Люди в балаклавах, у польовій формі, без розпізнавальних знаків, у повному озброєнні вриваються у торговельні, оздоровчі центри, підприємницькі офіси за чиєюсь командою, щось там шукають, когось виводять, когось доганяють. Погоні стали буденною справою. Тим часом у дворах і на вулицях стріляють у людей, розриваються гранати, злітають у повітря чи палають автомобілі. Усі ці провокаційно-терористичні події можна спостерігати ледь не щоденно в телеефірі. Повідомлень про розкриття злочинів катма. Якщо ж когось і зловили, то згодом усе-таки випустять.

Хто наведе лад у державі? Куди звертатися по правду, в кого її шукати?

Колись казали: «Моя міліція мене береже». Можливо, в цій фразі звучала іронія, можливо, ще щось. Від міліціонерів вимагали чесно нести службу. Хоча чимало з них теж брали хабарі, скоювали правопорушення, у масках були тільки грабіжники. І це зрозуміло, адже зловмисники боялися, що їх упізнають. По телебаченню впійманих злочинців показували в профіль й анфас. Щоправда, про постраждалих говорили менше, ніж тепер, і це було виправдано.

Нині все навпаки. Неодноразово доводилося спостерігати, як показували злочинців з розмитими обличчями. А як відбуваються спецоперації за участі рідної поліції! Кремезні хлопці брутально вриваються у приміщення, не слухаючи зойків переляканих жінок і чоловіків, виконують свої чи, точніше, поставлені перед ними завдання. Виконавці, попри спеку, як правило, в балаклавах. Шукаючи злочинців, заховані цінності чи документи, сумлінно перевертають усе догори дриґом, не турбуючись, що доведеться відповідати, якщо раптом щось учинили не за законом. Так робили колись, так і нині.

Розмовляючи з людьми, чую: «Повдягали маски, від кого ховаються —  від бандитів, своїх чи, може, від народу? Хіба держава має когось боятися?» Інші ж кажуть: «Хіба держава може когось чи від чогось захистити?» Невже поліціянт не став, а може, не хоче стати чи не дають йому стати символом справедливості, жертовності?

У період середньовіччя в масці був лише… кат. Тепер комусь, мабуть, вигідно, щоб виконавці були у масках чи балаклавах. Адже потім, після виконання протиправних наказів, важче знайти винних. Гадаю, якщо дивитися з відкритим обличчям в очі правопорушникові, то це завжди додасть упевненості у власній правоті, якщо ж бере сумнів у правильності рішення керівництва, звісно ж, краще свого обличчя не показувати.

Хто ж під балаклавами: правоохоронці чи кати? Чому в  спекотну погоду та у світлі дні чи місячні ночі використовують хлопців у балаклавах, які мають шляхетне призначення — забезпечити торжество справедливості й закону, для втілення дрібних корисливих амбіцій? Хто режисер перетворення небезпечної, але благородної професії захисника права на артистичні маски-шоу на замовлення?

Балаклави ж — це не маски ката, а засіб від холоду, вітру, морозу. Відмовмося від підступно-провокаційних методів забезпечення інкогніто, слідчих заходів. Вкажімо злочинців, аби вони щезли, як роса на сонці.

Слід разом з народом з відкритими обличчями протистояти протиправним вчинкам, хабарництву, словоблудству. Проблеми злочинності розв’язує не число правоохоронців, а їхня якість.

Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільського національного технічного університету
імені Івана Пулюя, член НСПУ
для «Урядового кур’єра»