Майже три роки провів у російському полоні український журналіст кореспондент Укрінформу Роман Сущенко. Його заарештували у Москві 30 вересня 2016-го, куди він приїхав у власних справах, висунули сфабриковане звинувачення у шпигунстві на користь України і запроторили до Лефортовської буцегарні. Через два роки після арешту РФ засудила журналіста до 12 років колонії суворого режиму. Можна було зневіритися й розгубитися. Адже не відомо, що вчинить російська влада, яких очікувати тортур чи знущань, який термін ув’язнення присудять.
Проте Роман не зламався. Вистояти йому допомогло… малювання. У тюрмі він став писати картини, хоч і раніше, зізнається, потроху малював. Непрофесійно, та й освіти мистецької немає.
Роботи, які він представив на виставці Free & Art у Миколаєві, вражають і своєрідним виконанням за допомогою незвичних засобів, і високою художністю, і духом свободи й незламності, якими вони сповнені, і життєствердною силою.
У місті юності
Сфабрикована «справа Сущенка» стала резонансною в Європі та світі. Після вироку суду і важкого етапу Романа привезли в колонію в селі Утробіно Кіровської області. Слідство у справі, яку порушили проти українського журналіста, засекретили.
1070 днів і ночей Роман провів у слідчому ізоляторі й колонії. До його звільнення закликали Держдеп США, ЄС, Європарламент, ОБСЄ, ПАРЄ, комітети ООН, Сейм Польщі, МЗС Литви. На засіданні Постійної ради ОБСЄ у Відні США та ЄС виступили із закликом звільнити Сущенка. Із заявами на підтримку українця виступали «Репортери без кордонів», Міжнародна федерація журналістів, Комітет захисту журналістів, ЮНЕСКО, EANA, Гельсінська комісія США, міжнародне об’єднання письменників ПЕН-клубу.
А найбільш відчутною й вагомою стала підтримка рідних, друзів-українців, серед яких багато миколаївців. Саме в Миколаєві Роман Сущенко вперше презентував повну колекцію своїх малюнків, яких близько 80. Автор зазначив, що досі ні в Україні, ні в Європі всі роботи не виставляли.
— Миколаїв для мене і моєї сім’ї — місто юності й початку самостійного життя, — ділиться колишній політв’язень. — Тут ми почали писати наші трудові біографії, тут минули перші п’ять років життя нашої старшої дочки Юлії. Тут живуть наші друзі, працюють колеги. Місто залишило яскраві та щасливі спогади. Вважаю його рідним, як і міста, в яких народився, навчався і працював: Черкаси, Київ, Париж. Саме в Миколаєві по завершенні навчання в Київському вищому танковому інженерному училищі служив офіцером у 150-му навчальному центрі в мікрорайоні Соляні. Перебуваючи в СІЗО у Лефортові та колонії Утробіна, часто згадував Миколаїв. Мої рідні передавали слова підтримки від друзів-миколаївців. Вони дуже допомогли моїй сім’ї, підтримали дружину, дочку і сина.
Один з тих, хто підтримував і Романа, і його родину, — В’ячеслав Симченко, директор Миколаївського тепловозоремонтного заводу. Він організував виставку і запросив товариша.
«На щастя, все вже завершилося, і Роман сьогодні з нами, — зазначив В’ячеслав Валентинович на відкритті експозиції. — Коли три роки тому його затримали в Росії, це був для мене шок. Навіть уявити не міг, що у ХХІ столітті людину можуть тримати в буцегарні як політичного в’язня. Радує, що за ці три роки Роман не зламався, зумів вистояти, попри неймовірний тиск. Після його повернення зв’язався з ним, запропонував зробити прем’єрну виставку саме в Миколаєві. Він відразу погодився. Роботи дивовижні, сповнені особливої енергетики. Вони символізують мужність і стійкість, випромінюють добро і любов до життя, сім’ї, свободи».
У стилі суперкуль
Виставка-протест, виставка-заклик привернула увагу сотень миколаївців. Лише протягом перших днів її відвідали понад 1000 містян. Інформацію про захід поширювали ЗМІ, знайомі та друзі.
Репродукції розмістили в Муніципальній виставковій залі. Відкриття вернісажу супроводжували живі інсталяції: студенти зображали в’язнів за колючим дротом зі зв’язаними руками, заклеєним ротом.
Роман Сущенко виступив у ролі екскурсовода виставкою й розповів, як створював роботи.
«У Лефортові існують обмеження не лише на пересування й зустрічі, а й щодо використання різних побутових речей, зокрема засобів для листування чи малювання, — поділився Роман. — Дозволено лише кулькову ручку синього, фіолетового і чорного кольорів, олівець. Тож спочатку використовував для малювання саме це приладдя. Згодом став експериментувати. Наприклад з чаєм, яким можна зробити палітру різних кольорів — від жовтого до темно-коричневого. Пізніше згадав, як бабуся фарбувала крашанки цибулинням, і також став використовувати його як фарбу. Якось розрізав вакуумну упаковку з буряком, і кілька крапель упало на папір. Побачив новий колір, він мені сподобався, і став його активно використовувати. Потім були кетчуп, фурацилін, пральний порошок, навіть кисіль, який у колонії давали на третє. Сірниками, вушними паличками, зубочистками наносив фарбу. Папір купував у магазинчику в колонії та СІЗО або його передавали з волі. Пізніше пастельні фарби в колонію привіз консул, тож малював ними».
Звідки з’являлися теми малюнків? Із власних фото, які журналіст робив у Франції, де працював власкором, журнальних вирізок, листівок, картин відомих митців. Роман брав їх за основу й інтерпретував, передаючи зміст ручкою чи іншими засобами. Цей стиль наша співвітчизниця Наталія Петренко, яка живе у Нью-Йорку, назвала суперкуль. Тобто малювання кульковою ручкою.
«Малювання мені дуже допомогло, тому що це певна психологічна, арттерапія, сублімація, — розповів Роман Сущенко. — Треба було в тих умовах якось виживати, щоб не втратити самовладання. Шукав будь-які шляхи, аби абстрагуватися від ситуації, відштовхнути похмурі думки. Книжки та малювання виручали. Прочитав понад 250 книжок. Щоправда, російською, бо інших не було. Але малювання стало найулюбленішим заняттям. Обрав манеру створення картин через штрихування, що дуже заспокоювало, думки впорядковувалися, відбувалося певне блокування всього негативу. Так вивільнив собі час думати про свободу, родину, майбутнє своєї країни».
Відомо, що художник — на зоні людина шанована. До Романа часто зверталися співкамерники, аби він їм щось намалював — троянду для коханої, привітання мамі чи ескіз татуювання. Не відмовляв, тож ув’язнені допомагали в побутових дрібницях.
Роботи Романа мають символічний й інколи навіть містичний характер. Наприклад, картина «У гаю», перемальована з листівки, символізує боротьбу світла з темрявою, добра зі злом. У роботі «Вежа. Шлях до свободи» до волі і світла з темряви ведуть лише кілька сходинок.
Ще одна символічна — «Шлях додому», подарунок на день народження адвокатові Марку Фейгіну, який усі три роки захищав в’язня. Роман від російської активістки отримав листівку із зображенням якоїсь російської глибинки, і вона йому нагадала рідні місця: дерев’яний місточок, очерет, старенький будиночок, дерева. Намалював у червні, хоч було зображено осінній пейзаж. А восени його звільнили з колонії. Чим не містика?
А одна з робіт десь загубилася в Лефортові. Забороняли малювати камеру та саму тюрму. Роман змалював свою келію, надіслав листом додому, але лист не дійшов. Імовірно, цензор залишив на пам’ять.
У Миколаєві Роман Сущенко представив уперше малюнки, які надсилав синові Максиму. Їх майже 40, на всіх зображення машин, частину супроводжують віршовані тексти.
«Стосунки між батьком і сином дуже важливі. Максимові нині дев’ять років. Почувши, що термін ув’язнення може сягати 20 років, я був у відчаї, бо зрозумів, скільки буде моєму синові, доньці, — згадує Роман. — Коли скоротили термін до 12, рахував і розумів, що, доки я вийду, син уже буде дорослим чоловіком. Як він мене сприйме?»
Насамкінець. Навіщо влаштували цю виставку? На що очікує зовсім не романтик Роман Сущенко? Він пояснив, що хоче допомагати нашим політв’язням та їхнім родинам, привернувши увагу до свавілля, яке чинить держава-агресор. Роман сподівається, що всі в’язні Кремля отримають свободу.