З Георгієм Васильовичем ми зустрілися наприкінці минулого року, одразу після його 80-річчя. У кабінеті було не пройти: численні букети — своєрідні символи поваги, найкращих побажань, вдячності від співробітників, пацієнтів, друзів. За довге життя у професії Георгій ГАЙКО, здається, досяг усіх вершин. Але, за словами колег, не втратив головного в лікарській практиці — людяності.
— Георгію Васильовичу, якби вам треба було означити три найважливіші події в житті, про що би ви згадали?
— Перша — вступ до чернівецького медінституту. Без протекції, власними силами — уявіть, що це означало для мене, простого хлопця з села. Друга — робота у шпиталі в Алжирі. Мав їхати на Кубу, і ми з дружиною (вона невролог за фахом) навіть почали вивчати іспанську мову, однак згодом нам сказали, що дружину взяти можуть, а мене — ні. Ми не погодилися. Приблизно з півроку побувши вдома, отримали пропозицію поїхати в Чилі, але там стався переворот. Зрештою через кілька місяців запросили в Алжир, де ми й пропрацювали три з половиною роки.
Третя — коли вже потрапив на роботу сюди, в Інститут травматології та ортопедії. Відтоді, до речі, вже минуло 56 років, більш як півстоліття тут працюю.
— Чим цікавою для вас була робота на африканському континенті?
— Там було дуже багато наших фахівців — лікарів, нафтовиків, викладачів. Я працював у центральному госпіталі на 1200 ліжок (був старшим серед групи наших медиків). До речі, українських фахівців там дуже цінували, навіть особливо просили, щоб приїздили працювати саме наші земляки. Чи не найбільше було з вінницького та чернівецького медінститутів.
Ці три з половиною роки (з 1975-го до 1978-го), які ми пропрацювали там, були дивовижними. Передовсім тому, що приїхали як в інший світ і почувалися вільними. Крім роботи, багато подорожували. Вразила подорож до Сахари настільки, що минуло вже 40 років, а й досі її пам’ятаю. На довший час, на жаль, залишитися там не могли, бо в Україні жили діти, а взяти їх до Алжиру нам не дозволили.
— Боялися совіти, що ви там залишитеся?
— Звичайно! В Алжирі цього ніяк не могли зрозуміти. Казали: приїжджайте з дітьми — ми вам і школу знайдемо, й організуємо відпочинок улітку.
Так само не міг пристати й на запрошення попрацювати в Бельгії й Франції. У колишній французькій колонії було багато фахівців із цих країн, з якими спілкувалися, працювали поляки, угорці, румуни. Але в будь-якому разі з Алжиру я повернувся з набагато більшим багажем знань за фахом.
— Чого навчилися найважливішого?
— Сучасних методик, яких у нас тоді ще не було. В Радянському Союзі, наприклад, на той час навіть не було пластин для остеосинтезу (відновлення кісток). Коли повернувся, крім знань, привіз інструментарій. Переді мною в Алжирі був наш співробітник, трішки привіз — ми й досі тими інструментами оперуємо.
— Георгію Васильовичу, у вашому житті був ще один період роботи поза Україною — чотири роки в Казахстані, куди ви поїхали 1960-го відразу після закінчення інституту.
— Так. Чотиримісячну спеціалізацію з травматології та хірургії пройшов уже в Чимкенті й став до роботи. Було нелегко, але, як і в Алжирі, роки в Казахстані залишили в мене найтепліші спогади. Ми були в Голодному степу, де в ті часи зводили електростанцію й водосховище. Коли приїхали, людей там було дуже мало, поряд — зона ув’язнення, тож ми лікували і в’язнів.
Я був і за хірурга, й за отоларинголога, й за акушера-гінеколога — одне слово, вів усі хірургічні спеціальності. Бо територія величезна: область — 350 кілометрів, район — 120. Тож до тамтешніх лікарень не наїздишся. Крутилися як могли. У Казахстані, до речі, також дуже дорожили лікарями з вінницького, чернівецького та київського інститутів.
— Ви поїхали працювати зовсім молодим, без досвіду, вважай, у польові умови. Що було найскладнішим?
— Ми працювали на величезному будівництві, де люди часом дуже тяжко травмувалися. Бувало, що санавіація просто не встигала долетіти на велику відстань. Траплялося, відчував, що безсилий. Бачу, що людина помирає, а нічого не можу вдіяти. І дотепер у пам’яті: жінка потрапила у шнек, де був бетон. Але таких моторошних інцидентів було небагато, на щастя.
До речі, саме з Казахстану я приїхав сформованим ортопедом-травматологом, хоч тяга саме до цього з’явилася ще в інституті. Упевнений, що кожен молодий лікар мусить попрацювати сам — дільничним наприклад, коли треба доучуватися вже в процесі роботи, стикаючись із різними ситуаціями. Це формує звичку навчатися все життя незалежно від того, якого рівня ти вже досяг.
Навіть те, що ми працювали з ув’язненими, — це теж досвід. Зона розташовувалася кілометра за два від поселення, й звідти арештантів приводили на роботу. Колектив на будівництві був величезний — тисячі з півтори людей — але дуже дружний: закінчували один об’єкт і всі разом переїжджали на наступний. Начальник будівництва брав на роботу всіх, навіть тих, хто не мав паспорта. Але була умова: проштрафився — геть. Тому дисципліна була така, що важких побутових травм, ножових поранень не було, попри те, що контингент був дуже різноманітний.
А ще Казахстан важливий для мене тим, що там познайомився з дружиною. Вона приїхала до мене на консультацію як невропатолог. Розговорилися, виявилося, що народилися одного дня — 21 грудня. Так почалося знайомство, потім розійшлися, бо вона поїхала вчитися в аспірантуру. Згодом зійшлися й ось уже 52 роки разом.
— Георгію Васильовичу, за той час, коли працюєте, які випадки стали для вас найбільшим викликом?
— 1954 року в Радянському Союзі була страшна епідемія поліомієліту, що лишила після себе багато калік. І те, що нині батьки відмовляються вакцинувати дітей — дуже небезпечно, бо є ризик, що спалах хвороби може повторитися. Отож після тієї епідемії запам’яталися найтяжчі хворі, які не могли ходити. Їх привозили на візках. Шляхом багатьох складних операцій ми їх ставили на ноги.
Нині це хлопці з АТО. Ось нещодавно був дуже складний випадок. Привезли 26-річного бійця — кульшовий суглоб вивихнутий, в ділянці сідниць м’язів майже немає. Спершу йшлося взагалі про життя, потім — чи вдасться загоїти ці рани. Ми боролися за нього кілька місяців. Пізніше він доліковувався в госпіталі СБУ, а потім ми поставили ендопротез. Хлопець уже ходить, і це справді велике досягнення.
Досвіду лікування таких травм раніше ми не мали: навіть під час Другої світової таких страшних поранень не було, переважали кульові, а нині — мінно-вибухові, коли вражаються і м’які тканини, й кістки одночасно в багатьох місцях. Потроху навчилися лікувати, бо спершу військова медицина була на нулі в повному розумінні цього слова.
— Що довелося опанувати чи вдосконалити вашим фахівцям відтоді, як почалася війна?
— До нас потрапляють найважчі: ті, кому треба відновлювати кістки, нерви. Наприклад, часто стикаємося з так званими ішемічними контрактурами — коли поранення закрите й немає доступу крові, починається набряк, запалення й тканина за кілька годин відмирає вже не від поранення, а внаслідок сильного набряку. В одній із клінік нашого інституту фахівці провели велику роботу, щоб краще лікувати ці ішемічні контрактури. Щоб не допустити омертвіння, на шкірі роблять так звані лампасні розрізи, аби виходила рідина, що спричиняє набряк. Ця методика не нова, але нині вона доповнена іншими — наприклад, вимірюванням підшкірного тиску, щоб знати, коли треба робити ці розрізи. Так ми врятували від ампутації кінцівок багатьох поранених.
Крім того, навчилися виправляти великі дефекти м’язів, нервів, кісток. Дуже багато операцій, коли в те місце, де є дефект внаслідок поранення, пересаджуємо кістку разом із судинами та нервами.
Займаємося тканинною й клітинною терапією. Внаслідок складної ситуації з трансплантацією (в чинному законодавстві органи прирівняні до тканин, і через це взяти для пересадки кістку в померлого так, як ми це робили раніше, дуже складно). Тому розвиваємо тканинну й клітинну терапію: беремо у хворого матеріал для трансплантації, вирощуємо в лабораторії клітини й пересаджуємо їх. Це робимо тоді, коли кістка в пацієнта не зростається або зростається погано.
Дуже широко стали практикувати ендопротезування, але менше, ніж за кордоном, бо вартість одного ендопротеза — 3—4 тисячі доларів. Державних закупівель останні півтора року не було, трохи закуповує місцева влада, але цього замало. Ця проблема стосується не лише бійців АТО, а й літніх людей, які ламають шийку стегна. У такому віці вона не зростається, і врятувати людину може лише ендопротезування. Майже 20% таких хворих ідуть із життя, бо купити ендопротез не мають за що, а через лежання починаються застійні пневмонії та інші процеси, внаслідок яких людина помирає.
Тож працюємо над виготовленням вітчизняних ендопротезів, котрі коштуватимуть до 10 тисяч гривень. Уже повністю провели клінічні випробування, запровадили серійне виробництво. Робитимемо по 500 тазостегнових (кульшових) та колінних ендопротезів на рік і нині порушуємо питання, щоб домогтися від держави соціальних їх закупівель.
Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Георгій ГАЙКО. Народився 1936 року в селі Волока Чернівецької області. Закінчив Чернівецький медичний інститут. Працював у лікарнях Казахстану, Мелітопольській міській лікарні, Центральному шпиталі Алжира.
Доктор медичних наук, професор, академік Національної академії медичних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат премії з клінічної медицини Національної медичної академії наук України, кавалер ордена Князя Ярослава Мудрого. Автор понад 500 наукових робіт, зокрема 12 монографій, підручника, 13 довідників та посібників, 10 авторських свідоцтв на винаходи, 11 патентів. Член Американської академії ортопедів-хірургів.
Ми в Google+