Недавно цій унікальній жінці Надії Георгіївні Косміаді виповнилося 95 років. Поважну дату вона відзначила у місті своєї юності, адже два роки тому повернулася з Гамбурга до Рівного, де закопана її пуповина, назавжди. І відкрила перше арт-ательє імені батька художника світової величини Георгія Косміаді.
Тут в історичній будівлі на вулиці Драгоманова, 32, ми зустрілися з пані Надією, щоб поговорити і про її неймовірну любов до життя, і про батькову мистецьку спадщину.
— Надіє Георгіївно, знаю, що ви давно виношували ідею відкрити ось це прекрасне арт-ательє імені Георгія Косміаді в Рівному.
— Так, бо це не лише місто, в якому я народилася й прожила 16 років. Тут, у тодішньому полікультурному лояльному до різних релігій Рівному, найкраще творилося моєму татові: 24 роки він віддав місту з особливою аурою. Чимало ж, правда? Він так і казав: тут моє благодатне поле, яке я засіваю. Сьогодні все нагадує мені про нього: і картини, які стали експонатами арт-ательє, і стіл та стілець, за якими він працював, і ці шкіряні дивани, на яких ми з вами сидимо. Вони з’явилися в нашому новому будинку в Німеччині 1966-го. А вже 1967-го тата не стало…
— А як доля закинула його, вихідця з Кавказу із грецьким корінням, до тодішнього провінційного Рівного?
— Це було в Першу світову війну. Одразу після одруження з мамою етнічною німкенею Фрідою-Бригітою Герман його як будівничого-архітектора 1915-го відрядили на Волинь у складі шостого будівельного загону, що прикривав тили царської армії. Тут довелося відкласти творчість і з головою зануритися в мости та тимчасові казарми.
Цьому передував московський період батькового життя, де він сформувався як багатогранна особистість: вивчав архітектуру, скульптуру, театр, поезію, опановував різні види образотворчого мистецтва. Він ознайомився із творчістю Сергія Рахманінова, який назавжди став його улюбленим композитором. А навчався тато в художній студії Валентина Сєрова. У Москві зустрів перше кохання — Надію Сорокіну, яка, на жаль, померла від тифу. На пам’ять про неї він і мене назвав Надійкою.
— Але ж Георгій Косміаді не сприйняв жовтневого перевороту?
— Категорично. І саме тому залишився в Рівному. Тут розкрився його багатогранний талант і як художника, і як педагога, який викладав образотворче мистецтво, креслення та каліграфію в усіх гімназіях Рівного: українській, польській, російській, єврейській. Тоді це було полікультурне багатонаціональне місто, в якому всі знаходили спільну мову.
А ще воно було сприятливим для творчості. Батько організовував поетичні вечори, театральні вистави, вчив дітей ліпити, вишивати, різьбити по дереву. Рівень робіт його учнів помітили у варшавській та краківській академіях мистецтв, а 67 картин потрапили навіть на виставку в Париж.
1917-го, розповідали мені батьки, тут з’явилися біженці: місто переходило з рук у руки. Люди сиділи в підвалах, а ще споювали ці орди самогоном, а самі в цей час ховали худобу, щоб вижити. Батька 1921-го теж забрали на фронт, який рухався до Вісли. А через чотири з половиною місяці йому вдалося втекти назад до Рівного, де на нього вірно чекала мама. На щастя, совєти сюди вже не повернулися: кордон, відповідно до Ризького договору, закрився за Шепетівкою.
— А як жилося в Рівному за Польщі?
— За Пілсудського поляки нас не чіпали: ніхто не прагнув зробити із православних католиків. Одне слово, кожен мав щось власне, унікальне, і якщо так можна висловитися, ми мали всіх водночас. Щоправда, батькові влада сказала: «Ви ж своїх дітей віддасте до польської гімназії, так?» Куди було подітися? Ми із братом пішли до польської…
Головною творчою локацією Рівного був розкішний палац Любомирських. Саме там найчастіше проходили вечори, зустрічі, ярмарки, зокрема різдвяні. Життя вирувало, було насиченим і цікавим. Ми влаштовували творчі зустрічі, під час яких збирали кошти на ті чи ті потреби, бо благодійністю Рівне відоме здавна.
А наш дім завжди був наповнений гостями. Місто тоді було невеликим: від пивзаводу до Грабника, а навкруги — села. Так-от, діти з навколишніх сіл винаймали тут житло, щоб узяти уроки в батька, і лише на один день, у неділю, йшли додому. Так було дешевше, адже дороге навчання в гімназіях їхнім батькам було не під силу. До речі, тоді цибулю чи картоплю не можна було купити в магазинах, тільки на базарах, які ми теж залюбки відвідували. А ще мали дачу над улюбленою нашою Горинню, де мешкали влітку. Це було особливо сприятливе місце для творчості.
— Знаю, що ваш тато дуже хотів відкрити в Рівному художню школу.
— Так, він виношував цю ідею і обстоював її перед чиновниками. І ось нарешті 1939-го польська влада ухвалила рішення про відкриття художньої школи і призначення його директором, але… До Рівного вже входили радянські війська. Нашу творчу ауру, так би мовити, останній балкон старого життя, було зруйновано.
Сім’я ухвалила рішення їхати на батьківщину мами, до піднімецької Польщі. Угода про обмін населенням дозволяла такий переїзд тим, у кого було хоч 25 відсотків німецької крові. Усе аж до ложок та виделок ми чесно залишили тим, хто приїде в наш дім.
Тато взяв лише свій «урожай», як він висловлювався: картини учнів. Він зробив ящик із подвійним дном і заховав їх туди — всього 310 робіт. У січні 1940-го, коли ми вирушили в дорогу, на вулиці було мінус 42, холодний поїзд більше стояв, ніж рухався. Дорогою померло семеро грудних дітей. Отакий «обмін населенням»!
Пізніше ми переїхали до Гамбурга. Спочатку я півроку відпрацювала там на індустрію війни. А потім мене, яка босою бігала в Рівному, віддали до «школи для вищих дівчат», де нас учили гарних манер. Далі був Кауфман-університет, де я стала фінансистом. І 45 років пропрацювала податковим радником.
— Батько сповна реалізувався в Німеччині?
— Він працював художником-оформлювачем сцени в Державній опері Гамбурга, багато малював, влаштовував виставки. Але дуже сумував за Рівним. Тож прагнув повернутися на синьооку Волинь бодай у картинах: «Вечір у Рівному» створив одразу ж, 1940-го, «Українське село» — 1950-го, «Бузок на дачі» —1952-го. А ось викладати йому більше не довелося.
Якось я знайшла записку: «Боже, який я одинокий!». Життя складається зі світлих і темних смуг, інколи й без війни буває несолодко, особливо творчим особистостям. Але цінувати треба навіть дрібнички. Бо вони як діаманти — світять тобі й у темряві.
Я теж жила із бажанням хоч на мить побачити Рівне, де залишилися мої подруги й кавалери, але на заваді стояла, здавалося, вічна залізна завіса.
— Ваша мрія здійснилася в незалежній Україні. Якщо не помиляюся, це був 1992-й?
— Саме тоді я вперше приїхала до Рівного через 52 роки розлуки. Уявляєте мій душевний стан?! Таксист на вокзалі питає: «Куди їдемо?» — «До палацу Любомирських», — кажу. «Але ж його немає, зруйнували ще у війну». — «То до музею».
Тут, в обласному краєзнавчому музеї (показує його з вікна галереї. — Авт.), мені так багато розповіли про Рівне! Побувала й у щойно відродженій Рівненській українській гімназії. Там, до речі, розшукували родичів її колишніх викладачів. Ось так ми й знайшли одне одного — я і Рівне. Частину батькових полотен, які щороку привозила із собою, подарувала гімназії, частину — музею. І щоразу довше затримувалася в Рівному.
— Як це сприймали в Німеччині родичі, знайомі?
— Вони питали: чого туди так часто їздиш? Відповідала: «Щоб ваша машина їхала, ви заливаєте в неї пальне. А моє пальне там».
Ми із чоловіком ще мали будинок в Італії, тож жили, вважайте, на три країни. А коли Герберта не стало, вирішила переїхати до Рівного назавжди. Продала обидва будинки і придбала тут, неподалік від нашого колишнього обійстя, половину першого поверху будівлі, зведеної в 1901 році.
Пригадую, в часи мого дитинства тут був польський банк. Відкрила омріяне арт-ательє, де сама проводжу екскурсії, а там, за перегородкою, живу. Насолоджуюся кожним днем на землі, до якої міцно прив’язана пуповиною і яка дає мені неймовірне натхнення. Тут шанують і люблять мого тата, його творчу спадщину. Коштом міста звели йому пам’ятний знак, який урочисто відкрили позаторік, його іменем назвали одну з нових вулиць Рівного, місто започаткувало премію його імені, організували не одну його виставку. Режисер Віктор Булига зняв про тата два фільми: «Кавалери» та «Грецький горішок». Одне слово, мистецький Великдень Георгія Косміаді відбувся саме в Рівному. А я лише скромно віддячую місту своєю присутністю.
— Надіє Георгіївно, як дожити до 95 років у такому доброму гуморі, як у вас? Ви невиправна оптимістка.
— Просто люблю життя! У кожної людини є те, що не вмирає, — її мрія. Вона тільки твоя, її ні з ким не треба ділити, і вона з тобою до останніх твоїх днів. У мене це мрія відродити палац Любомирських у Рівному. Як вона вам? Не знаю, що зі мною буде завтра, але знаю, що в мене завжди є вихід (показує рукою на двері з написом ВИХІД). Я навмисне не зняла цю табличку, коли купила помешкання. І цей вихід із будь-якої ситуації допоможуть мені знайти мої любі рівняни: скажімо, лежала я в лікарні, а медсестра каже: «Моя бабуся пам’ятає вас маленькою дівчинкою. Ви казали: «Мій тато грек, а я гречка». І вони з тієї «гречки» сміялися.
Гумор продовжує життя, це правда. Ніколи не дотримувалася жодних дієт, але мала власний сад, у якому залюбки працювала. А ще була альпіністкою: 1999-го востаннє підіймалася на Ельбрус.
— Он як! А скількома мовами володієте?
— Польською, німецькою, російською і, сказати б, рівненською. Ви ж розумієте, про що я. Тут особлива мова, яка мені до вподоби найбільше, бо я себе ідентифікую як рівнянка. І цим пишаюся.
— І не просто рівнянка, а якщо не помиляюся, почесна громадянка Рівного?
— Поки що ні, тільки кандидат у почесні! Деякі творчі спілки вийшли з такою ініціативою, міська влада підтримала її, але тут теж є бюрократія. Усю батькову спадщину я вже заповіла Рівному, до якого ми з ним повернулися назавжди.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Георгій КОСМІАДІ. Народився 24 березня 1886 року в місті Нальчик на Кавказі. Найбільш плідний період його творчого життя був у Рівному, де визначний художник, архітектор та педагог прожив 24 роки. Пейзажі, натюрморти, картини на релігійну тематику виконував у різних техніках: олійний живопис, темпера, монотипія. Дві останні використовуються рідко, бо потребують відповідних професійних навичок. Його доробок — 5 тисяч картин. Автор мріяв, щоб ця спадщина прислужилася Україні. Його мрію здійснила донька Надія.
Ми в Google+