Генеральний директор
Донецького протипухлинного центру
Григорій БОНДАР

Цей медичний заклад із довгою назвою в Донецьку та за його межами по-простому найчастіше називають «у Бондаря». І ставлення до клініки далеко неоднозначне. Бо з одного боку онкологічні захворювання, з якими там борються, завжди мали лиху славу. А з другого — сюди по допомогу звертаються навіть ті пацієнти, які  майже втратили надію на одужання. Бо дуже висока репутація Донецького обласного протипухлинного центру і особливо його керівника — хірурга від Бога Григорія Бондаря, який, попри поважний вік, досі щодня проводить по кілька складних операцій. Звідси й упевненість, що «в Бондаря» оте промовисте словосполучення «Переможемо рак разом» часто стає дійсністю.

— Григорію Васильовичу, мабуть, напередодні ювілею дитячі роки згадуються дедалі частіше?

— Не секрет, з віком поклик рідної землі стає дедалі дужчим, хоч село Іскра, де я виріс, завжди для мене було рідним. Дитячі роки минули на річці Вовча, де ми, хлопчаки, купалися, грали в свої ігри, ловили рибу. Інколи сітками, а найчастіше мені вдавалося зловити сома, коропа, судака, ляща руками. Причому в якийсь період це були не просто забави. Адже у важкі роки голодування місцеві жителі харчувалися з річки. На жаль, нині вона не така повноводна, та й у селі половини хат немає. Все одно я там буваю. Посиджу на порозі хати, яку колись збудував для своєї сестрички, подивлюся на річку і відпочину душею.

 «Скальпель!..» Цього разу в праву руку. Фото з архіву ДОПЦ

— А як, коли і чому в сільського хлопчака — затятого рибалки виникла мрія стати лікарем?

— Жили тоді важко, проте в усіх селян було бажання допомагати одне одному. А що робити, коли хвороба, якщо на все село був один фельдшер? Досі його пам’ятаю: Якова Лобаса в нас вважали центральною клінікою, і всі намагалися навчитися в нього непростого ремесла надавати людям медичну допомогу. Мені в цьому плані трохи пощастило. Мій дід Степан Рябчук товаришував із фельдшером, і той часто гостював у нас: увечері вони грали в шашки. Спершу ми проводили хатній чемпіонат утрьох, але я у свої 10 років вигравав у них по черзі й тому мене «знімали зі змагань». А точніше, заганяли на піч. А ще вони вели довгі розмови: про життя, а нерідко й про різноманітні невиліковні хвороби, з якими люди нарешті ось-ось упораються. Одне слово, фельдшер у селі був  незаперечним авторитетом і, можливо, це і вплинуло на мій вибір — вступив до фельдшерсько-акушерської школи в тодішньому Сталіно. А затим уже навчався в медичному інституті обласного центру. Та в село мене все одно немов магнітом тягло. З мене навіть іноді глузували. В Іскрі тоді жила моя бабуся, і я часто туди навідувався на риболовлю. У мілкому місці з піщаним дном було багато бубирів, яких легко ловив руками. Доки дійду від мосту до нашого берега, вже маю довжелезну низку риби. А бабуся тільки головою хитає. «Краще б ти, внучку, не приїжджав, бо так за тебе соромно! — каже мені. — Бо он що люди кажуть: «Уже он який виріс, у місті в інституті навчається, а досі бубирів дере… Ганьба!» Та я на це не зважав і все одно навідувався на річку, бо любив цю справу.

— Так склалося, що від народження ви — шульга. А як, готуючись стати хірургом, перевчалися працювати правою рукою?

— Та як… Щиро кажучи, я шульгою так і залишився. Якщо взяти молоток чи, скажімо, камінь кинути, роблю це лівою рукою. А вчитися працювати правою таки довелося. Над цим дуже багато вдома працював. Знайшов голкотримач, пінцет і вчився правою рукою шити та в’язати. А біля операційного столу мене, молодого лікаря, потроху навчали медичні сестри. Хто тоді здебільшого працював у лікарнях? Сестри, які в роки війни оперували у госпіталях. Тому з новачком особливо не церемонилися: не ту руку подав за інструментом, сестра тебе відразу затискувачем по руці може стукнути. Зате я можу вільно працювати обома руками, і для хірурга це непогано. Та й медичні сестри вже мовчать і не хочуть зі мною сваритися. Яку руку під час операції подав, у ту й дають скальпель.

— А хто ще, окрім фронтових медсестер, навчав вас непростого ремесла хірурга? Кому із своїх наставників завдячуєте найбільше?

— Відразу скажу: я пройшов добру школу, і тому портрети моїх вчителів тепер на почесному місці в робочому кабінеті. Насамперед це Андрій Ганічкін, Іван Матяшин та Андрій Чаругін. У 60-х роках минулого століття Ганічкін  проводив дуже складні операції, захистив докторську дисертацію на цьому матеріалі, а я отримав величезний досвід, оскільки був у нього асистентом. Андрій Чаругін — патріарх хірургії Донбасу, також дуже допомагав молодим колегам навіть у похилому віці. В останні роки він уже погано бачив, та все одно разом із нами працював. Ми готувалися до операції і бралися до роботи, а Андрій Іванович чекав свого часу. Якщо не могли збагнути, як діяти далі, зверталися до нього по пораду. І тоді він, майже незрячий, приходив на поміч: своїми пальцями «бачив» краще нас і підказував, що і як робити. Отож із такими вчителями просто гріх було не навчитися.

— Григорію Васильовичу, серед дуже багатьох врятованих вами людей давно ходять легенди про ваш хірургічний талант. А колеги, яким доводилося бути разом із вами на операціях, засвідчують, що ви справді володієте оригінальною й віртуозною технікою хірурга. Водночас стали основоположником онкологічної хірургії в Донецькій області та організатором центру — одного з найбільших в тодішньому СРСР. Як вдавалося поєднувати практичну й організаторську роботу?

— Рішення про створення центру виникло ось як. Донецька область — одна з найбільших, мала на той час онкологічну лікарню всього на 125 ліжок. Хіба це нормально, особливо зважаючи на стан нашого довкілля, якщо в інших регіонах — удвічі чи втричі більше?  Тому я звернувся до тодішнього міністра охорони здоров’я із пропозицією збудувати в Донецьку більший лікувальний заклад. Та він навідріз відмовив. А в цей час було оголошено всесоюзний суботник, щоб зароблені кошти перераховувати на будівництво онкологічної лікарні в якійсь із областей. Донеччину знов обійшли. Тоді вже написав лист Голові Ради Міністрів СРСР Олексієві Косигіну. Він домігся того, щоб на ці гроші  в Донецьку почали будувати  протипухлинний центр, який став найбільшим у країні. Та й нині він зберігає свій статус: маємо 670 ліжок, тут працюють 15 хірургічних відділень, 3 радіологічних, 2 хіміотерапевтичних з імунологічною лабораторією, 12 операційних залів, 2 відділення реанімації. Щороку на прийомі в нас бувають до 60 тисяч пацієнтів, тут проводимо майже 10 тисяч різноманітних операцій на рік.

— Чи правда, що ви, досягши поважного віку, досі оперуєте?

— Так, проводжу щодня по 2—3 операції. За рік це більш як 500 операцій. Не відходжу від операційного столу ще й тому, бо ми, даруйте, залізли в дуже складну хірургію. Не  вдаватимусь до медичної термінології, та зазначу, що деякі роботи виконують тільки в нашому закладі.       

— А як виникла ідея про співробітництво з Інститутом зварювання НАНУ ім. Є.О. Патона щодо використання зварювання живих м’яких тканин?

— Борис Патон, із яким ми спільно працюємо більш як 10 років, виявився дуже різнобічною людиною. Так сталося, що він якось зламав два стегна і поки чотири місяці лежав у ліжку, придумав, як можна пришвидшити лікування. Справді, з допомогою зварювання м’яких тканин вдається лікувати пацієнтів швидше та ефективніше. У нас працюють 11 апаратів Бориса Патона, і переваги цього методу лікування очевидні. Приміром, наш фахівець, головний лікар протипухлинного центру і головний онколог України Ігор Седаков робить операцію з видалення молочної залози всього 17 хвилин. Хоч без використання нової технології на це потрібно 2—3 години.

— Григорію Васильовичу, чи вдалося вам за багаторічну практику спростувати якісь із безлічі стереотипів та міфів, що ними оточені онкологічні захворювання, а по-простому рак?

— Люди завжди боялися раку. А найголовніший стереотип — онкологічні хвороби невиліковні. Насправді це не так. Але проблема в тому, що пацієнти не завжди вчасно звертаються до медиків. Ось недавно лихо трапилося: помер наш колега, який  працював за кордоном, від пухлини підшлункової залози. Поїхав я на похорон у Краматорськ. Стоять ніби знайомі мені люди, та боюся підходити. А раптом скажуть: «Бач, оперує, а вони все одно вмирають…» Коли підходять двоє чоловіків. Один каже: «Я вже 16 років живу після вашої операції». А інший: «А я всі 18. Велике вам спасибі!» Обох вдалося врятувати після пухлини на товстій кишці, бо звернулися по допомогу вчасно. На жаль, нерідко хворі більше довіряють бабусям-знахаркам чи магам… А проблемою з проблем є те, що люди просто не мають коштів на лікування. Тому в цьому плані онкологічним клінікам потрібна відповідна допомога держави.

Кажемо: «Рак переможемо!» Так, переможемо. Та на це потрібно буде ще одне століття. Хоча яким тоді буде наше життя,  сказати важко.                          

— Відомо, що ви ведете активний спосіб життя і захоплюєтеся спортом. А коли востаннє виходили на волейбольний майданчик?

— На жаль, це було рік тому… Отримав травму ноги, бо в цьому віці вже не витримують тканини. У нас чудова команда, з якою за сорок років ми перемагали всіх суперників. А почав грати у волейбол ще в студентські роки: був високого зросту, мав непоганий удар з лівої руки, який важко блокувати… Мої трохи молодші партнери ще й досі грають, а я вже змушений завершити свої виступи у спортзалі.    

— Колеги називають вас Лікарем з великої літери та світилом вітчизняної і не тільки медицини, десятки тисяч прооперованих буквально моляться на ваші руки, здатні досі виконувати 500 складних операцій на рік… А від чого, якщо не секрет, вам колись довелося відмовитися задля своєї професії?

— Можливо, навіть не повірите — від села. Так, так — від села. Я досі залишився в душі сільською людиною. Звідси й часті мої мандрівки до Іскри, до річки, на берегах якої виріс, до хати, де мешкав я та рідні мені люди.

 — Може, звідси й потяг до народних пісень, які чули змалку? Принаймні кажуть, у колі друзів ви залюбки їх співаєте.

 — Співають вони, а я тільки кричати можу (усміхається). Хоч таке захоплення справді має сільське походження. Колись, як звечоріє, співали у всіх кутках нашого села. Щонайменше було три такі «хорові капели». Той спів під зірками мені іноді вчувається й досі.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
 

ДОСЬЄ "УК"

Григорій БОНДАР. Народився 22 квітня 1932 року в селі Іскра Донецької області. Після закінчення Донецького медичного інституту ім. М. Горького працював лікарем, завідувачем відділення. У 1975 році очолив кафедру онкології Донецького  медичного університету. З 1993 року — директор Донецького обласного протипухлинного центру.  Доктор медичних наук, професор, академік НАМН України. Заслужений діяч науки Української РСР, Герой України, кавалер ордена «За заслуги» трьох ступенів, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Почесний громадянин м. Донецька. 

 

Редакція газети «Урядовий кур’єр» приєднується до численних привітань з нагоди поважного 80-річчя Григорія Бондаря.