Готуючи матеріал про подвиг прикордонників, які у липні 1941 року стали на шляху німецької танкової колони, натрапив в Інтернеті на сайт "чорних археологів". Судячи з їх переписки, місце колишнього бою на висоті Кругляк під Попільнею нині перетворилось на справжній клондайк для бажаючих відкопати військові раритети. Втім, на Житомирщині, яка влітку 1941 року та з листопада 1943 по січень 1944 року була ареною запеклих боїв, подібних до Кругляка місць, як то кажуть, з лихвою. Саме вони щороку "приманюють" численних горе-"пошуковців" як з України, так і з ближнього і навіть дальнього зарубіжжя. Тим більше, що їхня діяльність під жодну зі статей Кримінального кодексу не підпадає.

Теоретично захищати останки воїнів від "гробокопачів", як називають їх в народі, мала б стаття 297 КК України ("Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого"). Однак її неможливо застосувати у випадку, коли розкопується не конкретне місце поховання, а просто ділянка у лісі чи чистому полі. Між тим йдеться про фактичне нищення пам'яті про загиблих, бо "чорних археологів" цікавлять лише речі, які можна вигідно продати: бойові нагороди, залишки зброї та військової амуніції, а не встановлення імен воїнів, останки яких зазвичай знову прикопують, щоб вони не "мозолили" чужі очі. Тим самим солдатів Другої світової фактично вбивають вдруге, прирікаючи їх уже навіки залишатись Невідомими. Причому практично безкарно, бо навіть у найгіршому для затриманих мародерів випадку їм загрожує лише штраф до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Через це українським правоохоронцям доводиться вдаватись до досвіду сталінських років, коли для реального покарання вбивці його жертві надавали статус "комсомольського" чи хоча б "профспілкового" активіста, що давало змогу перекваліфіковувати злочин у "терористичний акт". За аналогією з цим прикладом, "перекопувачів" місць колишніх боїв ще донедавна звинувачували у незаконному поводженні зі зброєю, що "тягнуло" на позбавлення волі від двох до п'яти років. Нині, як визнають правоохоронці, це вже не діє, адже з'їденим корозією за час перебування у землі гвинтівкам і пістолетам повернути життя майже нереально, і вони представляють інтерес лише для колекціонерів раритетів.

Більше того, навіть якщо хтось випадково виявить останки загиблих воїнів, до кого йому звертатись? Скажете, що до міліції, військкомату чи місцевого підрозділу МНС? Проте навіть коли йдеться про вбивство, що сталося понад 15 років тому, справа не належить до безпосередньої компетенції правоохоронців, бо вже закінчився встановлений законом строк відповідальності за злочин. А останки часів війни - тим більше не справа міліції. Працівники МНС виїдуть лише у випадку, коли йдеться про вибухонебезпечні предмети, а не солдатські кістки. Що стосується військкоматів, нині це теж не їх клопіт, адже навіть облік офіційних військових поховань вже передано до компетенції місцевих органів влади.

Отож саме головам сільських і селищних рад начебто належить опікуватися призначенням і оплатою потрібних для встановлення імен загиблих експертиз та перепохованням останків. От лише що робити, коли у місцевому бюджеті бракує коштів, а в їх номінальних розпорядників - совісті? Тим більше, що йдеться про марудну справу, яка потребує поїздок, витрат і завершиться пошуком грошей на встановлення ще одного пам'ятника, тим часом як реставрація вже існуючих переросла у непідйомну для місцевої влади проблему, яку зазвичай розв'язують завдяки благодійності бізнесу.

Чи дивуватись за такого стану речей, що навіть віднайдені офіційними загонами пошуковців солдатські останки інколи роками зберігаються "розфасованими" по мішках у приватних гаражах і підвалах? Як і тому, що на місцях крізь пальці дивляться на дедалі активнішу діяльність "чорних археологів"? Адже, як вчив товариш Сталін, "немає людини - немає проблеми". Судячи з усього, це стосується і останків тих, про кого щороку говорять: "Ніхто не забутий, ніщо не забуте"...