Фотохудожник Марлен Матус: «Ніколи не знімав красивих жінок — лише у тому разі, якщо в цій красі є характер, образ»

Сьогодні видатному фотографу і педагогу Марленові Матусу виповнилося б 75 років. Він не дожив до свого ювілею зовсім небагато — покинув цей світ 24 квітня 2014 року після тяжкої хвороби. Ця розмова відбулася з Марленом Яковичем незадовго до смерті.

Марлен Матус — засновник і незмінний художній керівник першого в СРСР і єдиного в Україні знаменитого Дніпропетровського обласного дитячо-юнацького кіноцентру «Веснянка». Культова особистість, видатний фотомитець і фундатор дніпропетровської школи фотографії, світла і талановита людина, він віддав вихованню дітей понад 40 років.

— Марлене Яковичу, розкажіть: як починалася «Веснянка»?

— З дітьми працюю з 1961 року — при обласній станції юних техніків була фотокіностудія. А 1973-го на її базі створилася дитяча анімаційна студія. Загалом «Веснянка» народилася на прохання мого вчителя Юрія Олександровича Скахіна. Коли я повернувся з армії, він сказав мені: «Візьмися, в тебе це вийде» — і пішов працювати на телебачення. І я взявся.

— А до того був фотоклуб «Дніпро»?

— Ні, «Дніпро» я в 1978-му організував для дорослих. Збиралися раз на тиждень у Будинку вчених. А вже з наступного року влаштовували виставки провідних фотоклубів СРСР. Зокрема я одразу запропонував зробити всесоюзну виставку «Людина і метал» до Дня металурга. Тоді до Дніпропетровська надіслали 1560 робіт.

 —  Ваш улюблений жанр — портрети?

— Так. І натюрморти, пейзажі. Свої найцікавіші роботи подавав на міжнародні виставки. Вперше 1967 року отримав диплом у Польщі. Представив кольорову роботу «З ночі». На скло, обмазане вазеліном і облите водою, посадив поетичну людину. З одного боку як поетичне видіння, з іншого — жива людина. Серйознішу нагороду здобув 1970 року на виставці в Німеччині, на якій було представлено 44 тисячі робіт. Мені дали срібну медаль.

 — Скільки у вас нагород?

— Багато, не рахував. Чому роботи надсилав за кордон? Бо СРСР був закритою державою. А мені завжди надсилали каталоги виставок. Так я і сам розвивався, і дітей розвивав, адже вони інтуїтивно відчувають мистецтво. Я показував учням фотографії, й у 90% випадків вони завжди відбирали кращі роботи. Знаєте, як я ще робив? Показував фото людям різних професій. Нагородою мені завжди було їхнє сприйняття моїх робіт. То все пил — медалі… Ту роботу, що була у Польщі, відібрав простий молодий робітник. Людські почуття залежать не від професії й не від освіти.

— Яких людей ви знімаєте? Хто для вас цікавий?

— Фотографія для мене — філософія і психологія. Головне — не просто передати зовнішній вигляд, а «залізти» всередину. Мені треба витягнути з людини те, що я в ній побачив. Найголовніше — ставитися до людини з повагою. Показати її внутрішній світ і своє до неї ставлення. Інакше нема сенсу цим займатися. Я трохи внутрішньо такий, як мене називають — лицар сумного образу. А ось у моєї дружини Ніни, яка займається живописом на склі, такий радісний! І ми зробили виставку «У світі Гріна» — живопис на склі й фотографії. Ця виставка була в музеї Гріна. А я навіть був знайомий з дружиною письменника…

— Як ви познайомилися?

— Було це в 1960-х роках. Ми часто їздили в кримський Коктебель, де жив поет і художник Волошин. А мене приваблювала творчість Гріна. І я дізнався, що в старому Криму живе його дружина Ніна. Я приїхав туди, прийшов у її старий будинок і просто сказав, що мені дуже цікавий Грін, що я знаю, як він важко жив і що створив. Кажу їй: «У мене таке відчуття, що якби кожна дитина мала нормальне дитинство, то світ був би зовсім іншим. Не було б війн і трагедій». І в нас склалася дуже цікава довга розмова.

— Хто вплинув на вашу творчість?

— Скажу про тих, хто на мене вплинув як на людину. Це Екзюпері. І Януш Корчак. Ми колись робили діафільм про нього — «Той, хто залишився з дітьми». Возили його в Москву, Пітер, Хабаровськ, на Хоккайдо — добре приймали всюди. Ще 1979 року започаткували медаль імені Я. Корчака і вручали її кращим педагогам у галузі кіно. Наприклад Ролану Бикову. Він нам багато допомагав. Запросив нас зробити велику виставку влітку 1986-го на міжнародному фестивалі фільмів для дітей. Бував на нашій студії і Юрій Норштейн. Коли він прочитав дитячі історії, сказав: «Ви б подарували мені трішки, я б на Вищих режисерських курсах прочитав». У 1982 році я був у нього вдома і подарував 15 дитячих історій.

— Ви знімали цих людей?

— Ні. Мені не потрібний просто зовнішній вигляд. Із цікавих людей я знімав знаменитого диригента Большого театру Карапетяна. Дуже цікаву актрису Ризького театру Ганну Уманську. Портрет вражає. Але їй не сподобався: вона у мене старша вийшла — у неї дуже трагічне життя, і всю цю трагедію вдалося передати.

Мене цікавить людина як особистість, а не як форма. Маю дуже багато робіт людей похилого віку, тому що на їхніх обличчях є життя. Ніколи не знімаю красивих жінок — лише у тому разі, якщо у цій красі є характер, образ. Нещодавно зробив виставку «Мої сучасники». Прийшла молодь і каже: «Нам це цікаво, але ми так не знімаємо». А чому так не знімають? Бо нині платять за соплі з цукром.

Як я, наприклад, знімав Ассоль? Нічого не виходило. І ось я побачив дівчинку у нас у під’їзді, років 5—6. Попросив дружину пошити їй з полотна сукню-хітон. Пішов з цією дівчинкою на берег Дніпра, здіймалися хмари піску. Так вийшла Ассоль.

— Але ж Ассоль старша…

— Я ж маю право як художник… До речі, її прийняв музей Гріна.

— Як, скажіть, у п’ятирічній дівчинці можна було побачити Ассоль?

— Як? Це внутрішній поштовх. Як буває кохання з першого погляду. Коли ти знаєш, що хочеш зробити, ніколи це не вийде. Буде або гірше, або краще.

— У сім’ї ще хтось захоплюється фотографією?

— І син, і дружина. Але коли ми побралися, вона зайнялася живописом і стала дуже хорошим живописцем. Ніна вела радіостудію, яку потім закрили, вона кандидат в майстри з радіоспорту. Ніну Петрівну взяв на роботу до себе 1996-го, і вона виявилася дуже талановитою людиною. Це щастя — коли ти займаєшся мистецтвом, і твоя дружина однодумець… Я казав Ніні, що, окрім зубожіння, нічого їй не обіцяю, але ми разом із 1968 року.

Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ

Марлен МАТУС. Народився 1939 року в Хабаровську. Фундатор Дніпропетровської школи фотографії, голова фотокликом дніпропетровського дитячого кіноцентру «Веснянка». За 40 років вихованці Марлена Яковича здобули понад 100 тільки міжнародних нагород, серед яких два Гран-прі у Парижі, а у 2013 році — Гран-прі на Всеукраїнському кінофестивалі «Молоде кіно України».

Серед педагогічних нагород: знаки «Відмінник освіти СРСР», «Відмінник освіти України», «Софія Русова» тощо.

ПРЯМА МОВА

Ніна ДОВГЯЛЛО, 
вдова Марлена Матуса:

— Марлен Якович був дуже скромною людиною, всім допомагав. Дуже гостро сприймав усе — людина без шкіри. Переживав і щодо подій в Україні. Коли помирав, непокоївся, що роботи не прилаштовані. У художньому музеї їх залишати небезпечно, бо будівля в поганому стані. Найзнаніші серії його робіт — «Сторінки старого альбому», «Портрети», «Місто мого дитинства».