Анатолій МАТВІЙЧУК,
народний артист України

для «Урядового кур’єра»

Події останніх місяців, які ми переживаємо разом зі своєю країною, спонукають до глибоких роздумів і переосмислення багатьох звичних речей. Раптом усі дружно заговорили про наш вітчизняний інформаційний простір, і про те, що ми однозначно програємо інформаційну війну, — в зв’язку з безпрецедентною антиукраїнською пропагандистською кампанією в Росії.

Не вторгатимусь у царину політологів, а спробую поглянути на проблему з точки зору українського митця, який майже 30 років присутній у вітчизняному медіа-просторі.

Нещодавно знайшов у Ютубі своє інтерв’ю, яке давав івано-франківському телебаченню після одного з концертів у цьому місті. Так-от, і сьогодні підписався б під кожним сказаним тоді словом. А йшлося про те, що Україна в культурно-інформаційному сенсі перебуває ніби між молотом і на ковадлом. З одного боку західна панамериканська субкультура, що тисне на нас усією могуттю, з іншого — російсько-московська, що прагне знівелювати нас, асимілювати і розчинити в своєму панслов’янському інформаційному бульйоні.  Надзвичайно складно без свідомої й послідовної державної політики культурного протекціонізму існувати українським митцям у цих умовах.

Адже нині в інформпросторі України є сотні ФМ-станцій, десятки телеканалів, але рідне поетичне слово, рідну пісню, яка б продовжувала велику українську традицію, ви можете почути хіба що в ефірі трьох каналів державного Українського радіо. Тобто ми, українці, з усією своєю багатющою культурою і багатотисячною армією митців — в інформаційних гетто. І, схоже, ніхто не збирається зупиняти цей етнокультурний геноцид. Навпаки, ще зовсім недавно регіоналка Олена Бондаренко намагалася зняти останній законний захист українського музичного продукту в ефірі. Варто згадати і про магічний термін «формат», що має дуже розпливчате визначення, і за яким, по суті, в нашому ефірі ховається корупція і смаківщина, відверта зневага до рідного пісенного мистецтва.

Ніколи не забуду ту ганебну прес-конференцію в Нацраді з питань телебачення та радіомовлення, куди звернулися з колективним листом провідні народні артисти, поети, композитори України, намагаючись достукатися до сердець тих, хто перекроїв і поділив наш інформпростір між підприємливими ділками. І пам’ятаю ту цинічну фразу, яку потім поширило на весь світ агентство Інтерфакс: «Коли до залу засідань увійшли численні народні артисти, в повітрі запахло нафталіном». Що це було, як не плювок у душу десяткам і сотням людей, які присвятили життя своїй культурі, а натомість отримали таку зневагу! Мені тоді телефонували з Америки й Канади й говорили: «Ви, українські митці, мусите подати в суд за образу честі й гідності. У нас нікому й на думку не спаде обізвати Тома Джонса, Елтона Джона чи Тіну Тернер нафталіном. Це ж частина нашої культури, якою ми пишаємось!»

У тому й біда, що нас потихеньку відучили пишатися своїм. І навіть позбавили знань про певну хронологію і культурний зв’язок між поколіннями! Десятки телеканалів щотижня викидають в ефір нових скороспілих зірочок без хорошого репертуару. У численних шоу мавпують і блазнюють гламурно-епатажні персонажі, без національних і навіть статевих ознак. А тих, хто намагається хоч трохи триматися за рятівне коло традицій, не підпускають до ефірів, глумливо іменують «нафталіном», «відстоєм», «шароварщиною».

То ось чому ми програємо цю інформаційну війну нашим північним сусідам! А в їхній державі офіційно культура — атрибут національної безпеки. І тому вони рік у рік душать нас своїм ментальним кліше, під яке мимоволі підлаштовуються всі, хто дивиться їхні шоу-програми, ментовсько-кримінальні серіали та розкішні концерти. Гадаю, будь-який українець без проблем назве кілька десятків яскравих культурних особистостей Росії. Тоді як перелік своїх обмежиться пальцями на одній руці. І не тому, що земля наша збідніла на таланти, а тому, що над нею існує інформаційний простір, який належить будь-кому, тільки не нам. Куди дуже вузький і обмежений доступ, що регламентується невідомо ким і чим, але не турботою про національну і культурну самобутність та ідентичність.

Можливо, події останніх місяців змусять державників переосмислити роль культури в інформаційному просторі, розуміючи, що це питання нашого життя і смерті у глобальному масштабі. І що криками «ганьба» і «геть» нічого не зміниш: для цього потрібні нові погляди, концепції, інші люди.

А поки що кожен з нас залишається наодинці зі своїми думками і творчими задумами. І продовжує творити, як безіменний герой своєї Вітчизни. Бо як сказав Конфуцій: «Краще запалити одну малесеньку свічку, ніж просто проклинати темряву».

Хай буде Світло!