Як композитора його надихнули на цікаву музику поезії Шекспіра, Шевченка, Блока, Цвєтаєвої, Тичини, Драча… Написав музичні твори й на власні вірші. Мене особливо вразив один з них: «Сибирский снег, как белый саван, под ним отцы лежат без славы, как сваи, в мерзлоту забиты, их имена намеренно забыты, забыты слишком рано, как саван снег, но кровоточит память раной!».
Його музику виконували на його власних новаторських смичкових інструментах, яких створив 25, в унікальній «Літаючій тарілці» з найкращою в Києві акустикою, яку спроектував…
Його відкриття гармонійного зв’язку тональностей звуків і кольорів здобуло світове визнання.
А інтригуючих епізодів нелегкого життєпису митця, про який він нам розповів перед своїм 85-річчям, вистачить на кілька романів чи серіалів.
— Флоріане Іллічу, три листочки на вашому персні — просто декоративна ознака від дизайнера чи в них щось закодовано?
— Вони у мене не лише на персні, а й на усіх скрипках, які я виготовив. Це герб мого діда по мамі Коннен-Кіна, котрого вважали білим шаманом. Він очолював тунгуський рід у Сибіру, безплатно лікував усіх, грав на семісені — мембранній скрипці V століття. Колись на Байкалі існувала тунгуська держава. Тунгусами були й перші китайські імператори. Тож кров від діда Коннен-Кіна у мені найдавніша.
— Ви зустрічалися з дідом-шаманом?
— Ні, коли я з’явився на світ, він уже помер. Але багато перейняла від нього його дружина, моя бабця Дарина Большак — українка, яка переїхала до Сибіру з батьком і матір’ю, братами й сестрою з Білої Церкви. В Україні вони були дуже бідними, не мали землі. А в Сибіру дозволяли брати її хто скільки хотів. І Большаки розбагатіли. Побудували собі будинки, завели господарство, сіяли хліб, вирощували овочі. Це було в Підкаменній Тунгусці, де потім упав метеорит. Його бачила в 1908 році моя мама, тоді — дванадцятирічна дівчинка, сьома з дев’яти дітей Коннен-Кіна і Дарини Большак.
— Вона розповідала вам про метеорит?
— Так: зі страшенним гуркотом летіла вогняна смуга, потім був вибух і ще тиждень світилося вночі небо. Там люди гинули від радіації, мисливцям не дозволяли полювати.
— Якого походження ваш батько?
— Його далекий предок, Захар’їн-Юр’єв, був двоюрідним братом цариці Анастасії, першої дружини Івана Грозного. Працював тоді послом Росії у Швеції. Нащадок того посла, мій дід, одружився з праправнучкою знаменитого чеського барона Флоріана фон Гаєра, який володів богемськими лісами. Обом синам, один з яких мій батько, баронеса сказала: якщо у вас народиться син, назвіть його Флоріаном — на честь мого прапрадіда. Отак мені дісталося ім’я.
Дід розлучився з бабцею-баронесою і поїхав до свого першого маєтку в Новгород, а другий — мав під Псковом, з родовою церквою. Помер він у Юр’євому монастирі, впорядкованому його близьким родичем, який і нині існує з тією ж назвою. Я був там. У мене є акварелі з цього монастиря.
Мій батько Ілля Юр’єв — відомий російський генетик, здобув освіту в Європі: в Англії й Німеччині вивчав медицину і біологію, які тоді вважали єдиною наукою.
— Як же познайомилися ваш батько-аристократ і мама — донька тунгуса й українки із Сибіру?
— До Сибіру, на Байкал, який дуже цікавив усіх біологів, батько зовсім молодим потрапив ще до революції. Працював в Іркутську, де згодом і мобілізували його колчаківці як людину «білої кості». Через те, що не воював, а лише служив у них лікарем в медичному корпусі, «червоні» потім не розстріляли його, а етапували в Підкаменну Тунгуску, де Большаки спорудили церкву Преображення, а селище назвали Преображенкою. Спочатку там жили переважно українці. Згодом Преображенка стала місцем заслання, яке відбував і мій батько. Там він і оженився на моїй мамі Марії — вродливій жінці з трохи розкосими очима.
Коли у Преображенку прийшла радянська влада, рід Большаків оголосили куркулями: все відібрали, вигнали звідти й розіслали по Сибіру. Батько з мамою потрапили в Кіренськ, у централ — ще за царя відкрите поселення для засланих, які жили на березі річки Лєна, а основна тюрма, її адміністрація й навіть пологовий будинок розташовані були на острові. Туди й віз мою вагітну маму її двоюрідний брат вночі через річку. Була страшна буря, гроза, метрові хвилі на Лєні. А вранці 11 серпня 1929 року, коли я народився, стало сонячно.
Мені виповнився рік, коли сім’ю по етапу відправили аж на Крайню Північ, у бухту Тіксі в Льодовитому океані. Моє раннє дитинство — це тундра, ми всю її проїхали на оленях. Доки в ній два місяці літо — іншого наймальовничішого місця на Землі немає. Там усе цвіте. Мох — різних кольорів. Сяйво нічне якщо не щодоби, то через добу. Я змалку сповнений цією симфонією барв, тому кольорова музика для мене природна.
Згодом нас перекинули в Бодайбо — на золоті копальні, де батько, який знав іноземні мови, допомагав спілкуватися з німцями, що будували там так звані драги. У бараках, де мешкала наша сім’я, була така страшна холоднеча, що вікна і двері покривалися інеєм.
У 1938-му батька ув’язнювали двічі. Спочатку повернули знову до Кіренська, а там звинуватили вже як німецького шпигуна. На тортурах осліпили. Коли його, незрячого, випустили з в’язниці, він — відомий вчений — заробляв на життя, плетучи рибальські сіті. І мене навчив виготовляти їх усліпу, казав: знадобиться…
Востаннє батька заарештували, коли затіяв війну проти генетиків Лисенко — знову над ним знущалися. Його не стало в неволі 1946 року.
Коли ж у 1938-му батька забрали в тюрму вперше, стався дуже несподіваний епізод: моя мама, яка його дуже любила, впала в кому. В такому стані сиділа в кутку підвалу відділу робітничого постачання, куди нас вигнали з барака, над нами був магазин і склад для начальства. Навколо незворушної мами бігали і ми — її голодні діти, і білі та сірі великі пацюки. Через тиждень мама раптом озвалася: «Спіймай!» Я взяв капкан, зловив пацюка. А вона, як дочка мисливця, вміла білувати білок, то з пацюка вмить обдерла шкуру як панчоху. Я подивився — чудове жирне м’ясо. Ми їли цих тварин: дуже смачні. Вони врятували нас від голоду.
А ще в 9 років, коли ми по-справжньому бідували, я потрапив до банди дорослих хлопців. У дерев’яному складі над нашим підвалом була щілина — туди мене, малого й худого, просували й спускали вниз на мотузці. Я роздивлявся, говорив, що там є, а мені підказували, що взяти й передати їм по вірьовці. Так ми крали з місяць.
Потім банду підстерегли. Але я тоді був у селі Алімовка, це недалеко від Кіренська, возив там на таратайці гній, щоб заробити трошки хліба. Тож коли заарештували всю шайку, мене ніхто не видав.
Але належність до тих злодіїв стала рятівною у 1947-му — тоді мене кинули в камеру до кримінальників, хоча я був «політичним».
— За що ж вас покарали?
— Я з дев’яти років працював, тому навчався в школі робітничої молоді, де дві зміни були вдень, а третя — вечірня. Увечері кілька разів помічав, що директор школи Красноштанов водить до себе хлопців. А якось, коли мені доручили міняти в його кабінеті електропроводку, прийшов з цими дротами і застав, чим він з учнем займається…. Поговорив з родичами хлопця. Вони сказали, що бояться директора-педофіла, бо в нього брат — начальник міліції, сестра — дружина прокурора, мовляв, що можемо вдіяти? «А я можу», — сказав я. Як комсорг зібрав збори і про все це розповів. Тут же прибігли з райкому комсомолу, заявили, що не маємо права судити члена партії, це наклеп, і взагалі — не наша справа. Тоді я на очах у всіх порвав свій комсомольський квиток. Наступного дня мене заарештували.
За статтею 58 (КРА— контрреволюційна агітація) ув’язнений на 25 років, зайшов я до камери кримінальників. Вони одразу: ой, який красунчик, зараз його оприходуємо… І раптом з гурту виходить здоровань Альошка Пеньков, з яким я малим грабував склад, і каже: «Це наш хлопець, не чіпайте». Всі одразу стихли. Після цього став у них художником. Батько навчив працювати з аквареллю, я для його досліджень змалював 9 сортів сибірських орхідей. Альошка Пеньков пам’ятав, як я «прикрашав» «побратимів»-злодіїв карикатурами. Він дав мені голки й туш і запропонував робити співкамерникам наколки Леніна й Сталіна. Я став там знаменитістю, мене добре підгодовували…
У той час маршал Жуков організував під Читою табір розвідників-смертників. Серед тих найміцніших, яких з-поміж нас, зеків, відібрала дуже ретельна медична комісія, опинився і я, загартований фізичною працею ще з дитинства. Потім усі ці хлопці загинули на Корейській війні у п’ятдесяті роки. А я та ще шестеро, до кого на нічних тренуваннях у тайзі причепилися енцифалітні кліщі, потрапили до госпіталю. П’ятеро померли, ми — двоє сибіряків — вижили. У мене, з’ясувалося, був спадковий імунітет проти цього кліща від діда-тунгуса. Та через запалення мозку я тоді втратив частину своєї феноменальної пам’яті — раніше міг цитувати Льва Толстого з будь-якого із 48 томів його творів з батькової бібліотеки.
З «білим квитком» (судимість із розвідників-смертників знімали) вступив я до Іркутського училища мистецтв, а після нього став студентом Київського художнього інституту.
— Флоріане Іллічу, за фундаментальну теорію кольоросприймання, апробовану в Принстоні, Американський біографічний інститут удостоїв вас у 2000-му звання «Людина року». А з чого це ваше дослідження розпочалося?
— Як усі колись робили кольоромузику? Автоматично переводили якийсь колір на екран чи ще кудись у такт мелодії. А насправді вона для очей, а не для вух. Про це я ще в 1961 році опублікував у журналі «Наука і життя» статтю «Музика кольору без звуку», за яку звільнили з роботи редактора. А фотографії з моєї виставки 1962 року в Спілці архітекторів «Кольорова музика» (кадри із симфонії) хтось надіслав першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному. Директор «Київпроекту», де я працював архітектором, викликав мене і спитав, що я наробив. Бо знімки з моїх виставкових робіт Підгорний демонстрував на пленумі і казав, що, мовляв, у нас теж є абстракціоніст, не тільки в Москві, ось подивіться на це — коли мій онук какає, то виходить красивіше...
Мене тоді викликав секретар ЦК Андрій Скаба, спочатку умовляв, щоб я, талановитий архітектор, облишив абстракціонізм, засуджений у Москві Хрущовим. А після відповіді, що в мене ніякий не абстракціонізм, а новий вид мистецтва — музика кольору, і запитання, хіба він вважає Хрущова компетентним у мистецтві, Скаба сказав, що ніякої музики кольору в Україні не буде, мої роботи на виставці вже спалили, а якщо я це продовжуватиму, мої діти залишаться без хліба.
Та в 1969 році, коли я диригував у Києві кольорами, журналісти з Польщі, які були присутні в залі, у своєму виданні потім наголосили, що це вперше у світі був концерт музики кольору без звуку.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Флоріан ЮР’ЄВ. Народився 11 серпня 1929 року в концтаборі на річці Кіренга Іркутської області. Закінчив Київський художній інститут. Відомий архітектор, художник, скрипковий майстер міжнародного рівня, педагог, мистецтвознавець. Заслужений працівник культури України.
Ми в Google+