Донька композитора 
Христина КАРАМАНОВА

Геніальності видатного композитора сучасності Алемдара Караманова дивувалися всі: від рідні — до таких відомих композиторів-педагогів, як Кабалевський, Хренніков, Хачатурян. Його твори виконували найкращі диригенти світу — Володимир Ашкеназі, Антоніо де Альмейда, Едуард Гулбіс. Однак за життя Алемдар Караманов ніколи не мав тієї слави та пошани, на які заслуговував.

«Коли я була маленькою, тато казав мені, що я буду його директором. Тоді я з цього сміялася, а нині розумію зміст цих слів», — так розпочала розмову про батька донька композитора Христина, яка була його найкращим другом, а нині популяризує його музичну спадщину.

— Христино, в якій родині виріс ваш батько?

— В Алемдара Караманова дуже цікавий родовід. Його батько, Сабіт Теміль Кагирман (русифікований Караманов), за національністю турок, а мама, Поліна Величко, українка. Мій дідусь Сабіт жив у Туречинні в заможній багатодітній родині мореплавців. Коли він підріс, його віддали вчитися до медресе, аби присвятив своє життя служінню Аллаху. Але ця наука до душі діду не припала і 1914 року, перепливши Чорне море, він потрапив до Ялти. Сабіт не знав мови, культури та традицій цього краю, та через кілька років вступив до Московського університету, блискуче закінчив його, а повернувшись до Криму, одружився на Поліні.

Життя бабусиної родини Величко тісно пов’язане з імператорською династією Романових. Прадід усе життя прослужив у царській охороні Лівадійського палацу, а батько Поліни працював там садівником. Коли бабуся Поліна була ще маленькою, вона загралася в саду і вибігла на стежину, по якій саме прогулювався Микола ІІ. Побачивши дівчинку, цар подарував їй срібний рубль, який досі зберігається в нашій сім’ї.

— З-поміж його предків ви не згадали музикантів...

— Так, видатних музикантів чи навіть співаків у нашій родині не було. Але моя бабуся Поліна грала на фортепіано і дуже любила співати українські пісні, яких знала багато. Бабуся розповідала, що Алемдар до трьох років протестував проти будь-якої музики. На мамин спів і її гру на піаніно реагував неймовірним криком. Мама замовкала і закривала кришку інструмента.

— Що ж тоді вплинуло на майбутній талант Алемдара?

— Якось його мама почала грати серенаду Шуберта і співати романс. Алемдар підійшов і запитав: «Що це за музика?» Вона почала йому пояснювати, і до ранку трирічний хлопчик вже знав сім нот. А в шість років уже створював маленькі п’єси і записував їх. Мати згодом відвела сина до музичної школи.

— Але ж була війна?

— Крим був окупований, але школа функціонувала. Мамі Алемдара було надзвичайно важко, бо його батька в 1944 році депортували з півострова разом із кримськими татарами, болгарами, греками, у вигнанні він помер. Їй довелося самотужки піднімати на ноги трьох синів. Грошей бракувало на необхідне, голодували. Вона працювала і вдень, і вночі. У зимову холоднечу замотувала Алемдара вовняною хусткою, взувала в тоненькі лаптики і відводила до музичної школи. І коли малий переступав поріг школи, він уже не відчував холоду, голоду, бо одразу поринав у світ музики.

— Яким був його творчий шлях?

— Досить непростим. Кожний день багатогодинної праці він починав о пів на четверту ранку. Все життя здобував найсучасніші знання. Після закінчення музичної школи вступив до училища, де педагоги зрозуміли, що перед ними неймовірно талановита особистість. А в Московській консерваторії всі вважали його геніальним самородком. Він феноменально швидко опановував матеріал, який іншим давався непросто. Напевно тому тато закінчив консерваторію водночас за три класи, аспірантуру — за два: фортепіано і композиція.

— Він за своє життя написав багато творів світового рівня і при цьому тривалий час перебував на узбіччі музичного життя. Чим і кому міг дошкулити музикант?

— Академічна музична влада постсталінського періоду, а саме в цей час батько вчився в аспірантурі, не визнавала його захоплення авангардом: на випускному екзамені йому поставили трійку за прекрасний монументальний твір. Музика переслідувалася, кожна «вільна нота» підлягала покаранню. Тато був з когорти людей, які ніколи не пливли за течією, постійно шукали нове, вдосконалювалися самі і намагалися своєю творчістю змінити світ. Відомі музикознавці пояснюють забуття композитора тим, що його творчість не крокувала в ногу з тією дійсністю, яка існувала в суспільстві.

Христина займається під пильним поглядом батька. Фото з архіву Христини КАРАМАНОВОЇ

— Ваш батько 1974 року написав симфонію, яку назвав «Америка» — як на той час досить сміливо.

— Так, адже це був період так званої холодної війни. Твір присвячений 200-річчю Америки. Тоді тато був уже досвідченим композитором, мав свій стиль. Симфонія не відповідала політиці влади, а батько завжди захоплювався демократичною свободою Америки, правом кожної людини бути вільною. На нього почалися гоніння, партитури творів вилучалися, його музику рідше виконували. Тоді він сам, де міг, почав грати симфонію «Америка» на фортепіано, і визнані музиканти надзвичайно високо оцінили її за самобутність.

— Що в ній було незвичним?

— Батько вперше в історії симфонічної музики ввів до оркестру групу саксофонів. Твір унікальний ще й тим, що має 80-тактову партитуру, — це титанічна праця. На жаль, батько не встиг її оркеструвати, зараз за це взявся відомий московський симфоніст і диригент Едуард Гурбіс. Маємо надію, що таки виконають цю багатостраждальну симфонію, якій виповнилося вже 50 років.

— Чи були часи в житті автора, коли його твори виконувалися найчастіше?

— Вони в репертуарах найкращих симфонічних оркестрів світу, над ними працюють понад 25 найвидатніших диригентів. Але мені зараз хочеться сказати про Олександра Жигуна — це диригент хорової капели «Почайна» Києво-Могилянської академії. Йому до рук, за дивовижним збігом обставин, потрапили музичні твори батька, він загорівся його музикою і за останні чотири роки життя Алемдара Караманова, з 2003-го по 2007-й, виконав майже всі грандіозні твори композитора. Це був єдиний щасливий період у житті батька, коли його твори багато грали, і не тільки в Україні. Диригент капели зміг зібрати на прем’єру циклу «Звершилося», якої очікували майже 40 років, зал палацу «Україна». Після концерту він зізнався батькові, що дуже нервував. Боявся, що після першої симфонії вийде півзалу, бо музика специфічна, складна, невідома і виконувалася протягом трьох годин. А люди вислухали все до останньої ноти і віддячили автору годинною овацією. Алемдар Сабітович не зміг поїхати на концерт — не дозволило здоров’я. Він слухав виконання капели по телевізору.

Завдяки Олександру Жигуну навіть з’явився диск «Реквієма». Це теж подія унікальна, адже записати музику Караманова на диск не вдалося навіть світовим диригентам.

— Де переважно виконували Караманова?

 — У Росії та Великобританії. Батько навіть зміг побувати на одному зі своїх концертів у Вестмінстерському абатстві, де його особисто приймала королева Англії. Його музика стала справжньою сенсацією.

— У житті й творчості вашого батька велику роль відіграла релігія.

— Був у нього такий період, коли він писав на суто релігійну тематику. І це почалося тоді, коли він у 33 роки прийняв хрещення.

— Чому вибрав саме православну віру?

— На це батько відповів кореспонденту БіБіСі так: «Я поважаю всі релігії світу. Мама була християнкою, живу я в Україні. Тому і вирішив, що християнство для моєї душі ближче». А взагалі тато все життя дотримувався ідеї об’єднання всіх релігій. І йому це вдалося зробити у своїх творах. Наприклад, у «Реквіємі», де в кожній частині відголоски різних світових культур — християнства, індуїзму.

— Як він створював музику?

— Одного разу, прогулюючись з моєю мамою вулицями Сімферополя, тато раптом зупинився, спрямував свій погляд у піднебесся і простояв так чотири години. Він тоді сказав: «Я почув трубу в небі». Коли «повернувся» з цього стану, то зіграв мамі від початку до кінця 10 частин «Звершилося», які потім записував кілька років по 10 годин за день. Для створення музики він обходився без інструмента. Годинами блукав вулицями та околицями Сімферополя, а в голові народжувалася мелодія і звучав оркестр. Батько був прив’язаним до режиму, який сам собі і створив. Щодня писав з 4-ї ранку до 12-ї дня. Залишив 5 тисяч аркушів нотного тексту.

— Що ще було в його житті унікальним?

— Він один із небагатьох композиторів у світі, на похованні якого лунав власний «Реквієм». А ще батько за 35 днів знав дату своєї смерті.

— Як це?

— В одному з останніх його блокнотів ми побачили дату і слова: «Будь обережним, через сім тижнів тебе заберуть»... Написав те, що почув з небес.

— Христино, як популяризується батькова творча спадщина?

— Цього року я передала батькові рукописи до Міністерства культури Криму, де їх повинні відсканувати для збереження в електронному вигляді. Торік Верховна Рада Криму прийняла постанову про створення в його квартирі музею Караманова. У Сімферополі вже сьомий рік поспіль проводиться дитячий конкурс піаністів. Але цим неможливо охопити всю музичну спадщину батька. Його твори вимагають оркестрового, симфонічного виконання. Дуже хочеться відновити спектаклі з батьковою музикою, які у 80-ті роки минулого століття мали шалену популярність у кримської публіки — зали були переповнені.

Людмила ЩЕКУН, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Алемдар КАРАМАНОВ. Народився в Сімферополі 1934 р., помер 2007 р. Створив 24 симфонії, «Реквієм», «Stabat Mater» та багато інших музичних творів, які ще за життя автора визнані геніальними. В останні 7 років життя отримав звання народного артиста України. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. В 2005 р. став академіком Академії мистецтв України. Двічі був лауреатом державної премії Криму. Почесний громадянин автономії.

Христина КАРАМАНОВА. Народилася 1971 р. в Сімферополі. Під керівництвом батька-композитора почала займатися музикою з 4-х років. З відзнакою закінчила музичні школу та училище. Нині живе в Москві. Очолює відділ маркетингу всеросійського науково-практичного журналу Наукового центру неврології РАМН.