Херсонська пристань поляка-мариніста

150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІУША ЗАРУСЬКОГО

ПАМ’ЯТЬ. Уродженець Кам’янець-Подільського району й випускник Одеського університету генерал Маріуш Заруський — борець за свободу Польщі, один із засновників польського комітету національного флоту, письменник-мариніст та організатор морських походів підлітків-юнгів. Його земна дорога обірвалася 1941 року в херсонській тюрмі, яка стала останньою пристанню заарештованого у Львові 74-річного генерала.

120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Гірка правда про українське малоросійство

ПРОРОК. «Україна мусить зробитися необхідною, як штани. Тільки тоді вона постане. Поки вона буде орнаментом, піснею — її не буде. Вона мусить зробитися необхідною як повітря, як віддих», — стверджував Євген Маланюк, якого в нас зазвичай представляють поетом, хоч він насамперед мислитель-філософ.

Для бойового офіцера, за плечима якого залишилося п’ять років війни (починаючи з Першої світової й завершуючи періодом визвольних змагань УНР), аналіз причин поразки був не абстрактною теорією, а болючим осмисленням помилок, щоб не повторювати їх у майбутньому. Гіркі висновки Маланюка нині актуальні як ніколи: «Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія. Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не «грали» — ми не хотіли воювати. Ми не захистили країни, бо ми її майже не захищали… Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю: ми. Бо ми мусили «пазурами й зубами» робити все, що війна вимагала. Бачачи, хто були міністри і лідери, відчуваючи трупний дух «ідеологій», що просякав їх наскрізь, ми воліли вважати їх за нормальних «державних мужів» і виконували їхні накази так, ніби час був вповні нормальним і держава була вже осягненим фактом».

На переконання Євгена Маланюка, причини безініціативності українців в обстоюванні Вітчизни — малоросійство, приземлений матеріалізм та патологічна нездатність до об’єднання. «У свідомості згоголізованих поколінь Україна стала синонімом бездержавної Аркадії, де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки. В них людність відпочиває по борщах і варениках, а в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають мальовничих дівчат», — з гіркотою іронізував Євген Маланюк. Та насправді «не можна жити «на дурничку», не можна довго існувати «в кредит». Не можна посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх Земля покладає на насельників її».

На жаль, поступливістю і неконфліктністю українців скористалися російські шовіністи, нав’язавши їм синдром меншовартості. Як наслідок, малоросійство призводить до «паралічу політичної волі і думки», «капітуляції ще перед боєм», як пророче писав Маланюк. Тоді він ще не мав прикладів Криму й Донбасу, де агресивна російська меншина нав’язала свою волю українцям, перетворивши їх на руськоязичних манкуртів.

«Нашу історію і нарід вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму — куркулізм. Батьківщина звузилася до «всім по сім» десятин, що в їх провалля рухнуло наше відродження 1917—1920 років», — змушений був констатувати Євген Маланюк.

Читаючи ці гіркі слова, мимоволі згадуєш колись поширений в Африці метод відловлювання мавпочок міцно прив’язаними горщиками з ласощами. Отвір у посудині давав змогу засунути лапу, але був надто вузьким, щоб витягти кулак із затиснутими в ньому солодощами. Тож фактично вільна, але надто жадібна мавпа без жодного спротиву діставалася ловцям. Чи не так само українці нині їдуть на заробітки до Росії, а заможніші наші співвітчизники ніяк не позбудуться своєї власності на території країни-агресора й не можуть відцуратися напрочуд прибуткових економічних оборудок, закликаючи весь світ до санкцій і бойкоту порушниці міжнародного права?

Гірко і боляче читати одкровення Євгена Маланюка. Але його нещадна відвертість нині значно потрібніша українцям, ніж чергові освідчення в любові до неньки-України хворих на куркулізм і малоросійство горе-політиків усіх рангів. До речі, соціаліст Володимир Винниченко, прихильне ставлення якого до російських «братів по класу» свого часу великою мірою посприяло окупації більшовиками України, лише в еміграції дозрів до розуміння того, що «ми, українці, як усяка здорова, жива істота, якій загрожує поневолення, будемо з усією жагою своєї люті гризти ворога зубами, рвати кігтями, душити лапами. Ми будемо битись ножами, револьверами, гарматами, бомбами».

Однак закрадається гірка думка, що сучасні українські політики, вкотре покладаючи квіти до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу в Києві, ніколи не звертали уваги на увічнені там слова: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося потім гірко любити — втративши». Вимушений емігрант Євген Маланюк вистраждав за роз’єднаність і гонор вождів, які й самі опинилися біля розбитого корита, і не захистили Україну. 

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МАКАРЕНКА

Єдиний, хто не руйнував

МУЖНІСТЬ. Дивлячись на відбудований Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, важко повірити, що 1934 року поважна комісія на чолі з тодішнім наркомом народної освіти УСРР академіком Затонським підписала акт, що унікальна пам’ятка ХІІ ст. не становить історичної й культурної цінності, а тому її можна знести. Серед 11 експертів, покликаних узаконити акт вандалізму, лише один відмовився поставити підпис під брехливим документом, поплатившись за це спочатку свободою, а невдовзі життям.

Археолог, мистецтвознавець, історик Микола Макаренко чудово усвідомлював, що його відмова від підпису нічого не змінить. Тому, як біблійний Пілат, міг за прикладом інших умити руки. Усі розуміли, що йдеться про знищення перлини зодчества часів Київської Русі. Красномовним підтвердженням цього став демонтаж найцінніших мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого, відправлених навіть не до музеїв України, а до Ермітажу та Третьяковської галереї.

Однак Микола Макаренко не став виправдовуватися, що ставить підпис під загрозою смерті, а вчинив по совісті. Пам’ятником українському Дон Кіхоту, розстріляному на початку 1938 року в Томську, став відновлений храм. Натомість у страченого в липні 1938 року Затонського вічна ганьба Герострата. 

130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОСТЯНТИНА КАЛІНІНА

Тринадцять літаків авіаконструктора Калини

ГОРДІСТЬ. Герой Соціалістичної Праці та кавалер п’яти орденів Леніна академік Артоболевський наприкінці 1972 року заявив, що на початку ХХ сторіччя було лише двоє великих вітчизняних авіаконструкторів: Ігор Сікорський, якого нещодавно поховали у США як національного героя, і Костянтин Калінін, якого «на вершині слави знищили молодим на рідній землі».

Тут ідеться про українців, хоч перший народився у Києві, а другий — у Варшаві, де служив його батько, виходець із міста Валуйки нині Бєлгородської області. Однак насправді це давня українська Слобожанщина, а прадіди Калініна колись носили козацьке прізвище Калина, згодом переінакшене на російський лад.

Костянтин Калінін офіцером-фронтовиком домігся зарахування до Гатчинської військової авіашколи, а в період національно-визвольних змагань служив у бойовій авіації УНР. Завдяки оголошеній радянською владою амністії й насамперед гострій потребі в авіафахівцях, яких катастрофічно бракувало, колишній петлюрівець і штабс-капітан царської армії навіть вступив до Московського інституту інженерів червоного повітряного флоту.

Однак наприкінці 1922 року під час чергової чистки лав курсантів Калініну пригадали непролетарське походження й відрахували з вишу. Врятувала рідна Україна, де вигнанця зарахували на четвертий курс Київської політехніки і створили умови для конструкторської роботи. Дипломним проектом випускника став літак К-1, який ще до офіційного завершення навчання Калініна здійснив випробувальний політ за маршрутом Київ — Харків — Москва.

Калінін очолив перше в СРСР конструкторське бюро цивільного авіабудування на харківському авіазаводі ім. Раднаргоспу УСРР. Створений тут на початку 1930-х пасажирський літак К-5 став наймасовішим на цивільних авіалініях країни, впродовж десятиріччя залишаючись кращим за повітряні судна вітчизняних конкурентів і навіть іменитих іноземців.

Легенда світової авіації — найбільший на той час семимоторний літак К-7 загальною масою 40 тонн, який міг перевозити 128 пасажирів. Революційною особливістю гіганта було розміщення салону в крилах та двобалкове компонування, яке згодом повторили німецькі конструктори в літаку-розвіднику «рама». Військова модифікація К-7 стала прообразом американських летючих фортець, адже дальній бомбардувальник Калініна ніс 10 тонн бомб, а 8 авіагармат і кулеметів забезпечували надійний захист від ворожих винищувачів.

Показаний у червні 1937 року на авіапараді в Москві бомбардувальник К-12 спричинив фурор. Розмальований під казкову жар-птицю і позбавлений звичного хвостового оперення літак нині заслужено вважається прототипом всіх сучасних надзвукових авіамашин.

Фатальним у долі Калініна став наступний К-13, якого талановитому конструкторові не дали завершити. Переведеного на роботу до Воронежа творця пасажирського К-5, який став цілою епохою для радянського «Аерофлоту», і проектанта унікальних літаків, що на кілька десятиріч випереджали час, заарештували у квітні 1938 року. На відміну від росіян Туполєва і Полікарпова, яких відправили працювати до тюремних шараг, петлюрівця Костянтина Калініна в жовтні 1938 року розстріляли за вироком військової колегії верховного суду СРСР, розглянувши справу геніального авіаконструктора за 10 хвилин. 

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)