Навіть якщо ви зовсім не цікавитеся мистецтвом, не знаєтеся на його стилях, періодах, напрямах і течіях, вам, напевне, не раз потрапляла на очі репродукція картини, що на ній зображено чоловіка в чорному костюмі та чаплінівському капелюсі-котелку, обличчя якого затулено великим яскраво-зеленим яблуком. Або ж зображення люльки, під якою писаними літерами французькою мовою виведено: «Ceci n’est pas une pipe» — «Це не люлька». Ці картини як одні з найупізнаваніших творів світового мистецтва належать пензлю бельгійського художника-сюрреаліста Рене Магрітта.

Славетний брюсселець

Рене Магрітт більшість життя прожив у Брюсселі. 18-річний син кравця та модистки з маленького містечка Лессін, він приїхав до столиці, щоб здобути освіту в Королівській академії образотворчих мистецтв. І за винятком кількох років, протягом яких жив у Франції, де активно брав участь у діяльності об’єднання художників-сюрреалістів, Рене Магрітт залишав рідну Бельгію лише для того, щоб узяти участь у відкритті своїх виставок у Римі, Лондоні, Нью-Йорку, Парижі.

Саме у Брюсселі розквітнув талант художника, там він знайшов свій творчий шлях і мав коло вірних друзів. Проте слава й популярність прийшла до нього лише у зрілому віці. Тому в молодості, щоб утримувати себе та дружину Жоржетту, Рене Магрітт працював у редакціях журналів, розробляв візерунки на заводі шпалер і малював рекламні плакати. За його словами, це була «тупа робота», яка просто давала змогу заробити на життя.

Нині ж на мистецькому ринку поява роботи Рене Магрітта — рідкісне явище, бо всі вони добре відомі й перебувають у музейних або приватних колекціях. 2009 року двоє озброєних чоловіків викрали з будинку-музею Магрітта картину «Олімпія», на якій зображено оголену дружину художника. Через два роки цю картину цілою й неушкодженою підкинули бельгійському експерту-мистецтвознавцеві Жанп’єту Калленсу. Викрадачі пояснили це тим, що картина занадто відома, тому навіть на чорному ринку її продати неможливо.

Найдорожча з робіт Рене Магрітта — картина «Принцип задоволення». Цей портрет британського поета і покровителя сюрреалістів Едварда Джеймса 2018 року було продано на аукціоні Сотбі в Нью-Йорку за рекордні 26,8 мільйона доларів.

На самоті з Майстром

Та не обов’язково бути мільйонером, щоб помилуватися творами великого сюрреаліста. Найбільше зібрання його робіт — в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку та музеї Магрітта у Брюсселі. Часи коронавірусу позбавили нас багатьох колись таких простих і звичних задоволень, як спілкування з друзями, галасливі застілля, подорожі, відвідування кафе й ресторанів. Але чи не єдина розвага, яку бельгійська влада залишила доступною для широкого загалу, — музеї. І хоч для цього треба заздалегідь купити квиток онлайн на визначений час, не знімати маски в музеї і ходити лише позначеними стрілочками маршрутами, в цих невеселих обставин є певні переваги.

Пляс Рояль у центрі Брюсселя майже завжди велелюдна. І не лише тому, що поблизу урядові бельгійські установи, а й тому, що це місце — магніт для туристів. Поряд — королівський палац, королівський парк, Музей образотворчого мистецтва, відомий колекцією робіт Рубенса, Музей музичних інструментів і Музей Рене Магрітта. Проте у зимовий дощовий день у сюрреалістичних умовах локдауну тут було кілька перехожих.

Перевірка електронного квитка, ритуальне протирання рук дезінфекційним гелем, і ось у мороці порожніх музейних зал, де промені світла вихоплюють лише картини на стінах, поринаєш у чудернацький світ сюрреалістичних образів Рене Магрітта. У творах митець робить звичайні, буденні речі дивними, поєднуючи їх у химерних сценах або надаючи їм особливих акцентів, щоб, за його словами, «змусити предмети кричати вголос».

Рене Магрітт прагнув зробити так, щоб живопис змушував глядача шукати прихований зміст у звичному довколишньому світі. Його відома картина чоловіка у чорному капелюсі, чиє обличчя затулено яблуком, — «Син людський», за суттю, втілення того, що буденні образи насправді можуть бути зовсім не такими, якими ми звикли їх сприймати. Цей силует в нудному чорному костюмі є на кількох роботах Магрітта, він був для художника символом обивателя.

Не вір очам

Ось картина «Таємний гравець», на якій зображено двох чоловіків із битками в руках, котрі намагаються вцілити в дивне створіння, схоже на черепаху без голови. За гравцями з вікна будинку спостерігає молода жінка. Удруге повертаюся до цієї картини, хоча спочатку не можу зрозуміти, що саме у ній видається мені дивним. Коли придивилась уважніше, зрозуміла: рот жінки у вікні затулено маскою із тканини, такою, яка стала нині звичною у всьому світі. Проте безперечно, 1927 року, коли її було написано, вона видавалась епатажним елементом картини молодого митця. Хоч цілком можливо, була пророцтвом генія.

Довго стою біля магічної картини «Імперія світла», яка здається живою. На ній зображено тиху міську вуличку і особняк, дуже схожий на той, у якому жив Рене Магрітт у Брюсселі. Біля нього ліхтар, який освітлює будинок і вихоплює чорні силуети дерев. Над цим нічним пейзажем — синє небо з білими хмарами, залите сонячним денним світлом. Від цього антагоністичного поєднання не можна відірвати погляду. Рене Магрітт пояснював другові, що, працюючи над «Імперією світла», зрозумів: ніч існує одночасно з днем, як одні люди відчувають сум у той час, коли інші — щастя.

Однією з характерних рис картин художника було доповнення візуальних образів текстами, поєднання мистецтва й мови. Його відоме зображення люльки з написом «Це не люлька» має назву «Віроломство образів», підкреслюючи суперечності візуального та вербального образу. Біля цієї картини зазвичай збирається натовп відвідувачів, а її репродукція — найходовіший товар у музейній сувенірній крамничці. Але мені пощастило, і розглядаю картину на самоті, намагаючись уловити її таємний сенс.

До слова, назви картин Рене Магрітта дуже рідко відповідають тому, що на них зображено. На його думку, в такий спосіб можна зруйнувати стереотипи глядача і змусити його дати нову оцінку того, що зображено на картині. «Назви підібрано так, щоб вони не дали вмістити мої картини у сферу звичного», — так сам художник пояснював задум.

«Це не вулиця»

Рене Магрітт помер 1967-го 68-річним. Його поховано на міському цвинтарі Скарбек у Брюсселі. До останнього подиху він малював й залишив незакінченою останню картину, яка так і стояла посеред вітальні на мольберті до 1986 року, до дня смерті дружини Магрітта Жоржетти.

Брюссельці пишаються славетним земляком і дбайливо бережуть пам’ять про нього. 2012 року одна з будівельних фірм, яка забудовувала колишній промисловий квартал неподалік району, де колись мешкав Рене Магрітт, оголосила конкурс на назву десятка вулиць, які мали з’явитися на місці складів і заводських корпусів. З понад тисячі запропонованих варіантів, які надійшли на конкурс, для однієї з вулиць було обрано назву, яка перегукується з назвою культової картини митця: «Ceci n’est pas une rue» — «Це не вулиця». Рене Магрітту це, безперечно, сподобалося б.