року.

Постановою Верховної Ради України №792-VIII від 12.11.2015 року депортацію кримських татар 1944-го визнано геноцидом, а 18 травня відзначають День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Злочин вустами очевидців

У 2019 році деякі європейські країни визнали депортацію кримських татар 1944 року актом геноциду. 9 травня Сейм Латвії проголосував за відповідне рішення. У документі підкреслено, що певні історичні джерела вказують на цілеспрямований геноцид радянської влади проти багатьох народів і етнічних груп, що жили в Радянському Союзі й на окупованих ним територіях. 6 червня 2019-го Сейм Литовської Республіки ухвалив резолюцію щодо визнання депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року актом геноциду. За відповідне рішення проголосувало 77 депутатів, один утримався, жоден не проголосував проти.

Державне підприємство «Кримський дім», що здійснює діяльність у підпорядкуванні Міністерства культури та інформаційної політики України, в 2019 році, до 75 роковин депортації, оголосило про збирання свідчень кримських татар, виселених із Криму 18 травня 1944-го.

«Ця кампанія в межах проєкту «Тамирлар» (коріння) закликає не лише зберегти всі ці історії, а й передати їх наступним поколінням. Щоб про неї більше знали кримськотатарська молодь і світова спільнота», — наголосив програмний директор Кримського дому Алім Алієв.

Інформаційна агенція «Голос Криму» підготувала телевізійні програми про спогади кримських татар, очевидців трагічної долі народу. Ці програми вийшли в ефірі на Суспільному телебаченні UA:Крим (ДТРК «Крим»), редакція якого відновилась і розпочала діяльність на материковій частині України після окупації Кримського півострова у 2014 році. Тепер констатуємо ці факти прямою мовою, вочевидь, для усвідомлення болю, якого зазнав кримськотатарський народ.

Сінавер Кадиров — громадський активіст, дисидент, ветеран національного руху кримських татар: «Я сприймав депортацію через біль, який моя мама вкладала у свої розповіді про ті дні. Вивезли цілу сім’ю: батько, мати і п’ятеро дітей, серед яких була моя мама. Але, напевно, найбільше у моїй пам’яті закарбувалась історія смерті її братика й сестрички з невеликою різницею у віці. Спочатку померла сестричка, а братик дуже сумував за нею, щодня ходив на її могилку і приносив свіжі польові квіти. Через деякий час, не витримавши розлуки з сестрою, помер. Ось так першого року після депортації мамина сім’я поменшала.

Хоч як було тяжко і боляче, пам’ять у кожній родині про трагедію народу зберігали і передавали дітям, онукам. Наприкінці 1960-х років і особливо в 1970-х наші батьки, маючи змогу приїжджати у Крим (про дозвіл повертатися ще не йшлося), раз на рік обов’язково брали відпустку і привозили дітей на батьківщину, щоб показати родинні будинки, де минуло їхнє дитинство, юність. Комусь щастило, і нові власники пускали в рідну домівку, а хтось міг подивитися лише здалеку».

Кримчанка Аніфе Куртсеїтова, керівниця громадської організації «Кримська родина»: «З моєї родини депортації зазнали дідусі, бабусі, яких, на жаль, уже немає в живих. Вони розповідали, що це було жахливо. Ніч, коли давали 5—10 хвилин, щоб зібрати речі, а декому зовсім не дозволяли нічого з собою взяти. Людей кидали в товарні вагони, їхали вони тижнями без їжі й без води. Дуже багато дорогою вмирало, і не було змоги їх поховати. Це найстрашніша сторінка нашого народу.

Із моїх рідних до нинішнього часу дожив лише мій свекор, якого вивезли маленьким. Тепер працює в Києві. Для нас усіх він приклад мужності.

У всіх, хто це пережив, майже одна і та сама історія: в перші дні й місяці на засланні дуже багато людей помирало — чи в дорозі, чи у спецпоселеннях. Моя бабуся на засланні поховала батька, матір і однорічну дитину. Це дуже страшно».

Історія і сучасність

У грудні 2016 року державне підприємство «Кримський дім» видало посібник «Кримські татари як корінний народ: історія питання і сучасні реалії», автор якого — експерт із правових відносин у міжнаціональній сфері Інституту демократії ім. П. Орлика Наталя Беліцер. Посібник містить українськомовну і англійськомовну версії.

Як зазначає авторка в анотації до книжки, написання такого посібника зумовлене необхідністю поширення в українському суспільстві адекватних базових уявлень про те, що таке корінні народи, чим вони відрізняються від різних категорій меншин і які їхні права відповідно до норм сучасного міжнародного й національного права. Ґрунтовна праця дає розуміння того, що вже зроблено, а що ще ні в забезпеченні прав корінних народів загалом у світі й зокрема в Україні.

«Діяльність ООН у галузі прав корінних народів полягала в тому, що 1993-й було проголошено Міжнародним роком корінних народів світу, а згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/163, наступне десятиліття — Міжнародним десятиліттям корінних народів. Метою цього було зміцнення міжнародної співпраці для розв’язання проблем забезпечення прав корінних народів, довкілля, сталий розвиток, освіта і здоров’я. Тому ухвалення Україною саме в той період закону про статус кримських татар і нечисленних караїмів та кримчаків як корінних народів Криму/України, а також закріплення й обґрунтування специфічної категорії корінних народів у концепції етнополітики України і публічне обговорення можливості приєднання до конвенції МОП №169 могли означати для нашої держави не тільки істотні політичні дивіденди, а й додаткову матеріальну допомогу в розв’язанні численних проблем кримськотатарських репатріантів, зокрема з боку Світового банку, який втілює спеціальні програми, спрямовані на підтримку корінних народів.

На жаль, Україна, не закріпивши статусу кримських татар, караїмів і кримчаків як корінних народів у національному законодавстві, не ратифікувавши конвенції МОП №169 і утримавшись від голосування під час ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН декларації про права корінних народів, втратила шанс скористатися всіма можливостями міжнародної співпраці в цій галузі. Негативні наслідки такої хибної внутрішньої й зовнішньої політики держава і суспільство усвідомили аж після окупації й анексії Криму Російською Федерацією у 2014 році. Те, наскільки ефективною буде робота над помилками у цій специфічній галузі прав людини, залежатиме від політичної волі законодавців, координації дій і достатнього фінансового забезпечення відповідних структур виконавчої влади, а також рівня активності й ефективності зусиль громадянського суспільства, зокрема правозахисної спільноти».

Єдине, що Україна зробила з цього питання, — ухвалення постанови Верховної Ради від 20 березня 2014 року, в якій ідеться про забезпечення прав кримськотатарського народу як корінного, захист та реалізацію його невід’ємного права на самовизначення у складі суверенної й незалежної Української держави. Україна визнає Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю та Курултай як вищий представницький орган.

Цим державним документом Верховна Ради заявляє про свою підтримку декларації ООН про права корінних народів.

Наступним кроком слід очікувати ухвалення законів «Про корінні народи України» та «Про права та свободи кримськотатарського народу як корінного народу України».

Для пам’яті наступних поколінь

Цього року Київська обласна бібліотека для дітей організувала цикл заходів «Кримська світлиця» для соціальної адаптації громадян України, які залишили тимчасово окупований Крим. Їхньою метою було ознайомити молоде покоління кримських татар з історією народу, щоб не забути трагедію минулого, зберегти в пам’яті поколінь імена кримчан, які боролися за свободу свого народу. Було підібрано найвідоміші кінофільми кримськотатарських режисерів.

Фільм «Хайтарма» (в перекладі з кримськотатарської — повернення). Режисер фільму і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв. Стрічку засновано на реальних подіях. У ній ідеться про сталінську депортацію кримських татар у травні 1944 року. Режисер показав цю трагічну історію через погляд прославленого льотчика, національного героя кримських татар Амет-Хана Султана. Це перший кримськотатарський художній фільм про депортацію свого народу. Після виходу кінострічки на екрани в 2013 році вона зібрала багато престижних нагород в Україні й за кордоном.

Документальний фільм «1944. Крим. Депортація». Режисери стрічки — Фатіма Осман та Юнус Паша. Режисерка Фатіма Осман походить із сім’ї депортованих. Її родина повернулася з Узбекистану на історичну батьківщину лише 1986-го.

У картині історію депортації розповідають люди, які її пережили. Вони діляться спогадами про дні депортації, перші роки на засланні, те, як їм вдалося вижити в тих нелюдських умовах. Внаслідок етнічної чистки було депортовано 191 044 кримських татари. Ці події призвели до насильницької загибелі 46% народу. «Цей фільм — акт з’єднання із Кримом та нагадування, що кожен злочин має обличчя, що за кожен злочин має бути відповідальність. Усі ті, хто побачить цю стрічку, зрозуміє, чому кримські татари зайняли проукраїнську позицію», — вважає політик Еміне Джапарова.

Фільм «Чужа молитва». Режисер історико-драматичної стрічки — Ахтем Сеїтаблаєв. У ній він показав історію, засновану на реальних подіях. Цей фільм присвячено подвигу кримської татарки Саїде Аріфової, яка в роки Другої світової війни, під час окупації нацистами Бахчисарая, врятувала життя 88 єврейським дітям-сиротам.

Від покоління до покоління кожен народ плекає, примножує, зберігає свою культурну спадщину. Кримськотатарський народ іде цим шляхом, повертаючи у своє життя те, що десятиліттями намагалися стерти з його пам’яті.

Кримська земля завжди була багатою на ремесла та майстрів. У минулі століття існувало близько 70 традиційних кримськотатарських ремесел. Майстри виробляли мідний посуд, були вправними гончарями, у кримських татар було добре розвинене ткацтво, шкіряне виробництво та інші ремесла.

На жаль, багато чого вже втрачено. Величезної шкоди розвитку кримськотатарської культури завдала вимушена еміграція корінного народу півострова, а остаточним ударом — депортація 1944 року.

Без перебільшення можна сказати, що кримськотатарська культура стала оживати лише у 1990-ті роки, після повернення народу на батьківщину, до колиски предків Криму.