Із доктором медичних наук, професором, заслуженим лікарем України та керівником обласної лікарні ім. І. Мечникова зустрічаємося на його робочому місці. За кілька годин до цього інтерв’ю в лікарню привезли майже 70 поранених військових. Але о 8:30 у закладі немає жодного натяку на те, що ніч була надважка. Кожен працівник спокійно робить свою справу.

Сергій Риженко зустрічається з нами після важливої наради. Він пропонує вдягти халати і пройти в реанімаційну, щоб ми все побачили на власні очі.

Проходимо, у відділенні немає вільних ліжок. Усі пацієнти важкопоранені. На першому — боєць на ім’я Руслан. У бою він втратив руку, все обличчя в бинтах. «Усе буде гаразд. Ти вже майже сам дихаєш. Ти молодець», — каже хлопцеві лікар. Підходить до другого пораненого, питає, звідки він. Той каже, що із Житомирщини. «Я так розумію, що ноги в мене не буде?» — питає військовий у Сергія РИЖЕНКА. «Не поспішай. Ми все зробимо, що зможемо. Головне — вижити, а ногу можна і нову зробити», — намагається заспокоїти його лікар.

Так починається кожен робочий день. Потім лікар кулачками вітається з новою зміною медсестер. У коридорі закладу зустрічається з волонтерами, які допомагають, дякує їм.

Життя бійця важливіше, ніж кабінет професора

— Недавно офіційно було сказано, що в лікарні імені І. Мечникова буде створено реабілітаційний центр для поранених бійців. Наскільки це віддалена перспектива?

— До кінця року це треба зробити, бо є тисячі бійців, які втратили на війні руки чи ноги і потребують реабілітації. Їх відправляють по всьому світі чи просто в інші міста нашої країни, щоб зачепитися за їхнє майбутнє. А майбутнє в чому? Щоб людина могла ходити чи самостійно пересуватися, забезпечувати найпростіші потреби і жити в родині. Усі хлопці, які пройшли через нашу лікарню, мають важкі поранення. Підтримка має бути, іноді вона довічна, і це теж треба розуміти.

— Чому важливо, щоб такий центр був саме на базі лікарні імені Мечникова?

— Дехто вважає, що реабілітація — це санаторний варіант. Але це не працює. Там, де людині зробили операції, є заввідділення, лікар, який оперував, і вони мають давати рекомендації щодо реабілітації й того, яку функцію, на їхню думку, треба відновити. А в нас чомусь вважають, що треба відправити хворого в ліс, де він гулятиме. Дурість. Тільки у спеціалізованих центрах, де є комп’ютерний томограф, МРТ, психологи, професори, має проходити відновлення функцій. Ось ви бачили в реанімації пацієнта Руслана. Він без руки, від обличчя нічого не залишилося. Тільки очі, бо він був в окулярах. Уже йому зібрали кістки, щелепу, щоки.

— І це все за ніч? Точніше, за кілька годин?

— Так. Було зроблено кілька операцій. А ось рука… Щоб функціонально працював протез, треба не втратити рухливість у руці. Йому слід починати ранню підготовку до протезування та вправи після ампутації руки. Якщо підготовки не буде, то та частина, яка залишилася, просто висітиме, і нічого він зробити не зможе, доки м’язи не відновляться, а вони вмирають упродовж кількох місяців. Якщо не працюватиме нервово-м’язова система, не важливо, велика рука чи маленька, якщо вона втратить функції, то відновити їх майже неможливо в тому обсязі, який потрібен для протезування. Потрібне раннє протезування. То замість того, щоб його отримувати, він поїде в санаторій, гулятиме на візку і чекатиме, доки ним займатимуться інші фахівці? Саме тому я наполіг, щоб центр був тут.

— Чи є площа для цього?

— Так. У нас на третьому поверсі раніше були кафедри. Але я вважаю, що нині важливіше життя бійця, ніж кабінет професора. Час такий. За рік через центр зможе проходити тисяча людей. І вони отримають ту допомогу, яка потрібна для відновлення втрачених під час війни функцій.

— Скільки людей працює тепер в лікарні Мечникова?

— Колектив — 2500 осіб. Завантажено 1500 ліжок, і щодня хтось приїжджає, а хтось, навпаки, їде далі. Це люди з різних областей  — Харківської, Запорізької, Донецької, Луганської. Вони їдуть до нас по останню надію.

— 1500 пацієнтів — це понад норму?

— Звичайно. Кабінетів завідувачів відділень, медсестер, лікарів нині немає. Є палати. У мене, наприклад, немає власного кабінету. Усі свої зустрічі я проводжу в конференц-залі. Моє робоче місце — кабінет, де працює ще двоє лікарів. Це позиція.

Іноземні лікарі вчаться в українських колег

— Згадайте найекстремальніші умови, в яких доводилось працювати.

— Їх багато. Сьогодні також такий день. Надійшло приблизно 70 хворих, з них 50 — на апаратах штучної вентиляції легень.

Постійно працюють реанімаційні. Кожен працівник має свій режим роботи. Коли до нас надходить боєць, одразу пишемо номер на руці, якщо вона є. Якщо немає, то на грудях. Далі людина їде в операційну, там комп’ютерний томограф і так далі. У нас є дві доби на відновлення, а потім поранений їде на подальшу евакуацію. Є додаткові дві операційні зали, обладнані всім необхідним. Там готові приймати найскладніших хворих, налаштовано апарати штучної вентиляції легень.

— У вашій лікарні починали рятувати бійців тоді, коли такого досвіду ще не було ні в кого.

— А тепер у нас навчаються. Працюють австралійці, американці, німці і навчаються в нас.

— Як це стало можливим? Ви самі казали, що дива не буває, що досвід, знання важливі.

— 100%. Ще інтуїція важлива.

— То як ви досягли того, що до вас тепер їдуть іноземні колеги?

— По-перше, вони приїжджають вчитися, щоб бути готовими в разі війни. В університеті цього не навчать. Ми вчилися допомагати людям в умовах мирного життя, а поранення на війні трохи інші. Вони брудні, їх зашити одразу неможливо, їх треба готувати, і є багато деталей.

Іноземні лікарі, які в нас є, працюють асистентами. Вони вчаться того, що ми вже пройшли. Ми маємо досвід, який пропустили крізь себе. Через нас пройшла величезна кількість пацієнтів, і понад 95% їх вижили.

— Скільки поранених прийняли за час війни? Скільки з них урятували?

— Майже 20 тисяч людей, і з них понад 95% вижили. Це надвелика цифра. На сьогодні 4,89% померлих. Коли мені кажуть, що це суперрезультат, то завжди відповідаю, що треба перерахувати відсотки в цифри, і тоді буде зрозуміла кількість людей — будуть цифри, яких не хотіли б чути.

Однокімнатна квартира на робочому місці

— Наскільки був готовий колектив до роботи в умовах війни? Кажу не про 2014 рік, коли більшість людей вважала, що війна «десь», а про період повномасштабної війни.

— Те, що бачимо в нашій лікарні, не на кожній передовій позиції можна побачити. Лікарі, з якими працюємо, бачать сотні поранених. Не хотів говорити про те, скільки лікарів не витримало і виїхало. Навантаження на людей божевільне.

— Ви як витримуєте?

— Я живу в лікарні, не ходжу додому місяцями. У нас є 100 хірургів-анестезіологів, і вони тут разом зі мною. Нині лікарям важливо розуміти, що їхня праця оплачується. Так, їм тепер особливо і витрачати гроші ніколи. У нас є лікар, молодий хлопець, який більш ніж пів року не виходив з лікарні. Він травматолог від Бога. Він вже трохи заріс, бороду відпустив. А тут у нього з’явилася дівчина. Вона також з нашого колективу, то він зачіску зробив, себе до ладу привів. Він робить по вісім операцій на день.

Одному пораненому іноді робимо до десяти операцій, але в НЦЗУ не розуміють, як це можливо. Але повторюсь: нині головне — рятувати життя бійців, а для цього треба стимулювати лікарів.

(Тим часом ми виходимо із зали для конференцій. Сергій Риженко хоче показати, як відбувається евакуація поранених. Доки йдемо, він зупиняється, відчиняє двері в одне із приміщень. Там стоїть диван. Каже, що це і є його однокімнатна квартира, в якій живе вже кілька місяців).

Знати кожного бійця

— Наскільки для вашої лікарні стандартна ситуація, коли рідні не впізнають, а самі пацієнти розказати нічого не можуть?

— Як правило, люди надходять до нас із документами. Є невеликий відсоток тих, хто без документів. Проте якось чоловік не впізнав дружину. Це сталося під час ракетної атаки на Дніпро. Якби не телефон, який був у неї, і сережки... Він зайшов, глянув на неї і сказав: «Ні, це не вона». Просто не міг упізнати. Тіло настільки було понівечене, товстий шар будівельного пилу, шматки тіла просто повиривало. Така сила удару.

— Перша зустріч пацієнта з рідними важка?

— Я цього намагаюся не робити. Є заступники.

— А коли спілкуєтеся з пораненими бійцями, які до вас надходять із фронту? Сьогодні ми бачили, наприклад, як ви говорили.

— Приблизно через три-чотири години після того, як їх було поранено, вони вже в нас, і я з ними розмовляю. Кожного з них знаю. 70% поранених, які до нас надходять, не говорять через важкість поранення.

— Як довго у вас перебувають поранені?

— Раніше, коли 2014 року ми почали приймати їх, казали так: треба, щоб пацієнт сів чи встав, і можна думати про те, щоб далі відправляти на лікування. Тепер достатньо, щоб він заговорив. Два-три дні на стабілізацію є — потім евакуація. Потік великий. У реанімації немає місць.

— Коли надходять цивільні, постраждалі через ракетні атаки…

— Це найстрашніше. Військовим легше, вони на війні. Коли цивільні — це трагедія. Потім усі шукають рідних і близьких.

— Хто допомагає лікарні?

— Влада, волонтери. Вони дуже багато допомагають, але такий корабель, як лікарня імені Мечникова, волонтери втримати не можуть. Ми навчили своїх лікарів говорити вголос про те, що їм потрібно. Це необхідно, щоб якісно виконувати роботу і зберігати життя.

— Чого не було б, якби не війна? Наприклад, досвіду того, який нині має колектив. А чого ще?

— Спокою немає ні вдень, ні вночі. Роботою ми завантажені (показує вище голови. — Авт.).

— Це плюс сумнівний.

— Це дуже великий плюс. Мінус — коли ти нікому не потрібен. У моєму житті був період, коли півтора місяця я був без роботи, дуже добре знаю це відчуття.

— Ви лікар і повинні рятувати будь-яку людину, що цього потребує. Навіть якщо це окупант. Доводилось їх рятувати? І що відчуваєте до них?

— Доводилось. Якось надавали медичну допомогу 19-річному хлопцеві. Він весь тремтів. Може, думав, що його тут катуватимуть, не знаю. У нього були перебиті обидві ноги. Ми підійшли і сказали, що зробимо все, що можемо. Він був приголомшений.

— Як лікар маєте це зробити, це ваш обов’язок. Наскільки це складно суто по-людськи?

— Нескладно. Ми робимо свою роботу, а суд має бути в іншому місці. Ми про це стараємося не думати. До нас раніше привозили ув’язнених. Якщо ми до кожного проявлятимемо емоції…

Емоційний фейсбук

— Шокувати і здивувати вас складно, але, можливо, згадаєте випадок якийсь?

— Важке поранення. Постраждав шийний відділ хребта. Руки та ноги не працюють. Його дівчина сказала, що дбатиме про нього як про дитину. Вона розуміє, що він не ходитиме і нічого не зможе робити. Весілля було в реанімації. Він прожив уже кілька місяців, хоч шансів не було майже зовсім, і це вже неймовірно.

— Чи є пацієнти, з якими підтримуєте зв’язок після їхнього одужання?

— Муса Найєм написав лист вдячності. Більшість думає, що так і має бути. Вони не думають про те, що було б, якби їх привезли в якусь іншу не спеціалізовану лікарню, де немає нейрохірургії, обладнання. Не думають про те, що там їхнє життя і закінчилося б.

— Ваша сторінка у фейсбуці — наче книжка. Самі ведете?

— Так. Маю навіть свідків.

— Як виникла ідея чи бажання робити такі дописи? У них ви розповідаєте жахливі речі, але робите це так, що хочеться дочитати.

— Це емоції, які не всі розуміють, на жаль. Коли 2014 року я виступав на одній зустрічі й розповідав, багато хто не вірив, думали, що вигадую. Але тоді наш госпіталь прийняв 3000 людей.

— Тепер це вже 20000 людей. Як обираєте історії?

— Дивишся іноді: кінець, не виживе. А він хапається за життя. Із сотень історій обираю ту, яка зачепила. Сьогодні до нас надійшло 70 людей, і я не обрав жодної історії. Вони всі важкі. Але всі однаково важкі (проте згодом він все-таки зробив допис. — Авт.)

Згадалась історія, коли у хлопця відірвало ноги, руки, він втратив очі. До нього прийшла дружина. Він куксою в повітрі почав їй писати букви. Сказати не міг, бо трубка стирчала. Історія? Історія.

— Коли були у відпустці?

— Не пам’ятаю. Давно. Зараз про це не говоримо.

Усе для героїв. Це позиція

Ідемо коридором лікарні, Сергій Риженко дає мені лист, що написав Масі.

— Ці листи — своєрідні нагороди для вас?

— Гадаю, так. Таких листів у мене із 300.

— Про що ви мрієте як лікар?

— Мрію, щоб у нас була гарна система охорони здоров’я. Іноді звертаюся по допомогу до волонтерів, різних організацій, представників влади. А потім читаю, що обладнання чи ліки дали Риженкові. Це не мені, а хворим, лікарні. Але пишуть, що дали Риженкові. Хочеться, щоб усі розуміли, наскільки важливе своєчасне забезпечення лікарень. Не буде ліків, обладнання чи ще чогось — хворий помре, і все.

— У нас є бойовий прапор, який їздить із нами на передову. Залиште напис на згадку.

— У мене лікарський почерк. Може, хтось напише, а я підпис поставлю? (жартує). Майте на увазі, що я пишу розмашисто (і пише на прапорі. — Авт.).

— Що написали?

— Усе найкраще — для героїв!

— Це девіз?

— Це позиція.

Ольга ЗВОНАРЬОВА,
Запоріжжя — Дніпро,
Укрінформ