110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА

ПАРАЛЕЛІ. У багатьох наших співвітчизників ім’я славіста світового рівня, лауреата премії ім. Т. Шевченка, іноземного члена Національної академії наук України Юрія Шевельова насамперед асоціюється зі знищенням 2013 року в Харкові меморіальної дошки, проведеним під акомпанемент заяв тодішніх голів міста і обласної держадміністрації Кернеса і Добкіна. Вони звинуватили видатного уродженця «другої столиці» України в підсобництві фашистам у роки німецької окупації та натякали на його антисемітизм.

Можна було б не звертати уваги на заяви професійних «антифашистів» із команди «проффесора» Януковича, якби замовчування не породжувало переконань, що диму без вогню не буває. Тим більше, що Юрій Шевельов справді друкувався на сторінках газети «Нова Україна», що виходила в окупованому німцями Харкові. Однак його публікації стосувалися становища української культури в УРСР і були антирадянськими чи, точніше, антисталінськими, а не профашистськими і не пронацистськими. Фашисти були при владі в Італії, з якою СРСР дружив ще з початку 1930-х, а не в гітлерівській Німеччині.

Саме на таких не випадкових неточностях ґрунтувалась і ґрунтується великодержавна ідеологія рашизму, де опонентові дорікають за найменший гріх, а майже десятирічну дружбу з Муссоліні й напад СРСР спільно з Гітлером на Польщу видають за вияв мудрої політики. До речі, «антисеміт» Шевельов, якого звинуватили навіть у тому, що він після окупації німцями Харкова оселився у покинутому родинами євреїв помешканні, перестав друкуватися в окупаційній газеті, коли на її сторінках сталінський режим стали іменувати «жидобільшовицьким».

Натомість у 1914 році російські ліберальні газети називали учасників демонстрацій на честь 100-річчя народження Шевченка «жидомазепинцями», а ідеолог російського націоналізму Іван Ільїн у роки Другої світової війни вміщував в емігрантській пресі хвалебні статті про Гітлера й відверті антисемітські агітки. Однак це не завадило у 2005 році урочисто перепоховати прах колабораціоніста на території Донського монастиря в Москві, тимчасом як харківські «антифашисти» навіть повернення родини Шевельова до власного будинку, де вона мешкала до революції, видають за вияв антисемітизму.

Промовисто, що етнічний німець Шнейдер, батько якого у 1916 році змінив прізвище на російське Шевельов, під час отримання радянського паспорта записався українцем. Він не зрадив свого вибору після окупації Харкова німцями, хоч статус «фольксдойче» давав багато переваг і пільг.

Навіть у вимушеній еміграції Шевельов залишився українцем, хоч у закордонних університетах був попит на знавців Росії, з якою асоціювали СРСР, а не якоїсь ще маловідомої України. Однак наш земляк здобув ім’я у світовій науці саме як український вчений, чого йому досі не можуть вибачити пропутінські «антифашисти».

На відміну від уже згадуваного Івана Ільїна чи колишніх білих генералів Краснова і Шкуро, повішених за участь у війні на боці нацистської Німеччини, а нині оголошених у Росії «павшимі за вєру і Атєчество», Шевельов для російських шовіністів залишається «фашистом». До речі, так само як «бандеровці», бо російські «антифашисти» «понімають» навіть власовців, які, мовляв, воювали проти Сталіна, але не проти «нєдєлімої» Росії. Однак люто ненавидять українських патріотів, які на власній землі давали відсіч обом тоталітарним режимам.

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАНІ ЛЕЙБА БРАГИНСЬКОГО

Червона калина єврейського поета

ПОСТАТЬ. Україна — вітчизна багатьох видатних представників єврейського народу від народженого на Житомирщині поета-класика Хаїма Бялика та ідеолога сіонізму одесита Зеєва Жаботинського до сучасних політиків і культурних діячів Ізраїлю. Однак мало хто з українців знає ім’я уродженця Ніжина Мані Лейба Брагинського, який 1904 року змушений був втекти з антисемітської Російської імперії й урешті-решт емігрував до США.

Він творив ідишем і став основоположником символізму в єврейській літературі. Стиль поезій Мані Лейба вишуканий за змістом, однак простий за формою, що ріднить його із творчістю Тараса Шевченка. Критики і літературознавці особливо відзначають у творах Брагинського ніжинські чи, точніше, українські мотиви. За образним висловом Іцика Мангера, який був другом і однодумцем Мані Лейба, його поезія поєднує «запах червоної калини і стиглих королівських груш».

Творчість уродженця Ніжина витримала найважчий екзамен — часом. Його поетичну казку «Інгл-цінгл-хват» перекладено десятками мов, а «Пісня про хліб (Лід фун бройт)» досі одна з найпопулярніших серед учнів єврейських шкіл. Зображена у вірші «Ніжин» картина втраченого раю — освідчення поета у любові до землі, яка стала для нього рідною.

185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА ВОВЧКА

Донжуан у спідниці

ПОГЛЯД. За українською письменницею російського походження Марією Вілінською, відомішою за літературним псевдонімом Марко Вовчок, закріпилася сумнівна слава фатальної жінки й навіть «європейської розпусниці», як гнівно обізвав колишню коханку покинутий нею Пантелеймон Куліш. Однак не гріх нагадати його захоплений відгук про «Народні оповідання» молодої дебютантки: «Диво! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Так потрібно розповідати про народ! Так потрібно співчувати народу! Одні лише пісні кращі цих речей».

Тарас Шевченко, повернувшись із заслання, на запитання Івана Тургенєва, чиї твори слід читати, щоб якнайдосконаліше оволодіти «малоруським язиком», відповів: «Марка Вовчка! Він один володіє нашою мовою!» Великий Кобзар віршем «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859» не лише закарбував для історії дату першої зустрічі двох непересічних особистостей, а й залишив зворушливі звернення «Моя ти зоренько святая» та «Моя ти доне!». Це висока оцінка творів письменниці.

Ідеолог російського анархізму Петро Кропоткін залишив свідчення, що «у ті роки вся освічена Росія насолоджувалася повістями Марка Вовчка і ридала над долею її героїнь-селянок». Михайло Коцюбинський згадував, що «серед авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а по тому Шевченко». Іван Франко назвав повість письменниці «Інститутка» «перлиною української літератури», а француз Проспер Меріме писав, що «оповідання Марка Вовчка дуже сумні. Однак я відчув у них спонукання рабів боротися з панами».

Це найпереконливіші свідчення того, ким була і є видатна українська письменниця для України і навіть світової літератури. Однак досі багато хто не може вибачити Маркові Вовчку її російського походження та свободи у стосунках із чоловіками. Стосовно першого, то чомусь ігнорують те, що по батьківській лінії Вілінські родом з України, а улюбленою піснею в родині була «Малесенький соловейчик, чом ти не щебечеш». До речі, Марія народилась у селі Єкатерининське Орловської губернії, яке насправді було маєтком, що належав до парафії села із промовистою назвою Козаки, у храмі якої охрестили новонароджену.

Стосовно розпусного життя Марії Вілінської, то саме Пантелеймон Куліш, який гнівно засуджував її, став першим коханцем молодої письменниці, покинувши заради неї дружину Ганну Барвінок. Іван Тургенєв, на якого проміняла першого наставника в літературі й у вільних стосунках Марко Вовчок, прославився не лише літературним талантом, а й любовним зв’язком із Поліною Віардо.

Опанас Маркович, який став першим чоловіком Марії Вілінської, був на 12 років старшим за неї. А останній обранець уже знаменитої письменниці Михайло Лобач-Жученко — на 17 років молодшим, що шокувало світ, де звичними були одруження 40-річних чоловіків із 18—20-річними дівчатами. Фактично Марко Вовчок жила так, як вважали нормою представники іншої статі, що оточували її. Однак якщо для них цей стиль життя був доблестю, то жінці не можуть простити цього й досі.

Насправді гріхом Марка Вовчка став її талант любити і вірити безрозсудно, продемонстрований ще в молодості. Тоді юна безприданниця, яка росла в родині тітки, відмовила заможному женихові з 2 тисячами кріпосних, поєднавши життя із засланцем Опанасом Марковичем, відправленим до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві.  Уже відомою письменницею вона ніколи не була на чужому утриманні, що стало однією з причин переходу в літературній творчості на російську мову через заборону друку малоросійських книжок. Однак, як задовго до цього висловився Тарас Шевченко, «хай Марко Вовчок пише хоч по-самоїдськи, — аби лиш у його писаннях була правда!»

Саме цієї талановито висловленої правди ніколи не бракувало великій письменниці, твори якої про Україну й українців нарівні з поезією Шевченка розповіли нам самим і світу, хто ми і яких батьків діти. Чи не найвлучніше це висловив видатний російський критик і цивільний чоловік Марко Вовчок Дмитро Писарєв, який написав: «Малороси за народним характером та історичним минулим не здатні до кріпосної залежності. Не можна краще похвалити народ, ніж сказати про нього, що він не піддається поневоленню».

195 РОКІВ ПОЕМИ КЛЕМЕНТА МУРА «НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ»

Як святий Миколай Санта Клаусом став

ТРАДИЦІЇ. На відміну від «антирелігійного» Діда Мороза, відомий на всіх континентах Санта Клаус — американізований святий Миколай. Популярним серед багатонаціональних американців його зробила поема Клемента Мура «Ніч перед Різдвом (Візит святого Миколая)», вперше надрукована наприкінці 1823 року.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)