Напередодні Різдва політики як ніколи багато говорять про соціальну турботу, розвиток країни, милосердя та гуманність. Щоправда, серед тих, кому вони адресують свої святкові послання, чимало людей, які не вірять у диво, а намагаються створювати його для себе самостійно, попри те, що давно втратили нормальну роботу й дім.
«Дідів Морозів не існує»
Першим моїм співрозмовником, з яким я познайомилася у підземному переході біла Святошинського ринку, був хлопчина в брудній куртці. Жуючи багет, він тинявся біля лотка, де були виставлені святкові атрибути. Продавець, аби привернути увагу до свого краму, періодично вмикав новорічну гірлянду. Хлопець меланхолійно спостерігав за тим, як чолов’яга намагається вмовити перехожих щось у нього купити.
Представившись Ігорем, 15-річний хлопчисько діловито уточнив, що готовий приділити журналістці не більш п’яти хвилин.
— На свята ходжу до церкви. Є на Борщагівці така, де святий допомагає тим, у кого немає грошей, — пояснює та одразу додає, що він там із простягнутою рукою не ходить. Іде лише помолитися до ікони.
На запитання, чи є в нього родина, похмуро відповідає, що то не моя справа.
— Який подарунок просив на Новий рік від Діда Мороза?
— Ніяких Дідів Морозів немає і подарунків вони не приносять, — відрізав Ігор та демонстративно відвернувся.
Піднявшись нагору до метро «Театральна», я побачила молоду жінку з маленькою дитиною, яка просила милостиню. Скажу відверто, зазвичай подібна картинка викликає у мене лише роздратування. Так і хочеться трусонути добряче горе-матусю за комір. Судячи з порожньої коробочки, яку тримала в руках жінка, більшість перехожих відчували те саме. Я все-таки зупинилася і спробувала мило всміхнутися до цієї «нещасної».
Як виявилося, сім’я Марії приїхала в Київ із Запорізької області.
— Коли чоловік загинув, я була вагітна, — розповідає жінка. — Від пережитого потрясіння дитина народилася семимісячною. Але батьки Олега не схотіли терпіти мене далі в своєму будинку і вигнали. Деякий час перебивалася у подружок, а потім поїхала в Київ. Безхатченки показали покинутий довгобуд, там і ночувала спочатку з дітьми, поки було тепло. Потім влаштувалася в гуртожиток, добрі люди розповіли, як дати хабар коменданту. Грошей, які прошу в переходах і на ринках, вистачає, щоб заплатити. Треба тільки весь час «точку» міняти. Але на роботу влаштуватися так і не змогла. Хоча приховую, звідки беру гроші, від старшої 14-річної дочки. Соромно їй в очі дивитися. Адже раніше ми були нормальною сім’єю і жили в достатку. Я працювала кухарем та й чоловік непогано заробляв. А тепер я хто?
— Грошей, які подають, на життя вистачає?
— По-різному буває. Платити за житло треба, туди гроші і йдуть, в основному. Ще дуже хочу придбати в подарунок старшій доньці срібний хрестик, коли-небудь обов’язково назбираю грошей.
Не знаю, наскільки щира була зі мною ця жінка, але після цих слів я не стала її більше ні про що розпитувати.
За подарунками — в лікарню
Попрощавшись із Марією, вирушила прогулятися Хрещатиком. Свідомо пішла в протилежний бік від революційних барикад. І недалеко від Бессарабського ринку зустріла двох безхатченків — Олександра та Андрія, які за десятку охоче повідомили, що Різдво планують зустріти великою та дружною компанією, а потім будуть колядувати прямо на вулиці.
— Збереться нас чоловік тридцять, купимо горілочки і закусочки, я, наприклад, візьму собі смажену курку, — весело розповідає Сашко.
— Подарунки одне одному дарувати будете?
— Нам що, робити більше нічого? — здивувалися чоловіки. — У нас деякі дітей спеціально у лікарні намагаються влаштувати на свята, аби їм там дали подарунки. Туди часто ходять різні спонсори, добрими хочуть виглядати. Звичайно, для того, щоб потрапити в лікарню, потрібно зробити дитині якусь гидоту зі здоров’ям.
«Ось тобі і світле свято», — подумала я з жалем.
Мого настрою аж ніяк не поліпшила розмова ще з однією бездомною сім’єю, яка, маючи колись двокімнатну квартиру в центрі столиці, змушена постійно шукати дах над головою.
— Мого чоловіка та його 20-річну сестру Олену вижив із будинку їх старший брат із співмешканкою, — розповіла мені Ольга. — Коли вони там з’являються, він відразу кидається на них або з ножем, або з сокирою. Хоч за договором дарування, залишеним покійною матір’ю, господиня житла — Олена. Однак вона, ми з чоловіком і два наших сини стали фактично безхатченками.
— Через старшого брата Сергія та його співмешканку мене позбавили доньки Каті, якій нещодавно виповнилося 2 роки і 8 місяців, — додала Ольга. — Поки я рік сиділа у в’язниці за крадіжку, дівчинку забрали в дитячий будинок. Як потім мені розповідали сусіди, Сергій напоїв Катю горілкою. Дівчинці стало зле, трохи серце не зупинилося. Я часто її провідую, але забрати з дитбудинку зможу лише тоді, коли відвоюю квартиру.
— Які продукти будуть на свято?
— На столі обов’язково буде краківська ковбаса, чоловік її дуже любить. Нашій собаці Найді також купимо кілограм кісток. Чим не сімейне торжество? Для щастя не вистачає «дрібниці» — даху над головою. Добре б диву статися, але ми більше на нього не сподіваємося...
Не вірить у дива і 73-річна киянка Галина Федорівна, з якою я познайомилася біля станції метро «Лук’янівська». Кутаючись в осіннє пальто, старенька торгувала книжками класиків російської поезії. Причому погоджувалася віддати їх творіння навіть за п’ять—десять гривень.
— Дітей у мене немає, Бог не дав. Пенсії ледь вистачає на квартплату і їжу, одягнутися вже немає за що, тому продаю книжки, — поділилася вона. — Дуже хочеться, щоб політики, які будуть вимовляти зворушливі вітання, згадали про пенсіонерів, для більшості з яких пісні страви на різдвяному столі — це не данина традиціям, а вимушена необхідність...
Ми в Google+