Із найближчої рідні жительки села Пристанційного, що на Житомирщині, Марії Мойсієнко додому не повернулося троє братів. Першим на війну 30 червня 1941-го 25-річним пішов найстарший Микола. Він воював у різних підрозділах, зокрема виконував обов’язки командира шабельного взводу 7-ї гвардійської кавалерійської Житомирської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії. В боях за Київ у листопаді 1943 року його було тяжко поранено в голову, після чого він міг на фронт не повертатися, але повернувся. Не зупинило його прагнення дійти до Берліна і друге поранення в обидві ноги.
Хоробрими народжуються?
Готуючи цю статтю, я неодноразово замислювався, що могло спонукати звичайного сільського чоловіка, в якого вдома були дружина і двоє малолітніх дітей, рватися на фронт після двох тяжких поранень. Мабуть, ті самі, що і в лейтенанта-артилериста В. Петрова, уродженця Запорізької області, який у боях за Київ втратив обидві руки, але добився дозволу від самого Сталіна продовжити службу і закінчив війну двічі Героєм Радянського Союзу. Або в льотчика І. Драченка, уродженця Черкаської області, який після втрати ока продовжив літати і став Героєм Радянського Союзу та кавалером трьох орденів Слави.
Гадаю, йдеться про надзвичайну мужність, відвагу, високе почуття відповідальності за виконання військового обов’язку, що характерно для українських воїнів різних епох і поколінь.
Не можу не згадати й про бойовий шлях гвардії старшини Миколи Філоненка. Медаль «За відвагу» він отримав за те, що, відбиваючи контратаку супротивника, підпустив ворожих солдатів на близьку відстань і закидав їх гранатами. Орденом Слави 3 ступеня (посмертно) його нагородили за вміле керівництво шабельним взводом, а також за особисту мужність під час бою у Верхній Сілезії (Німеччина). Не вдалося героєві здійснити те, до чого він прагнув майже чотири роки в жорстоких боях: дійти до Берліна.
Про місце загибелі Миколи Івановича та його нагороди я дізнався з архіву Міністерства оборони Росії позаторік. Повідомив про це дочку героя Любов Миколаївну. І вже з січня 2013-го вона як інвалід з дитинства отримує доплату до пенсії за нагороди батька. Нині вирішують питання щодо передачі їй батькового ордена.
Але повернімося до родини Марії Мойсієнко. Її середній брат Володимир теж пішов на фронт 1941-го, залишивши вдома дружину й маленького сина. Наступного разу рідня побачила його тільки в січні 1944-го, коли він приїхав у короткотермінову відпустку після поранення. За збігом обставин на пероні станції Чоповичі побачив ще й брата Миколу, який повертався на фронт після другого поранення.
Це була несподівана зустріч братів після тривалої розлуки, щоб вони обнялися і попрощатися вже навік.
Незабаром надійшло повідомлення, що Володимир пропав безвісти. Пошуки місця його загибелі результатів поки що не дали, хоч вдалося встановити: у Псковській області Росії у селі Шарепіно серед імен воїнів, похованих у братській могилі, числиться його однофамілець, навіть рік народження збігається. Проте для остаточного висновку цього замало.
Тим часом черга боронити Батьківщину дійшла до наймолодшого брата Степана разом з радянськими військами, які в листопаді 1943 року визволили село від німецьких окупантів. Йому було тільки 18. Невдовзі він теж пропав безвісти. Наші пошуки результатів не дали.
Мужність матері
Розповідаючи про долю трьох братів, не можу не розповісти про їхню матір Теклю Федорівну. Вона теж жінка-героїня. І не тільки тому, що народила 11 дітей і пережила смерть сімох із них.
Згадую цю худеньку бабусю (жили по сусідству) і дивуюся, як вона змогла винести на своїх плечах стільки труднощів, а в серці — стільки болю.
У грудні 1943 року, коли німецькі війська знову зайняли село, намагаючись прорватися на Київ, її хата згоріла. Почалися поневіряння з малими дітьми по чужих кутках. Але мужність і готовність все зробити для перемоги ніколи її не залишали.
Проживаючи в селі Барвінки, в одній хаті з ними перебувала група радянських розвідників. На прохання її командира Текля Федорівна заплітала в косу доньки Марійки записку з якоюсь інформацією, давала горщик з їжею і та йшла до знайомої бабусі Федори в сусіднє село Загребля, де стояли німецькі війська, нібито щоб передати їжу. Біля в’їзду в село був поліцейський пост. Поліцейські ретельно обшукували Марійку, але не здогадувалися розплести косу. Бабуся Федора забирала записку, а в кіску заплітала свою. Так було кілька разів.
Після повторного звільнення станції Чоповичі від фашистів Текля Федорівна повернулася в рідне село. Сільська рада надала їй порожню хату, хоч і не зовсім придатну для проживання.
З часом племінник покійного чоловіка Теклі Федорівни Михайло, який жив у Києві, порадив їй як матері трьох загиблих на війні синів звернутися до керівництва республіки із проханням про спорудження нового будинку. Вона потрапила на прийом особисто до голови Ради міністрів України Микити Хрущова.
Проста сільська жінка дуже хвилювалася перед зустріччю. Страху додавало те, що до кабінету її супроводжувало двоє військових. Однак вона заспокоїлася, коли Микита Хрущов дуже ввічливо запропонував їй сісти. Ще легше стало на душі, коли простягла йому документи, а він попросив, щоб вона сама розповіла про проблеми.
Після цього візиту Теклі Федорівні швидко завезли лісоматеріали й розпочали будувати хату. Однак коли вони закінчилися, все затихло. Неодноразові звернення до голови місцевого колгоспу нічого не дали.
Тож Текля Федорівна наважилася знову поїхати на прийом до Микити Хрущова. Проте цього разу її прийняв хтось із заступників. І знову історія повторилася: закінчилися лісоматеріали і припинилося будівництво.
Не витерпівши такого знущання, Текля Федорівна втретє поїхала до Києва. Їй знову вдалося потрапити на прийом до Микити Хрущова. Почувши розповідь, він розлютився і при ній зателефонував комусь із керівників Житомирської області. Доки Текля Федорівна добралася додому, біля її нової хати, немов у казці, вже розвантажувалася машина з лісоматеріалами. Незабаром будівництво завершилося.
Доля дала жінці безмірні труднощі, але й довге життя: вона померла на 87 році, поставивши на ноги четверо дочок.
Ось така невигадана історія склалася з того, що розповіла про свою родину Марія Мойсієнко, і що мені вдалося зробити заради світлої пам’яті її братів.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської
громадської організації
«Закінчимо війну»
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+