Режисер
Євген ТКАЧЕНКО

У репертуарі Луганського обласного академічного театру ляльок ідуть спектаклі за творами Лесі Українки, Миколи Гоголя. І якщо «Лісова пісня» нещодавно принесла театру спеціальний приз фестивалю «Театральний Донбас—2011», то «Шинель», за образним висловом головного режисера, можна вже розміщувати на емблемі театру — цього року постановці виповнюється 10 років. І весь цей час вистава йде при повній залі. Багато глядачів приходять не один раз і постійно відкривають для себе щось нове в повісті Гоголя про маленьку людину. Хоч народний артист України Євген Ткаченко готовий оскаржити це твердження, як і те, що театр ляльок традиційно прийнято вважати місцем відпочинку дітей. Про подолання цих стереотипів — наша розмова з талановитим режисером Євгеном Ткаченком.

— Євгене Романовичу, театр ляльок передбачає пошук дитячого в душі людини, будь-якого глядача. А у вас — змішування жанрів, ляльки на рівні з людьми беруть участь у виставах...

— Звідки цей нав’язаний ярлик? Театр ляльок — це передусім театр. Лялька — належність до дитинства, і з нею зрозуміліше вийти до молодшого глядача. Тоді йому здається, що з ним говорять його мовою. Проте (на жаль!) багато змін сталося і в житті наших юних глядачів. Діти вже в п’ять років торкаються клавіатури комп’ютера, дивляться будь-які програми по телебаченню з мовчазного дозволу дорослих, котрі бажають, аби їм просто не заважали... Яке заміщення персонажів відбулося в дитячому сприйнятті! Років двадцять тому на глядачів впливали Баба-Яга, Лісовик, Кощій Невмирущий — сьогодні вони смішні і нецікаві. Театр — це не просто ілюстрація казок. Сюди приходять за іншим. У храмі мистецтва високий рівень літератури, і до цього треба готуватися. Інакше виросте покоління, яке вимагатиме тільки розваг.

— Ви вважаєте, що це бажання глядачів?

— Вважається, що люди, переобтяжені проблемами буденності, потребуть відпочинку. І сьогодні театр намагається вторити таким глядачам. Але рано чи пізно люди захочуть очищення і потрясіння. Театр повинен хвилювати! У тому числі і юного глядача.

— І ви виходите до глядача з Гоголем. Але чому саме «Шинель»?

— Ми поставили також «Ніч перед Різдвом» та «Панночку». Але спектакль «Шинель» став особливим для нашого театру. Він гранично вивірений. Загалом Гоголь — знакове ім’я в усьому моєму житті. Я дуже рано навчився читати, у сестри моєї бабусі була велика бібліотека. Але в роки війни Краснодон був окупованим районом, тому всі книжки перед приходом німців спалили. Проте сестра бабусі зберегла досить велику бібліотеку. Якось вона захворіла і попросила мене: «Почитай мені Гоголя». І я — той, що недавно лише ознайомившись з уроками читання, у свої шість років почав їй читати «Шинель». Я читав «Шинель» і ридав. Отаке враження дитячих років. Страшенно врізалася в мене історія маленького чоловічка, жила в мені і свого часу зажадала виходу.

— Вистава багатогранна. Що саме ви хотіли сказати глядачеві?

 — Радше це не історія маленького чоловічка, а навпаки. Згадаймо Бердяєва — не людина занурена у Всесвіт, а увесь Всесвіт поміщається в людині. Заява зухвала, але по суті своїй правильна. Герою «Шинелі» ярлик наклеїли літературні критики — «маленька людина». Так, по суті, чиновник нижчого, 14 розряду, просто переписувач. Але — Людина, і весь Всесвіт у ній міститься. Гоголь так і закінчує повість. Але є одна особливість — Гоголь співчуває Акакію Акакійовичу до певної пори. І коли Башмачкін шалено захопився і наближається до втілення своєї Ідеї, свого щастя, коли шинель для нього закрила весь світ, Гоголь пише коротеньку фразу: «Він начебто одружився». Хто? Лисий старий холостяк Акакій Акакійович, нікому не потрібний? Але з цієї точки інтонація автора щодо Акакія Акакійовича змінюється. І Гоголь пише, як іде Башмачкін після вечірки у чиновників, і навіть злегка підстрибує, як він ув’язався за якоюсь дамочкою, як він задивлявся на ошатні вітрини французьких магазинів... Це вже інший Акакій Акакійович. Гоголь відмовляє йому у співчутті. Бо він душу свою, свою цілісність, свою неповторність роздробив на скалки. Ось це я в спектаклі намагався донести.

— Кому ви адресуєте такий спектакль?

— Підліткам. Дорослим. Але навіть у тих наших вистав, які ми називаємо дитячими, немає вікових рамок. «Маленької людини» серед глядачів немає. Це людина, яка нехай не всю філософію вистави опанує, але для себе обов’язково щось винесе. Навіть якщо це буде наче нехитра історія, названа «Півчеревика, Муфта і Мохова Борода». І у взаєминах цих кумедних персонажів ми знаходимо щось таке, що цікаво і важливояк для дітей, так і для їхніх батьків, які разом прийшли у наш театр. Мета — зблизити покоління. Навіть проста розмова, до якої спонукає вистава, здатна послужити спайкою для сім’ї. Це як електрозварювання, шов для спілкування. Того самого спілкування та взаєморозуміння, які часто втрачено.

— Ваш театр постійно їздить на різні фестивалі. Тож бар’єра в спілкуванні з глядачем немає?

— Так, нас добре приймають. Особливо в Ужгороді. І це одне з найулюбленіших наших фестивальних місць, бо місто на вузлі кордонів, на самому краєчку країни, і там одразу збираються 14-15 театрів Європи. З’їжджаються зі Словенії, Болгарії, Франції, Німеччини, Польщі. В одну з перших поїздок на цей фестиваль наша «Шинель» отримала Гран-прі. І без призів звідти ми взагалі ніколи не поверталися. «Кращий актор України та Європи» — навіть така нагорода є в нашій колекції.

— Але недавно нагороду театру вручили за результатами фестивалю «Театральний Донбас-2011». Її принесли вам ляльки?

— Так за підсумками цього фестивалю відзначено роботу нашого головного художника Ірини Гололобової над сценографією вистави «Лісова пісня» за драмою-феєрією Лесі Українки. Прем’єра відбулася торік і ми наважилися повезти спектакль до Новограда-Волинського. Ризикнули поїхати в те місто, де зі школи твори Лесі Українки знає напам’ять кожен житель і цитує знамениту землячку. Але прийом цієї вистави був настільки зворушливий і захоплений, що наш директор просто розчулився на сцені. Звичайно, ми не могли б охопити весь твір, тож взяли драматичну історію Мавки і Лукаша.

— І, щоб її виокремити, ви як драматург взялися за перо...

 — Довелося. На жаль, сьогодні це вимушене заняття. Добре б, якби були написані п’єси, які дають можливість розквіту ляльці... Але сьогодні ми порпаємося в старих скринях репертуару.

— То може, створення таких творів у ваших подальших планах?

 — Я не поспішаю заглядати так далеко. Театр — це, передусім, театр. А ляльки мають свою специфіку і невичерпні можливості в умілих руках. День лялькаря, заснований у квітні, я не святкую. Моє свято на кілька днів пізніше — День театру.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Євген ТКАЧЕНКО. Народився 24 квітня 1941 р. в м. Краснодоні Луганської області. Закінчив театральну студію при Луганському драмтеатрі, Челябінський державний інститут культури, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Після призначення його головним режисером Луганського академічного обласного театру ляльок життя в ньому активізувалося. З 2002 р. колектив є учасником міжнародних фестивалів театрів ляльок «Інтерлялька» (Ужгород), «Золотий Телесик» (Львів), «Подільська лялька» (Вінниця), «Різдвяна містерія» (Луцьк), інших, здобуває численні нагороди в багатьох номінаціях. Народний артист України.