«Історія нас нічого не вчить»

Артем Кисельов
Капітан-лейтенант ВМС України,
служив на ракетному катері «Прилуки» в Севастополі
й залишився вірним присязі.
Вийшов із Криму у квітні 2014 року

— Артеме, коли в Севастополі стали відчутними проросійські настрої?

— Севастополі завжди був налаштований проросійськи, свідчення цього — «Будинок Москви» в центрі міста. У 2013 — 2014 рр. суспільство розділилося 50 на 50. Коли ввели «зелених чоловічків», вони і надали підтримку маргінальним проросійським рухам. Те, що проросійські настрої посилюються, стало відчутно на початку 2014 року. Я тоді служив на катері «Прилуки», і ФСБшники виходили на зв’язок з командирами. Комусь погрожували. «Самооборона» активізувалася в лютому. Її учасники були добре організовані, їх привозили, розселяли в місцевих готельчиках.

— А якою була реакція місцевої міліції? Чи був якийсь опір?

— Місцеві силовики миттєво перейшли на бік росіян. Наприклад, на мітингу я побачив хлопця з травматом. Підходжу до міліціонера, мовляв, дивися, у нього ж травмат! Міліціонер жодним чином не відреагував. До того ж на мітингу можна було отримати в обличчя від «самооборони», але до відділка оформляти везли чомусь тебе.

Було якось: мій друг забрав зброю в одного «зеленого чоловічка», викликали наряд міліції. Міліція дивиться: лежить військовий без шевронів зі зброєю. Вони його везуть, але потім відпускають і пакують знову-таки нас.

Або ще приклад: севастопольські футбольні фанати виступали на підтримку Євромайдану. І ще до появи «козачків» до них приходили силовики. До речі, в березні в Севастополі мав пройти футбольний матч, куди збиралися приїхати фанати з Києва, Дніпропетровська, Полтави та інших міст. Думаю, якби все відбулося, результат був би зовсім інший.

— Чи доводилося вам особисто стикатися з так званою самообороною?

— Так, звісно. 9 березня мене відпустили з корабля. Потрібно було потрапити в Гагарінську районну раду, щоб подати списки виборців. Це робили щомісяця. Я пішов туди. Це будівля біля пам’ятника Шевченкові, де саме проходив захід, присвячений 200-річчю поета. Люди читали вірші. Що за люди? Шкільні вчителі (жінки років по 60) і ті, хто читав. Я теж туди підійшов. Через деякий час під’їхала маршрутка з «козачками». «Самооборона» стала кричати: «Приберіть свої фашистські вірші». А ми кажемо: «До чого тут Тарас Шевченко, за його життя такого поняття, як фашизм, не існувало». Потім почалася перша бійка, після якої «самооборона» зателефонувала своїм товаришам, які мітингували на площі Нахімова, і звідти приїхало з десяток автобусів. Ми стали виводити жінок, бо ситуація загострювалася.

Почалася друга бійка. Непогано вони нас розвалили. Мені розбили голову. А в мене ще й день народження був. Після цього мене показали на російських телеканалах, сказали, що я приїхав з Тернополя, і що я провокатор.

Того самого дня, 9 березня, я повернувся на корабель. 10 березня вийшли на шикування, а в мене розкрилася рана. Командир не знав, де ми були вчора, а мені кров залила всю сорочку. Відправили до госпіталю, а доки я лежав там, наш командир здав корабель. Коли я побачив російський прапор у військовому госпіталі, то зняв його і поміняв на наш.

— Чому севастопольські моряки перейшли на бік окупантів?

— Як на мене, головна причина — матеріальне забезпечення. Ми всі прекрасно знали, які зарплати в російських військових, бо це постійно лунало в розмовах.

З моряками російського чорноморського флоту ми дружили сім’ями. Сиділи за одним столом на новий рік. 9 травня разом марширували на параді. Коли ж чуєш по секретному зв’язку: «Якщо вийдете, ми відкриємо вогонь» — і знаєш, хто саме говорить, то... самі розумієте.

— Чи чинили опір окупантам?

— Зброї на кораблі не було, бо зброярня була на ремонті. Корабель готувався до ракетних стрільб, які мали бути восени. Нам давали автоматника-матроса з іншого корабля, але забороняли користуватися зброєю, щоб «не провокувати». Тож ми напиляли труб. І начебто хтось намагався чинити опір. Комусь навіть дали по голові. Але командир дуже швидко вийшов до росіян і сказав: «Все-все, ми здаємося».

Із лютого «Прилуки» та «При­дніпров’я» були на чергуванні з охорони повітряного простору. Коли Янукович втік, то ми зазначали, що росіяни поставили дві або три перешкоди. І нам не було видно пів Криму, але жодних команд нам ніхто не давав.

— Коли вирішили виходити із Криму?

— Після захоплення українських військових частин і захоплення влади в Криму мої знайомі стали виїжджати із Криму. Після перших сутичок футбольні фанати записувалися в добровольчі батальйони, куди планував піти і я. Але зателефонували з нашої бригади і сказали, що формується комісія з передачі захоплених кораблів, які мали прийняти і перегнати в Одесу. Мій корабель був першим. У той момент я востаннє бачив свого командира, який уже був у російській формі. Виходив із Криму я у квітні.

— Чи могли уявити, що події Євромайдану перетечуть в окупацію Криму?

— Звісно, ні. Неможливо було в це повірити навіть тоді, коли з’явилися «зелені чоловічки». Адже нам весь час говорили, що ми «братні народи», забуваючи інші сторінки історії. Здавалося, що наші з Києва «порішають», кабінети поділять, і все буде гаразд.

Перші дзвіночки були в 1990-ті, потім Тузла. У 2008-му щось могло розвернутися, коли у Грузії була війна. А що було далі, ви вже знаєте. Ми і до цього кілька разів обпікалися, але ніхто нічого не робив. І населення досі схиляють до «дружби». Історія нас нічого не вчить. Сусід вривається у ваш будинок, забирає пральну машину. А ви, замість того, щоб дати йому відсіч, цікавитеся: «Ну, як тобі машинка? Добре пере? А хочеш, і дружину мою забирай».

«Що скажеш, коли на тебе наведено зброю?»

Анастасія Чорна
Народилася в Сімферополі в 1992 році.
З 2012-го працює кастинг-директором у команді Олега Сенцова.
Активна учасниця Євромайдану, очевидиця подій окупації.
Виїхала з Криму в березні 2014 року

— Анастасіє, а що для вас стало точкою неповернення?

— Було кілька подій, які назавжди змінили моє світосприйняття. Наприкінці лютого — на початку березня я почала працювати з іноземними журналістами. Вони масово приїжджали у Крим як у гарячу точку, їм потрібні були перекладачі. Тоді було створено організації «Крим SOS» і «Крим SOS PRESS». Часто траплялося, що окупанти заважали роботі представників українських та міжнародних ЗМІ. Наприклад, журналістів ABC зустріли на блокпості, відібрали бронежилети, камери і флешки. Вони не знали, що робити: намагалися кудись звернутися, але звертатися було нікуди. Дуже багатьох журналістів жорстоко побили.

А 7 березня 2014 року зі мною сталася, мабуть, найстрашніша історія в моєму житті. Ми їхали із групою «Аль-Джазіри» в одну з військових частин у Новоозерному, під Євпаторією. Це дуже маленьке село щонайбільше з 50 будинків. Приїхали, вийшли, і з першого ж двору нас узяли на приціл російські військові, які там сиділи. Ми йдемо, навколо нікого. Тільки собаки бігають і росіяни сидять.

Ми спробували підійти до військової частини, пройшли полем кілька метрів. А навколо окопи, з яких визирають озброєні люди. Усі в чорних балаклавах, зброю направлено на нас. Ми дійшли вже до середини цієї доріжки, коли нам назустріч виходять двоє і говорять з російським акцентом: «Куда двіжемся?» — «Хочемо до військової частини підійти. Це журналісти «Аль-Джазіри». — «В воєнную часть нєльзя». — «А ви хто?» — питаємо. «Ми народная самооборона». — «А якого народу?» — «Не імєю права атвечать». — «А чому ми не можемо пройти туди?»

І тут почалося. Нам влаштували допит: «Журналісти? На Майдані були? Майдан висвітлювали? І як, вам подобається? Ви ж згодні, що там поїли всіх чаєм з наркотиками? А знаєте, що там було 16 тисяч бійців НАТО? А ви англомовні? Ви, напевно, теж приїхали сюди з цього приводу?»

— Страшно було в цей момент?

— Ніколи в житті мені не було так страшно, і сподіваюся, ніколи не буде. Стоїш і не знаєш, що буде далі. Ми стояли, а ті двоє розповідали нам абсурдні історії про Майдан і казали: «Погоджуйтеся, ви ж з нами згодні?» А ти, звісно, не згоден, але що скажеш, якщо стоїш у полі й на тебе наведено зброю? З нами був ще один фіксер з Києва, не пам’ятаю, що він їм говорив, але вони сказали, що у нас є час, доки вони дійдуть до воріт. «І штоб вашева автобуса здєсь нє било».

— А що відбувалося в Сімферополі?

— Для мене найбільш яскравим було 8 березня, коли кримські жінки вийшли на суботник. У них були жовто-блакитні мітли і таких самих кольорів пакети. Було дуже багато журналістів, і всі питали: «А що ви робите?» А вони відповідали: «Вимітаємо бруд із Криму». Це було дуже ефектно! Було багато жінок з немовлятами, бабусь.

Раптом ми бачимо, що до нас із боку площі Леніна йде натовп з кількох сотень молодиків із «самооборони». Вони йшли на нас, скандували, блокуючи всі виходи. Ми розуміли, що залишимося на маленькому п’ятачку і не відомо, що вони з нами зроблять. Вони перекрили дорогу так, що ми не могли перейти через підземний перехід.

— І вони могли напасти на жінок?

— Авжеж. Ми звідти виводили двох бабусь. Вони бігли із квітами, перев’язаними жовто-блакитними стрічками, і запитували: «Що, бити будуть?» А ми: «Ну, так». І перекинули їх через один паркан. Вони знову: «Що, навіть нас?!» Ми відповідаємо: «Так, бабусі, навіть вас». Стрибнули далі. «Навіть сьогодні?!» Потім ми дійшли до військової частини, біля якої багато чого відбувалося. Це саме там зафільмували момент, коли з рук учасниці мітингу здоровий мужик вириває плакат «Жінки Криму за мир» і спалює в неї в ногах.

— Мабуть, складно було повірити, що таке може бути?

— Я не вірила до останнього. Навіть коли через тиждень відбувся так званий референдум. Ще 16 був якийсь пекельний концерт на площі Леніна. Тоді я була впевнена: щось станеться. Нехай сьогодні вакханалія, але завтра їх точно тут не буде. Їх приберуть, це не може бути правдою...

— Коли ви вирішили, що час покинути Крим?

— У березні. Того року я мала закінчувати Таврійський національний університет. Ми вирішили покликати нашого ректора, що підтримував окупантів, на пресбрифінг для нашого факультету: «У нас же факультет журналістики, хочемо знати, що ви тут влаштували». Пам’ятаю, сиділа в першому ряду, і ректор сказав: «Наші вожді зробили величезну помилку в Біловезькій пущі». І я вирішила, що не візьму в руки диплом, на якому буде стояти підпис цієї людини. Тому вкрала свою заліковку, студентський залишила собі, зібрала речі. Поїхала із Криму 28 березня, коли зрозуміла: все це правда. Ніхто не прийшов на допомогу, і нічого не сталося. А тих, хто залишався, почали забирати ФСБшники.

Після цього була в Криму в травні 2014 року. Поїхала наступного дня після того, як затримали Олега Сенцова. Було зрозуміло: вони забиратимуть усіх. Ось тоді я була в Криму востаннє.

Роза КРИМСЬКА
для «Урядового кур’єра»

Насамкінець.  Так, усі добре знаємо, як діяла так звана самооборона, звідки приїхали «зелені чоловічки» і скількох людських життів коштував Крим. І нехай російська пропаганда стверджує, що «Крим було взято без жодного пострілу», реальні наслідки окупації нині складно осягнути. 2014-й став переламним у житті багатьох українців, які не змогли змиритися із приходом агресора і покинули домівки. Сподіваємося, не назавжди.