До 2014 року харків’янка Ірина Зеленська (Донцова) була доволі успішним підприємцем — торгувала косметикою і не думала, що незабаром їй доведеться займатися зовсім іншими справами. Але після того як росія анексувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, її життя кардинально змінилося. Двоє її синів Євген та Василь стали учасниками АТО, перебували в бойових умовах, а пані Ірина почала допомагати їм та їхнім побратимам. Робити довелося все: привозила медикаменти, необхідні інструменти, будматеріали, які на той час ще не могли в достатній кількості дати ні держава, ні волонтери. Та особливої допомоги потребували поранені воїни, яких доправляли в харківські медичні заклади з лінії фронту. Більшість із них не мали поруч ні друзів, ні знайомих, тож комусь потрібно було опікуватися ними — забезпечити медикаментами, білизною, змінним одягом та іншими найнеобхіднішими речами. Пані Ірина взяла шефство над воїнами, що проходили лікування в одному з медичних закладів Харкова, яку очолював її знайомий хірург. 2019 року зареєструвала громадську організацію «Захист заради перемоги» і продовжувала діяльність вже під її егідою.
Відтоді волонтерство стало частиною життя Ірини Зеленської, а з початком повномасштабної війни, коли Харків і сотні тисяч харків’ян опинилися в зоні бойових дій, — усвідомленою необхідністю. Як і для багатьох інших активістів, волонтерів, благодійників, котрі взялися допомагати нашим захисникам, пораненим, переселенцям тощо.
Нині це величезна армія небайдужих людей, котрі іноді роблять неймовірні речі, а ще частіше — багато непомітних, але дуже важливих справ, які крок за кроком наближають нашу перемогу. Лише Ірина Зеленська згуртувала навколо себе майже 50 таких осіб, насамперед членів своєї родини, друзів, знайомих, які допомагають їй у щоденних справах. Серед них і медики, і підприємці, і колишні військові, навіть естрадні співаки. Наприклад, голова обласного відділення Асоціації діячів естрадного мистецтва України Ян Харитонов з пані Іриною регулярно відвідує медичні заклади, дитячі будинки, місця дислокації загонів територіальної оборони, проводить для них благодійні концерти і виступи.
Ірина Зеленська має багато закордонних друзів і партнерів, які регулярно надсилають на адресу її громадської організації гуманітарну допомогу. Вони напевне знають, що підтримка потрапить у руки тих, хто її найбільше потребує. Нещодавно пані Ірина доставила партію такої допомоги (реабілітаційне обладнання, ліки, овочі) до Куп’янської громади, яка постійно потерпає від ворожих обстрілів. Попри те що частину жителів громади вдалось евакуювати, там досі залишається багато людей, насамперед пенсіонерів та малозабезпечених громадян. Ірина ЗЕЛЕНСЬКА вважає своїм обов’язком допомагати таким людям. Навіть якщо для цього іноді доводиться ризикувати власним здоров’ям або життям. Саме про це ми і говорили з нею, пригадуючи найпам’ятніші моменти її волонтерської біографії.
— Пані Ірино, чи відчували ви взимку 2022 року, що росія нападе на Україну і почне бомбардувати Харків та інші українські міста?
— Так, серце підказувало, що це може статися. Надто що на той час один з моїх синів служив у прикордонних військах і бачив, що відбувається на кордоні з росією. Він багато про це розповідав, але тоді я не могла повірити, що це й справді станеться. Та й тепер не вірю в те, що відбувається. Нормальній людині важко повірити, що у ХХІ столітті може тривати така жорстока і несправедлива війна.
— Де ви були торік 24 лютого? Що саме робили?
— Із синами була вдома і з жахом дивилася, як російські літаки скидають бомби на мирний Харків. Нічого не могла вдіяти, нічим не могла зарадити цій біді. Того самого дня мені зателефонував розгублений керівник Інституту нейрохірургіїКМикола Посохов і попросив допомоги: «Іро, в мене 38 пацієнтів, і вони голодні. Що робити?» Я сказала: «Нічого страшного, зараз щось придумаємо, все буде гаразд».
А ви знаєте, що відбувалося того дня? Більшість магазинів уже було зачинено, наземний транспорт не працював, багато людей не вийшли на роботу. Тому зі своїми хлопцями я зібрала продукти, які були вдома, швидко приготували кілька страв і повезли їх до клініки. Дорогою купили хліба. Старший син домовився, щоб на одному із заводів відчинили бомбосховище, тож люди могли там сховатися. Там дуже швидко навели лад, і близько 40 осіб, переважно дітей, знайшли прихисток у цьому бомбосховищі. Ми почали і їх годувати, бо через постійні обстріли і бомбардування люди не могли вийти на поверхню та повернутися до своїх домівок.
Так тривало кілька днів. Запаси домашніх продуктів закінчилися. Так переді мною постало завдання за будьщо знайти продукти й елементарно нагодувати людей. У тих магазинах, які ще працювали, мої хлопці вистоювали довжелезні черги, щоб бодай щось придбати для приготування їжі, а я тим часом обдзвонювала знайомих. Несподівано відгукнулись колишні атовці, які знали мене ще з 2014 року: вони привезли сир, крупи, огірки, ще якісь продукти. І тоді це врятувало ситуацію.
Важливо було протриматися перший тиждень, потім усі згуртувались і почали одне одному допомагати. Ми протрималися. Приблизно за п’ять днів мені вже телефонували знайомі із заходу України і пропонували допомогу: «Пані Ірино, ми хотіли б направити вам гуманітарну допомогу». Це було як ковток свіжого повітря, бо ми вже майже не мали власних ресурсів і не мали де їх поповнювати. І тут пасажирськими потягами до Харкова почали передавати гуманітарну допомогу зі Львівщини та інших областей.
— Що саме передавали?
— Там було усе: вода, картопля, інша їжа, маскувальні сітки для хлопців, предмети гігієни, медикаменти. Видно було, що все це збирали по людях, бо речі і продукти були запаковані у звичайні коробки, часто без опису вмісту. Ми навіть не встигали їх розбирати і сортувати. Передавали далі добробатівцям, у військові частини.
Іноді траплялись і кумедні ситуації. Одного разу мені зателефонували військові і запитали: «Іро, а навіщо ти привезла нам дитяче харчування?». Я перепитала: «А чому дитяче?» Та, каже, ми відчинили, а там консерви і багато дитячого харчування. Я сказала: «Хлопці, розводьте, і буде як молоко». Після цього ми почали відчиняли коробки і сортувати.
Пригадую, що спочатку нам надсилали багато ліків, з якими ми не знали що робити. Передавали їх у клініку Інституту нейрохірургії. Можна сказати, що я взяла шефство над цим медзакладом, бо довелося там розмістити частину людей, яких ми евакуювали з Північної Салтівки, переважно старших. Тут уже керівник клініки Микола Посохов посприяв нам і розмістив у себе цих людей.
Тоді справді нам багато хто допомагав. Наприклад, начальник залізничного вокзалу Михайло Макаренко надав окреме приміщення, в якому ми розмістили пункт приймання гуманітарної допомоги. Майже місяць я жила на вокзалі, бо не було часу їздити додому. Треба було розвантажувати гуманітарні потяги, сортувати упаковки та коробки, а потім розвозити по різних локаціях. Тепер думаю: як ми все це встигали, як ми це змогли? Але змогли.
— У перші місяці війни Харків постійно бомбардувала російська авіація, місто обстрілювали із «градів» і «смерчів». Чи відчували ви тоді страх за своє життя і за життя людей, які були поруч?
— Звичайно, відчували, бо обстрілювали не лише Харків, а й Чугуїв, інші міста. Але хтось мав там працювати і доставляти допомогу туди, куди інші не могли дістатися.
Якось на початку березня 2022 року нам зателефонували і попросили привезти допомогу в КлугиноБашкирівку (село біля Чугуєва. — В.К.). Там було майже 350 людей, які виявилися відрізаними від світу, бо кругом точилися бої, і вони нікуди не могли виїхати. І ми поїхали до них — без касок, бронежителів, без жодного захисту. Коли приїхали, то вони буквально молилися на нас — так чекали. Але коли повертались назад, то на нас вже одягнули бронежилети і запитали: «Ну що, готові їхати в один бік?». «Так, — кажу, — їдьмо». Відтоді зрозуміла, що потрібно їхати навіть туди, де небезпечно, куди не всі можуть доїхати, бо від цього може залежати чиєсь життя.
Не раз потрапляли під обстріли, на моєму рахунку три контузії. Однієї зазнала просто біля свого будинку в Харкові. Якось із водієм Євгеном Лохматовим везли їжу до людей, і раптом я згадала, що забула вдома черпак. Кажу: «Євгене, стій». І тут біля нас розірвалася ракета. Дивом залишилися живими, хоч тоді мене сильно контузило.
— Не всі витримують такі ритм і навантаження. Що найважче у волонтерській роботі? Чи знайомий вам такий стан, як професійне вигорання?
— Переді мною жодного разу не поставало питання, займатися чи не займатися волонтерською діяльністю. Це був мій свідомий вибір. Хоч іноді справді буває важко від того, що багато хто не цінує і не розуміє твоєї роботи. Скажімо, більш як пів року ми годували людей на станції «Метробудівників». Багато харків’ян ховалося там від обстрілів, і відповідно наша група мала доставляти туди багато продуктів харчування. Ми скооперувалися з іншими волонтерами, забезпечували тих людей необхідною кількістю продуктів, а вони готували їжу, що було дуже непросто. Іноді привозимо їжу в метро, а там крутять носом: «Що, сьогодні знову каша?» Або привозимо продукти людям додому, а вони відразу до нас із претензією: «Ой, ми вас уже стільки чекаємо! Скільки можна їхати?!» Тобто людина не розуміє, що доки готували ту їжу, ми зробили ще багато справ: поїхали до хлопців на передову, домовилися з іншими волонтерами про постачання потрібних речей та ще потрапили під обстріли. З іншого боку, щодня доводиться зустрічати багато світлих і позитивних людей, справжніх героїв. І це неабияк мотивує, щоб знаходити в собі сили і продовжувати волонтерську роботу.
— Чого нині найбільше потребують наші захисники? Звичайно, крім зброї, обмундирування і харчування. Що найчастіше замовляють підшефні?
— Ми не займаємося закупівлями автомобілів, дронів чи іншої дорогої техніки. Але є багато суто побутових речей, яких щодня потребують наші захисники: маскувальні сітки, ліхтарики, сокири, лопати, газові балончики, вологі серветки тощо. Для них це витратний матеріал, який постійно потрібно поповнювати. Якщо ми самі не маємо потрібних речей, то зв’язуємося з іншими волонтерами і знаходимо те, що нас цікавить. Нині волонтерська мережа в Україні дуже велика, багато волонтерів співпрацюють на рівні особистих зв’язків та взаємної довіри. Для нашої армії й держави це неоціненний ресурс.
— Чи багато важить для волонтера особиста репутація?
— Для мене і моїх друзів — дуже багато. Це майже святе. Не можу допустити, щоб хтось із наших партнерів хоч на секунду засумнівався в моїй чи членів нашої організації доброчесності. Про все, що ми отримуємо і передаємо людям, постійно звітуємо і в соціальних мережах, і через особисті контакти. Для нас це норма. І звичайно ж, не забуваємо дякувати тим благодійникам, які допомагають у нашій діяльності. Усвідомлюємо, що всі робимо спільну справу, щоб вистояти і перемогти в цій війні.
— Я вам також сердечно дякую за волонтерську роботу і за цю розмову. Бажаю нам усім швидшої перемоги!
Віктор КОЗОРІЗ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ірина ЗЕЛЕНСЬКА (ДОНЦОВА). Народилася в селі Феськи Золочівського району Харківської області. Закінчила Харківський технікум громадського харчування 1987 року. Працювала кухарем в дитсадку, приватним підприємцем. З 2014го займається громадською і волонтерською діяльністю. 2019 року заснувала громадську організацію «Захист заради оборони». У червні 2023го її нагородили медаллю ЗСУ «За сприяння війську».
Ми в Google+