ДОЛЯ ДИТИНИ

Виховання в родині завжди краще, ніж в інтернаті, але до ролі прийомних батьків треба готувати не гірше, ніж у космонавти

Що краще для дитини-сироти — виховання в інтернаті чи в родині? Для України це питання вже давно має відповідь: держава заявила й активно підтримує створення сімейних дитячих будинків. Цей напрям роботи визнаний важливим у програмі соціальних ініціатив Президента Віктора Януковича. За останні роки постійно зростає кількість подібних дитячих будинків і дітей, яких у них виховують. І ця робота відповідає європейським тенденціям, де кількість державних сиротинців наближується до нуля.

У Біблії написано, що не буває джерела одночасно з солодкою і гіркою водою. Однак іноді повсякденне життя спростовує це твердження. Справді, сиротам, які залишилися без батьківського піклування, краще жити в родинах, особливо в оточенні братів і сестер. І до мами — теплої і турботливої — тут можна пригорнутися. Ну хіба виховательки в інтернаті вистачить на всіх? Однак два трагічні випадки, які сталися протягом останнього року в сімейних дитячих будинках на Дніпропетровщині (батько, узявши на виховання 7 прийомних дітей, зарізав дружину та її доньку від першого шлюбу, а сам повісився) та Луганщині (батьки вкрали чужу дівчинку, аби представити її соцпрацівникам замість померлої від побоїв прийомної), де виховували сиріт, примушують замислитися про інше. Наскільки безпечно дітям жити в таких родинах? Чи готові — психологічно і фізично — нові батьки до подібного навантаження?

«Урядовий кур’єр» досліджував цю тему і робить висновок, що до серйозної роботи із виховання дітей кандидатів треба готувати не гірше, ніж у космонавти.

Подружжя Світлани і Василя Поповичів не ділить дітей на своїх і чужих. Фото автора

Закарпаття. У Невицькому малюють і годують індиків

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

ДОБРИЙ ДОСВІД. Дитбудинок сімейного типу Світлани та Василя Поповичів розташований на околиці села Невицьке, неподалік Ужгорода. Вже четвертий рік у родині під одним дахом — дев’ятеро дітей; троє власних, а інших — передала держава. Хоча всі без винятку тут свої.

— Раніше ми два з половиною роки працювали волонтерами у домі милосердя, і ще до переїзду сюди знали всіх наших дітей, деяких із 5–6 років, — каже Світлана Василівна. — Христина схильна до точних наук, Йосип — до художньої творчості. Він і Максим — футболісти... Всі діти різні, але, якщо враховуєш їхню вдачу, труднощів не виникає. Ось Христина — цьогорічна випускниця ужгородського ліцею «Лідер» — і сама із задатками лідера, вже готується до університету.

Господиня веде мене двоповерховим помешканням, яке з щедрістю спорудив для цього будинку українсько-норвезький благодійний фонд. Тут п’ять малих спальних кімнат, одна величезна гостьова, ванна і душова, чимала кухня, комірчина для продуктів. «Усе, що на кухні, окрім обіднього столу, — подарунок облдержадміністрації», — констатує.

— Не всі діти мають однакову вдачу, — продовжив Василь Васильович. — Я у школі пропрацював 20 років, і мій досвід вчить, що кричати на них, говорити зверхньо — у жодному разі! Якщо дорослий так поводиться — з боку дитини глуха стіна.

Цих дітей виховують власним прикладом. Ось тато сів малювати або випалювати по дереву (його давні захоплення) — і діти приглядаються. А ось уже пробують власні сили в цьому виді творчості. Тепер квіти та пейзажі, що народилися під пензлем художників-аматорів, прикрашають коридори будинку. Максим і Катя вже посідали переможні місця на міських олімпіадах із малювання, а Йосип — у всеукраїнському конкурсі.

А ось і свіжа робота Йосипа — привезена з «Артеку» композиція з мушель. Там хлопчик відзначився і як спортсмен, і як співак на фестивалі. Привіз додому нагороду — велосипед і дві тисячі гривень. Узимку ж Йосипа у Львові нагородили титулом кращого футболіста на турнірі. За що береться — усе в нього виходить. Остання ідея — виготовити зі старої колоди, яку старші збиралися викинути, форму для квітів.

Життя цих дітей починалося несолодко. «Попервах у будинку милосердя хліб ховали під подушкою, — розповідає фахівець із соціальної роботи Наталія Попович. — Дітей треба було привчити до дисципліни. Але все це давно минулося, зараз вони в нормальному стані. Розуміють дружбу, вірність, підтяглися і в навчанні. В родині хороший психологічний клімат. Ці батьки дають дітям любов, яка їм дуже потрібна. Доводиться бувати в них часто, адже всі такі будинки в нас під пильним наглядом».

Дітей і дорослих об’єднує робота. Тут зрівнюються на кухні, де і посуд миють, і страви готують, дивуючи дорослих своїми тортами. А ще діти допомагають годувати курей, качок, гусей, індиків, яких завели понад сотню. Для плаваючих птахів на окремій ділянці шефи з благодійного фонду викопали озерце.

— Щосуботи, — розповідає вихованка дитбудинку Христина, — ми їдемо у сусіднє село Кам’яниця. Там у Будинку культури зустрічаємося з місцевими дітьми, про яких кажуть: «важкі». Ведемо з ними гурткову роботу — навчаємо рукоділлю, розповідаємо про Біблію, навчаємо християнським звичаям і законам. Нам добре, і для них хочеться такого життя.

ОФІЦІЙНО

Сергій АРБУЗОВ,
перший віце-прем’єр-міністр України:

— Обов’язок держави — допомагати прийомним сім’ям, створювати гідні умови для дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони повинні мати змогу знайти своє місце у житті, вирости здоровими, отримати освіту й також створити власні сім’ї. Упевнений, що їх піклування про власних дітей буде самовідданим.

ПРЯМА МОВА

Олена ІСКРА,
директор Ужгородського районного центру
соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:

— В Ужгородському районі діють сім будинків сімейного типу, в яких виховують 48 дітей, і одна прийомна сім’я з двома вихованцями. Кандидати у батьки-вихователі пройшли ретельний відбір за участі психологів і соціальних працівників. У центрі працюють 29 фахівців, і вони є в усіх населених пунктах. Їхня роль дуже важлива, адже саме вони постійно контролюють, чи все гаразд у сім’ях, чим треба допомогти.

Більшість батьків-вихователів раніше були волонтерами, практикою довели своє вміння і бажання працювати з дітьми. Але право на роботу з дітьми слід періодично підтверджувати. Окрім 40-годинних курсів, які кожні два роки організовує Закарпатський обласний центр соціальних служб сім’ї та молоді, ми вже двічі влаштовували кількаденні заїзди батьків, волонтерів і дітей до гостинного двору «Неємія». На цій чудовій базі старші обмінюються досвідом, навчаються і відпочивають, а для дітей це — табір відпочинку й оздоровлення. Цього року проведемо подібний збір біля термальних джерел Берегівщини.

Луганщина. «В сиротинці кожен чекає на свою маму!»

Начальник Луганської обласної
служби у справах дітей
Раїса РОДИНА

Рік тому в зовні благополучній прийомній сім’ї з Краснодона сталася трагедія. Напередодні чергового візиту соціального працівника, дорослі спробували вкрасти чужу 3-річну дівчинку, щоб пред’явити її замість узятої на виховання дівчинки. Зрештою, було встановлено, що двох прийомних доньок жінка «виховувала» так, що дівчатка померли від побоїв. Ця історія викрила масу проблем в організації догляду за сиротами. Про уроки трагічної історії наша розмова з начальником Луганської обласної служби у справах дітей Раїсою РОДИНОЮ.

—Події у Дніпропетровську і Краснодоні змушують поставити питання руба: може, не варто огульно відмовлятися від інтернатів на користь дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей?

— Не буду категоричною в цьому питанні. Так, в інтернаті дитина нагодована, взута й одягнена. Утримання там іноді навіть краще, ніж у рідній сім’ї, бо держава подбала. Але ніколи не забуду свою першу поїздку дитячими установами, коли тільки-но почала працювати в нашій системі. Втрьох ми зайшли в групу. І кожен із дітей почав кричати: «Ця мама прийшла по мене». Нас, дорослих, відразу «розподілили» і щільно оточили. Хоч як було добре там, та кожен чекає на маму! Мама має бути обов’язково.

З іншого боку, більшість дітей, яких випускають з інтернатів, не підготовлені до життя. Вони виходять у світ і не знають, як розподіляти свій бюджет, як поводитися у різних ситуаціях. І нікому їм дати поради. Одне слово, дому й сім’ї, нехай — прийомній, альтернативи немає.

Ми болісно пережили торішні події, що сталися у Краснодоні. Але кандидати в усиновлювачі наголошують: чому ми всі маємо нести відповідальність за поганий вчинок окремої родини? Кількість людей, які бажають усиновити дітей, в області не поменшала — це приблизно сотня пар.

Та історія така, що її за рік не пережити. Міркуємо, аналізуємо, робимо висновки. Напевно, потрібно соціальним працівникам приходити у прийомну сім’ю не просто заради інспектування. Потрібно жити потребами й проблемами цієї сім’ї. Не просто випити чаю, а запропонувати, скажімо, разом борщ зварити. Поки займаєшся спільною справою, зможеш більше побачити і зрозуміти.

—Але як зробити ці перевірки делікатними?

— Так, це питання непросте. Є безліч людей, які хотіли б істинний статус дитини зберегти в таємниці від сусідів, чи навіть власних батьків. Тут важливо вибрати правильний підхід у створенні нової сім’ї. Не повинно бути поспіху. Для нас головне — якість стосунків та інтереси дитини.

У нас була ситуація, коли до брата з сестрою ми змушені були направити три пари кандидатів в усиновлювачі, поки не виник справжній контакт. Хлопчику — 10 років, сестричці Ларисі — 4. Їй однаково, які будуть батьки, аби, нарешті, з’явилася мама. А хлопчик обирав. І тільки коли приїхала третя майбутня мама, він каже їй: «Ти уявляєш, у моєї Лариски день народження в один день із тобою!». Потім він хвалився іншим хлопцям з дитячого закладу, що в нього — найліпша мама. Тож іти в нову сім’ю силою ніхто нікого не змушує.

І друга основна вимога — має бути достатній дохід. У нас багато охочих узяти дітей під опіку, але їхнє фінансове становище не дає змоги створити прийомну сім’ю.

Головне — має бути коректне ставлення до дітей. Цього вимагаємо від соціальних працівників і чекаємо такого самого ставлення від представників ЗМІ, адже діти не відповідають за вчинки своїх батьків. Наприклад для «краснодонців» ми зробили все, щоб не розлучати тих чотирьох неповнолітніх, які залишилися. Суд ще триває. Мати й батько подали апеляцію, бо не згодні з вироком. Віддавати дітей в родину на сімейні форми виховання ми поки що не можемо, та й вони тримаються один одного. Через недобру славу в Інтернеті й на телебаченні діти страждають. Кожен, хто навіть мимоволі доторкнувся до їхньої таємниці, несе відповідальність за долю дітей.

—Як ставитеся до бажання представників Луганської єпархії УПЦ брати участь у діяльності комісій з усиновлення?

— Це наша давня спільна ідея з настоятелем храму Олександром Пономарьовим. Сьогодні в області половина дитячих будинків сімейного типу створена саме віруючими людьми. Підтримка дітей, позбавлених батьківського піклування, подолання сирітства — одна з проблем, у розв’язанні якої церковні громади можуть надати істотну допомогу.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

Дніпропетровщина. Заручники випадку

Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»

Дістатися до села Цибульківка, що у Царичанському районі на Дніпропетровщині, яке стало широко відоме через страшну трагедію, виявилося справою не з легких. Його дві вулички з вельми скромними хатами простяглися далеко від наїждженої дороги. Рейсовий автобус ходить сюди лише двічі на тиждень. В інший час можна доїхати тільки до Китайгорода, а звідти ще 6 кілометрів чи пішки, чи на попутках. А ось і хатка, де кілька днів тому загинуло троє людей. Вона просто на розі. У дворі біля ганку — купа щебеню, поряд стоїть старенький «Москвич». Звичайне сільське обійстя. Єдине, що насторожує, — неймовірна тиша. Життя тут завмерло…

Було ж і щастя

«Взаємовідносини між дітьми та батьками-вихователями були добрі. Біологічні діти та діти-вихованці завжди були охайно одягнені та нагодовані. Вони мали окремі спальні місця та облаштовані місця для навчання і відпочинку. У дітей було багато розвиваючих ігор. Діти-вихованці відвідували різноманітні гуртки у школі, де мали можливість розширення кола знайомих. Вдома діти разом з батьками займались декоративно-прикладним мистецтвом. Батьки-вихователі завжди були доброзичливо налаштовані до спілкування зі спеціалістом Центру, який здійснював соціальний супровід сім’ї. Завжди розповідали про досягнення дітей у навчанні та розвитку. Прислухались до рекомендацій щодо виховання дітей. Конфліктів між членами сім’ї не було».

Суха довідка не може передати тієї атмосфери, яка панувала у родині. А зробити певні висновки, якими були багатодітні батьки Олег та Наталя Давиборани, що взяли на себе відповідальність за долі ще сімох знедолених дітлахів, можна з таких фактів.

Першою вони прийняли у свою родину дівчинку Ілону ще 2007 року. Мала залишилася круглою сиротою і виховувалася в інтернаті. Трагічна історія цієї дівчини була відома Наталі Давиборан. Тож коли подружжя вирішило опікуватися сиротами, Наталя розшукала Ілону і взяла її у свою сім’ю. Нині дівчина досягла повноліття і мала б вийти з-під опіки, та продовжувала спілкування із родиною.

А ось історія ще одного вихованця. Хлопчик втратив обох батьків: через убивство чоловіка його матір засудили на 4 роки позбавлення волі. Малого прихистили Давиборани. Хлопець був «педагогічно занедбаний», але у родині наче відродився. І в школі став краще вчитися. Коли ж мати його звільнилася, він виявив бажання повернутися до неї. Наталя з Олегом не заперечували. Навіть піклувалися про нову «родичку», допомагали харчами, зважаючи на її поганий стан здоров’я, допомогли оформити їй інвалідність.

Про їхнє турботливе ставлення до прийомних дітей свідчить і те, що з малюків, яких вони взяли у свою родину, за кілька місяців вдалося зняти діагноз «розумова відсталість».

Фотографія великої родини Давиборанів навіть не натякає на жахливі події, що сталися. Фото з архіву родини Давиборанів

Інші діти не постраждали

«Служба у справах дітей райдержадміністрації інформує, що 20.07.2013 року близько 13.00 год. у дитячому будинку сімейного типу Давиборана Олега Григоровича та Давиборан Наталії Леонтіївни, за адресою: с. Цибульківка, вул. Леніна 27, Царичанського району трапився трагічний випадок. Після сімейної сварки Давиборан Олег Григорович здійснив убивство своєї дружини Давиборан Наталії Леонтіївни та її рідної доньки від попереднього шлюбу Ісмаілової Ельміри Сеймурівни, 22.03.1999 року народження, після чого здійснив самогубство. Правоохоронні органи ведуть слідство. Двоє рідних дітей та семеро дітей-вихованців не постраждали».

Чиновники підтвердили, що тільки-но сталася трагедія й інформація про це надійшла до правоохоронців, представники всіх служб райдержадміністрації прибули на місце події й робили все, щоб пом’якшити негативний вплив на дітей.

Малих нагодували і доправили до дитячого відділення Царичанської центральної районної лікарні, а вже наступного дня всі вони відбули на оздоровлення в оздоровчий табір «Перлина Придніпров’я» Новомосковського району Дніпропетровської області. Служба у справах дітей райдержадміністрації після табірної зміни влаштує дітей в одну сім’ю, бо вони не хочуть розлучатися.

Без психолога не обійтися

Я залишала Цибульківку із важким серцем у сум’ятті почуттів. Так і не знайшла відповіді на запитання: чому так сталося? Хто винен у цій трагедії? Чи можна було їй запобігти? І як зробити, щоб надалі убезпечити знедолених дітей? Чиновники, створюючи дитячий будинок сімейного типу на базі родини Давиборанів, дотримувалися всіх інструкцій і жодним чином не схибили. Тож, може, щось не так із цими інструкціями?

— Треба, щоб батьків для таких дитячих будинків готували, як космонавтів, — поділився роздумами пенсіонер із сусіднього села Анатолій Ялі, коли ми разом з ним сиділи біля Цибульківської сільради. — Хоч би що там у них сталося, не можна було чоловікові піднімати руку на жінку і тим паче на дитину. Вийшло, що дітей довірили ідіотові, який не здатний опанувати себе.

Щодо перевірки психічного статусу майбутніх вихователів дитячих будинків сімейного типу, на мій погляд, думка слушна. До того ж, варто замислитися і над тим, що звичайного вчителя готують кілька років у педагогічному виші. А ось вихователем у сімейний дитячий будинок можна стати за два тижні курсів. Тож, мабуть, щось тут неправильно. Вочевидь, окрім загальної інформації про виховання дітей, таким батькам варто пройти психологічні тренінги, аби навчити опановувати себе за будь-яких обставин.

— Нам не вистачає фахової допомоги для забезпечення психологічного супроводу таких родин, — поділився думками заступник голови Царичанської райдержадміністрації Олексій Гребенюк. — Де ж у селі знайдеш досвідченого психолога? Та й не передбачено це ані інструкцією, ані бюджетом.

Але те, що старша дівчина з прийомних дітей родини Давиборанів Ілона за підтримки Царичанської райдержадміністрації вступила до Бердянського педагогічного вишу за фахом «Психологія» і за договором має повернутися працювати в район, подає надію…

З ПЕРШИХ ВУСТ

Віталій КУПЧИН,
перший заступник начальника
Царичанського райвідділу ГУ МВС України
в Дніпропетровській області:

— Зараз проводимо розслідування. Порушено впровадження, призначено експертизи. Мусимо не нашкодити інтересам людей, які волею випадку були залучені у перебіг трагічних подій, передовсім дітей. Вивчаємо всі сфери причетності до справи: вилучили документи, зокрема і служби у справах дітей, опитуємо свідків. Висновки за результатами розслідування матимемо за два тижні. Тоді, запевняю, оприлюднимо подання про причини і умови скоєння цього резонансного злочину.

ОДНОСЕЛЬЦІ ПРО ТРАГЕДІЮ

Олексій ГРЕБЕНЮК,
заступник голови Царичанської
районної державної адміністрації:

— Для нас ця трагедія — як грім серед ясного неба. Адже для всього району ця родина була за взірець. Перш ніж створити тут у грудні 2012 року дитячий будинок сімейного типу, ми випробували її як прийомну сім’ю. З 2007-го ці люди виховували дівчинку-сироту. Щойно вона склала вступні іспити до Бердянського педагогічного університету. З 18 років вже вийшла з-під опіки прийомної сім’ї, але спілкувалася з нею. І батьки про неї піклувалися. У сусідньому селі власним коштом придбали для неї будиночок, ремонтували його. Допомагали дівчині харчами, грошима. Які ще свідчення потрібні були на користь цієї родини, щоб дозволити їй облаштувати дитячий будинок сімейного типу?!

Батьки пройшли відповідну двотижневу підготовку, зібрали необхідні документи і всі медичні довідки. Ми провели обстеження їхніх побутових умов. До речі, батько родини власноруч розширив житловий простір: добудував ще три кімнати та їдальню. У них все було: холодильник, кілька морозильних камер, пральні машини, облаштовані спальні місця для дітей. Тримали підсобне господарство — бичка, теличку, трійко кіз, птицю, мали город і садочок. Напередодні вони зарізали бичка і заклали м’ясо у морозильні камери. Знаю, що планів у них було чимало. Чому ж так безглуздо все сталося?!

Тетяна РЯБОРУКА, 
начальник служби у справах дітей
Царичанської РДА:

— Нині у нашій службі на обліку перебувають 80 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. З усіма, хоч би де вони були, ми підтримуємо зв’язок, регулярно зустрічаємося. У районі три дитячі будинки сімейного типу. Наймолодшим з них і був саме дитячий будинок родини Давиборанів. Мені дуже подобалися Олег і Наталя. Діточок добре доглядали, ті стали краще вчитися. Працівники служби регулярно їх відвідували. А було, і поза планом зустрічалися, як от саме у четвер, напередодні трагедії. Вони приїхали на ринок у Царичанку і заразом поспілкувалися із соціальним працівником. Скажу щиро, ми всі ставилися до них не як до дитячого будинку, а як до справжньої родини.

Сергій НОВИЦЬКИЙ,
Цибульківський сільський голова:

— Олег тут народився і виріс. Люди його знають. Дружину Наталку привів з іншого села. В обох це був не перший шлюб. Наталка вже мала двох діточок від першого шлюбу — Рустама та Емму. Хлопцеві вже 26 років, одружений, має двійко власних дітей. Олег виростив його. Та хлопець продовжує підтримувати стосунки з родиною — приїжджав напередодні трагедії, вони саме бичка різали.

У подружжя було і двоє спільних дітей — сини Річард та Давид, віком 6 та 12 років. Саме їм і випало стати свідками жахливої трагедії.

Коли Рустам приїхав на похорон, я з ним розмовляв, він дуже побивався, що під час попереднього візиту не помітив жодного натяку на ймовірність трагедії, що не зміг нічому запобігти. До слова, він уже зробив заяву, що візьме опіку над братами — обох забере у свою родину.

Що ж до причин того, що сталося, люди говорять різне. А як на мене, то була звичайна родина. І дітей там любили. Я щоранку проїжджав повз їхню хату на роботу і зазвичай бачив, як мати чи батько проводжали їх до школи. Діти усі разом туди ходили пішки. І вчителі ніколи на них не нарікали. Діти чемні, добре вчилися. Єдине, що мене дивувало, — Олег та Наталя повсюди ходили разом, навіть якщо довідку треба в сільраді взяти, приходять обоє. Думав: невже в них удома роботи немає?

Родина не була надто публічною, але громадських заходів не цуралася. Коли у селі відкривали дитячий майданчик, усі прийшли. Справляли приємне враження. А скільки планів мали! Придбали будиночок для старшої прийомної доньки, ремонтували. Узяли земельну ділянку, теж треба було оформити багато документів. У своєму обійсті вели будівельні роботи.

Олександра Кузьмівна,
односельчанка родини Давиборанів:

— Впадало в око, що дітлахи завжди охайні, чемні і всюди разом. Хоч вони й різного віку, та нерозлучні. І це трохи дивувало. Люди кажуть, що батько їх по одному нікуди не відпускав. Кажуть, що Емму якось подруга-однокласниця запросила в гості, то він прийшов разом із нею, трохи посиділи і пішли додому.

Олега знаю добре. Ще 20 років тому працювали разом на місцевій фермі: я — дояркою, а він — скотарем. Це тепер він вивчився на газоелектрозварювальника. Пригадую, ми його трохи побоювалися. Він такий був непередбачуваний: якщо було щось не по його, то впадав у лють. І тоді вже міг навіть вилами штрикнути в бік корову чи кобилу. Навіть рідна мати не схотіла з ним жити в одній хаті. Після смерті чоловіка вийшла вдруге заміж і подалась у сусіднє село.

Ярослав САЛО,
14 років,
однокласник загиблої дівчинки:

— У нашому класі вчилися двоє дівчат із родини Давиборанів: Емма (загибла. — Авт.) і Каріна (прийомна. — Авт.). Дівчатка хороші. Я з ними обома товаришував. Здається, їх усі у класі любили. Вони обидві розумниці. Завжди їх посилали на олімпіади з різних предметів у Царичанку. Та якось батько не пустив на олімпіаду з алгебри. Уже і не знаю, що там сталося.

Дівчата ніколи не скаржилися на батьків. Пам’ятаю, в молодших класах, ще до влаштування дитячого будинку, Емма розповідала, що батько включав гучно музику і бив її. Може, щоб ніхто не чув галасу…