Українці з 2014 року щоденно стикаються із прямою російською агресією проти власної країни, тому серйозно сприймають нові погрози з боку північного сусіда. Російське військове нарощування сил навколо України вже викликало консолідовану реакцію ЄС і провідних держав, які визначили безпрецедентні санкції проти Росії в разі ескалації агресії.

Про те, як на цю ситуацію реагують у НАТО, на яку допомогу від союзників може розраховувати Україна і чому РФ не має права голосу у визначенні подальших відносин України з Альянсом, Укрінформу розповіла Посол Наталія ГАЛІБАРЕНКО, яка очолює Місію України при НАТО.

 

— Минулі тижні й місяці видалися дуже тривожними для України внаслідок нової концентрації російських військ на її кордонах. Як на цю ситуацію реагували у штаб-квартирі НАТО? Чи відчувають союзники небезпеку, пов’язану з цією ситуацією?

— Від самої появи інформації про збільшення чисельності російських військ уздовж українсько-російського кордону Альянс дуже уважно відстежував розвиток подій у самій Україні, на тимчасово окупованих територіях і безпосередньо біля кордону. Очікування справді були найгіршими.

Рівень загрози прямого військового вторгнення розцінювали дуже високо. Тому й Альянс, і його керівництво були на постійному контакті з українською стороною, щоб разом досягати розуміння й оцінювати ситуацію, яка складається.

Альянс обрав чітку лінію: зберігати єдність перед російською загрозою, дотримуватися спільної позиції в заходах у відповідь на порушення суверенітету й територіальної цілісності України.

НАТО — це військово-політичний союз. Він не запроваджує санкцій і не має власних збройних сил. Він не може надавати Україні пряму збройну підтримку. Але це важливий майданчик для досягнення консенсусу серед членів щодо скоординованих дій на підтримку України, серед яких санкційний тиск на Росію.

— Телефонна розмова між президентами Байденом та Путіним про ситуацію навколо України відбулася без участі України. Нещодавно президент Франції Макрон ініціював і провів розмову з російським керівництвом, до того відбулися контакти між Німеччиною і Росією на рівні глав МЗС із цього питання. Яке саме місце у цих розмовах відведено Україні? Чи ми вже не заперечуємо проти переговорів про нас за нашими спинами?

— Не можу погодитися, що принцип «нічого про Україну без України» було порушено у цьому разі. Адже телефонній розмові президента США Байдена із Президентом Зеленським за підсумками бесіди з Путіним передували відповідні контакти на рівні глави ОПУ й міністра закордонних справ з їхніми американськими колегами.

— Але під час таких переговорів Росія висуває прямі ультиматуми, наприклад, вимагає гарантій проти подальшого розширення НАТО на схід. Захід заявляє про готовність до обговорення таких «занепокоєнь». Де тут ставлення України до таких ультиматумів, як його враховано?

— За роки війни в українців сформувався стійкий імунітет до подібних закидів з РФ. Вимога провести в Європі нові червоні лінії та не допустити розширення НАТО на схід — черговий пункт у російській методичці страшилок про НАТО. Здійснивши агресію проти України, Росія позбавила себе будь-якого морального права давати нам поради, не кажучи про ультиматуми. Аналогічну позицію чітко оприлюднив Генсек НАТО, який заявив, що майбутнє членство України в Альянсі — це питання політичної волі 30 держав-членів НАТО й України і жодна третя сторона не має права на це впливати. Із цього виходимо й ми.

— Але вже сам факт, що Америка погоджується на переговори під військовим тиском, провокує Путіна на продовження такого шантажу. Кремль, схоже, не питає права на поради, він нав’язує їх силою. І вже Байден висловив готовність обговорити з Росією її «безпекові занепокоєння» у присутності якихось обраних кількох членів НАТО. Про що вони можуть говорити? І чи залишається простір для компромісів в України?

— Шантаж Російської Федерації відбувається не лише на наших кордонах і не лише шляхом погроз прямої військової агресії. Росія атакує відразу на кількох фронтах. Для підігріву ситуації використовує газовий шантаж. Триває шалена пропагандистська кампанія дезінформації проти України. Росія активно насаджує тезу, що Захід слабкий і не зможе підтримати Україну, а обмежиться лише словами.

Вірю в те, що Російська Федерація помиляється так само, як 2014 року, коли відмовлялася повірити, що Захід запровадить санкції. Те, що європейські партнери погодилися у превентивному порядку виробити комплекс можливих дій проти РФ у разі агресії, — це дуже великий крок уперед.

Що стосується заяв про можливість діалогу Заходу з Москвою, пропоную передчасно не робити з цього трагедії, а натомість виходити з того, що зміст таких розмов — ключовий чинник, який має визначати наше ставлення до діалогу з Росією.

Україна реальними справами доводить, що виступає за дипломатичне врегулювання конфлікту з РФ. Це підтверджено нашими спробами реанімувати нормандський формат, наповнити практичним змістом переговори у мінському форматі. Натомість Росія саботує обидві платформи, постачає людей та зброю на окупований Донбас, масово роздає російські паспорти, забезпечує незаконну участь громадян України у російських виборах.

Це свідчення того, що Росія не зацікавлена у врегулюванні конфлікту. Вона має на меті підживлювати на нашій території його постійне джерело, яке висмоктуватиме з нас соки — людські, фінансові, моральні. Мета Кремля очевидна: за будь-яку ціну завадити інтеграції України в ЄС і НАТО.

— Якщо щиро, прагнення України приєднатися до Альянсу ніколи не мало повної підтримки всіх союзників з НАТО. А на тлі російського ультиматуму чи варто взагалі згадувати про отримання Україною ПДЧ? Чи можемо очікувати щось подібне під час наступного саміту НАТО в Мадриді?

— Ми свідомі того, що наша інтеграція в НАТО відбувається в умовах жорсткої риторики та опору Кремля. І цю риторику спрямовано саме на громадян Росії, яким активно нав’язують міф про агресивний блок НАТО, що загрожує безпеці РФ.

Другий момент. Майбутнє відносин між Україною і НАТО — це політичне рішення, яке ухвалюватимуть усі держави-члени Альянсу та Україна. Не приховуватиму: серед союзників немає консенсусу щодо надання Україні ПДЧ. Серед причин — побоювання ескалації з боку Росії.

Але для нас ці обставини нічого не змінюють. Рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року визначає, що в майбутньому Україна стане членом НАТО, і етапом на цьому шляху буде надання ПДЧ. Це рішення підтверджено у підсумковому документі цьогорічного Брюссельського саміту. Отже, відповідне зобов’язання Альянсу є. Як і закріплений у Конституції пріоритет України щодо набуття членства в ЄС і НАТО. І ми маємо наполегливо працювати для досягнення цієї мети, попри застереження Російської Федерації.

Щодо очікувань від саміту НАТО в Мадриді, який відбудеться наступного року, то його підсумком має стати ухвалення нової стратегічної концепції НАТО, яка визначить основні етапи й пріоритети діяльності на майбутнє десятиліття. Для України важливо побачити у цьому документі підтвердження політики відкритих дверей Альянсу щодо таких партнерів, як Україна.

— Складається враження, що у грі в переглядки з Росією Захід кліпнув першим. Бо йому є що втрачати. Одна з вимог РФ стосується саме денонсації зобов’язань Бухарестського саміту стосовно майбутнього членства України й Грузії. Чи не намагалися партнери з НАТО якось прозондувати ставлення України до такого сценарію?

— Усередині НАТО такої дискусії немає і бути не може: рішення та підсумкові документи самітів не піддають ревізії. Думаю, наші північні сусіди не надто й розраховували, що у відповідь на їхні так звані стурбованості члени Альянсу погодяться надати Москві якісь документальні гарантії безпеки. Скоріше розрахунок був на те, що загроза прямого військового вторгнення в Україну змусить США піти на прямий діалог із Путіним. І цієї мети було досягнуто. За фактом бачимо типову російську поведінку: підвищити ставки до небес, завести ситуацію у глухий кут, а потім стати в позу і заявити про готовність домовлятися.

Згадаймо Будапештський меморандум, під яким стояв підпис Російської Федерації, договір про дружбу і співпрацю між Україною і Росією, що визнавав непорушність кордонів. Саме Росія викинула свої міжнародні зобов’язання у смітник. І тепер починає повчати Альянс, де саме мають завершуватися його кордони.

— За деякими ознаками, певні партнери з Альянсу не проти бачити в Україні такий собі буфер. Системні заперечення щодо ПДЧ і членства України в НАТО це лише підтверджують. Чи було для вас несподіваним почути від Генерального секретаря Єнса Столтенберга, що Україна для НАТО — лише партнер, тож Альянс не захищатиме її, як захищав би будь-кого із союзників?

— Генсек не сказав нічого несподіваного. Ми справді країна-партнер і поки що не член Альянсу. Тож не можемо розраховувати, що військові з держав-членів НАТО разом з нами боротимуться проти російської агресії на нашій території. Це та реальність, з якою ми працюємо.

Та це зовсім не означає, що Альянс не має у своєму арсеналі засобів для допомоги Україні. Усі країни НАТО, за деякими винятками, одночасно і члени ЄС. Це означає можливість розроблення великого санкційного пакета в разі агресії Росії, пропозиції до якого представив наш міністр на засіданні глав МЗС НАТО в Ризі.

НАТО надає Україні велику військово-політичну підтримку і на рівні Альянсу, і на двосторонньому рівні — від дорадчої допомоги до постачання обладнання та зброї. НАТО допомагає нам щодня, коли його кораблі заходять у Чорне море, коли інструктори тренують наших військовослужбовців, коли сприяють реформуванню ЗСУ.

Не варто засмучуватися й через те, що НАТО за нас і замість нас не воюватиме. Натомість варто скористатися всіма можливостями, які надає практична спів-праця для підвищення нашого оборонного потенціалу.

— Як поточна ситуація з РФ вплинула на практичну військову співпрацю між Україною та Альянсом? Колись існувала ідея збільшення кількості навчальних центрів НАТО в Україні й навіть переміщення їх ближче до східних кордонів. Що з цим тепер?

— Збройна агресія РФ жодним чином не погіршила нашу спів-працю з НАТО, а у деяких галузях стала додатковим стимулом. Наприклад це стосується обміну досвідом у протидії гібридним загрозам. Ми живемо в часи, коли не обов’язково вводити війська або застосовувати танки для дестабілізації ситуації. Кібертероризм, скажімо, має не менш руйнівний ефект. Україна накопичила певний досвід протистояння таким загрозам, який цікавий і НАТО.

Щодо навчань і тренінгів на українській території, ми нарощуватимемо їх кількість, як це передбачено статусом EOP — партнера НАТО з розширеними можливостями. Ми працюємо над розширенням присутності наших офіцерів у структурах НАТО, зрозуміло, там, де це можливо. Водночас маємо виходити на новий рівень відносин, наприклад щодо обміну конфіденційною інформацією. Саме ця тема надзвичайно актуальна.

— До чого, на ваш погляд, Україні варто готуватися наступні тижні й місяці?

— Роки збройного протистояння з РФ дали нам важливі уроки. Один з них — ставка на власні сили. Контактуючи з колегами з НАТО, завжди чітко говорю, що Україна не залякана, немає паніки або смутку. Бо сьогодні ми набагато сильніші — маємо боєздатну армію, яка готова захищати країну. Та це не означає, що нам потрібна війна. І це не означає, що Захід може спокійно спостерігати за ситуацією й радіти, мовляв, Україна може сама за себе постояти.

Маємо разом запобігти агресії, розробити жорсткий пакет контрзаходів, який був би справді болючим для російської економіки. Ми очікуємо дієвої військової підтримки від західних партнерів, зокрема надання зброї для ефективної оборони. Саме такі дії Заходу можуть зруйнувати російський наратив про «слабкий Захід» і переконати Кремль: Захід рішуче налаштований, щоб зупинити нову війну в Європі. І він не піддаватиметься на російський шантаж.

Дмитро ШКУРКО,
Укрінформ,
Брюссель