КЛАСИКА

Завтра виповниться 115 років відтоді, як народився напівзабутий нині поет Володимир Сосюра 

А про його життя і творчість можна ставити аншлагові вистави, знімати захопливі фільми й видавати бестселерові біографічні книжки.

Такі неймовірно сині очі у моїй Вітчизні були, є і, звісно, будуть ще в когось. Але мені випало побачити їх лише раз, у Києві, ще школяркою — коли на зустріч з юними поетами з усієї України запросили дружину класика Володимира Сосюри дещо екзальтовану пані Марію. Ось тоді й ожили переді мною рядки «Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій», а поетове «я люблю», звернене до моря, неба і фіалок — бо вони «нагадують очі твої» — збагнулося кольорово.

Цій жінці, акторці Марії Даниловій, Володимир Сосюра 1931 року запропонував руку і серце на третій день знайомства. Про кохання саме до неї він писав, що «не знають ще чуття такого люди» і «якби зібрать красунь усіх віків, повз мене хай ідуть вони без краю, Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів». Це з нею, з котрою доля складалася так неоднозначно, а гармонійно-щасливими були останні десять років спільного життя, він одружувався двічі. Вдруге — 1955-го, коли жінка повернулася після «п’ятирічки» в далекому концтаборі: від помешкання тещі він ніс її додому через усе місто на руках, плачучи й обціловуючи арештантський одяг… А потрапила до в’язниці вже розлучена із Сосюрою Марія після того, як зізналася 1948 року в листі голові Спілки письменників України Олександрові Корнійчуку, що з 1941-го вона — агент НКВС: відповідні служби розцінили це як державну зраду. Але чоловікові розповіла, що змушена інформувати НКВС про нього й тих, з ким він спілкується, ще 1942-го: велика любов поета до Марії, матері його сина Володимира, вимірюється ще й великим прощенням.

«Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання» — присвята Володимира Сосюри першій дружині, яка народила йому двох синів, Олега й Миколу: на ній, героїні поеми «Робфаківка» студентці Вірі Берзіній, колишньому політруку червоноармійського ескадрону, Володимир Сосюра оженився 1922 року. А розлучився і через те, що «закохану із себе удавала кожен раз», «не любила» («Та за ілюзію кохання навіки вдячний я тобі»), і через її шовінізм: «Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї»…

Поет не цурався амурної моди його молодості — призначати побачення й на цвинтарі. Крім Віри Берзіної й Марії Данилової — напевне, найголовніших жінок у житті й муз у творчості, — слід у його душі й поезії залишали й інші представниці прекрасної статі. Особистості деяких із них оприлюднені у пресі: полька Констанція з періоду громадянської війни; угорка, неофіційна дружина комісара полку; студентка Наталя Забіла, яка стала в майбутньому знаною в Україні поетесою... Якійсь «Катрусі на спомин» він, «той же як колись», в кого «душа зелена», хоч «за вікном летить і пада жовтий лист»,  написав: «і будуть за вікном шуміть, хитатись клени, і будуть за вікном незнані люди кудись йти, ви гратимете знов і Гріга, і Шопена, а я складу сонет, як вечір золотий». А чиюсь пристрасну присутність у своїх віршах зашифрував ще ретельніше.

Дата народження Володимира Сосюри ніби розчахнута навпіл не лише в числах і місяцях, а й у роках: 25 грудня 1897 року за старим стилем літочислення — і 6 січня 1898-го за новим. І про так само ніби розпанахану долею свою особистість він написав у поемі «Два Володьки»: «Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист. Рвали душу мою — комунар і націоналіст».

У часи громадянської війни Володимира Сосюру двічі ледь не зарубали й не розстріляли денікінці й червоноармійці. Він, колишній вояк гетьманського полку й охоронець Симона Петлюри і ще не виключений за «зоологічний націоналізм» з лав комуністичної партії, 1933 року дивом лишився живим, коли довели до самогубства його кращого друга Миколу Хвильового, а поему про це, написану за ніч, уранці скрізь відмовилися опублікувати: тоді з горя й розпачу кинувся з останнього поверху між сходів.

1951 року Володимира Сосюру кардинально цькували за «націоналізм» у вірші «Любіть Україну», хоч зі здоровим глуздом це «шкідництво» у тих його рядках не знайдеш ніяк — лише із сатанинським божевіллям.

А у долі й у творчості цього вродливого талановитого інтелігентного чоловіка, який пішов у світ з рідного села, міняючи свитину на піджак, а піджак на шинель, а навідався якось «в пальті і у фетровій шляпі», коли «зовсім іще не заповнив золотої анкети життя», цікавіше шукати і французьку та сербську гілки його генеалогії, і розгадувати таїну його любові, творчості…