ПОДІЯ

Відбулася прем'єра вистави за оповіданням Віктора Єрофеєва в постановці Андрія Жолдака

Після вистави в Жовтневому палаці подзвонила подруга: "Ну і як воно, "Життя з ідіотом"? "Геніально!" - відповіла я. "А в чому його ідея?" - озвалася вона запитанням із нашого радянського минулого. Тут уже я знітилась: ідей було так багато - і в автора, і в режисера, та й у мене самої... Але виручив анонс із програмки глядача: "В оповіданні Віктора Єрофеєва "Життя з ідіотом" інтелігентна сім'я - чоловік з дружиною - отримує метафізичне покарання: бере до себе в дім ідіота Вову. Той спочатку руйнує все навкруги, потім вступає у статеві стосунки із дружиною, а відтак із її чоловіком, а в кінці вбиває дружину, через що чоловік втрачає розум, потрапляє до божевільні, а звідти - до сім'ї дипломата, де й описує все, що відбулося".

Процитувавши це найелементарніше шокуюче пояснення подрузі, розповіла їй, як сприйняв "Життя з ідіотом" один із перших читачів, письменник Веніамін Каверін. "Вікторе, ти зіпсував мені вечерю, я не можу їсти", - зателефонував він Єрофеєву. "Ви б краще після вечері", - почув у слухавці. - "Тоді б мене знудило"...

Інше враження було в композитора Альфреда Шнітке: "В ту мить, коли ви розгортаєте книжку Віктора Єрофеєва, одразу зазнаєте того подвійного ефекту зіткнення з давно знайомим, але зовсім небувалим, те потрясіння від зустрічі з пеклом і одночасно з раєм, яке відбувається всередині кожного з нас, ту абсолютну незбагненність чогось, здавалося б, зовсім заяложеного і банального. Не знаєш, від чого задихатися - від обурення блюзнірством сюжетів і характерів чи від розрідженої атмосфери замовчуваної, але ясно відчутної мученицької святості". Оповідання надихнуло його на оперу.

У 2007 році прем'єра "Життя з ідіотом" за інтерпретацією знаменитого на Заході Андрія Жолдака відбулася в румунському місті Сибіу, яке тоді мало титул культурної столиці Європи. У визнаному найкращим у Румунії Національному театрі Раду Станка, де нині в репертуарі 78 постановок, від давньогрецьких трагедій до найекспериментальніших п'єс, і всі вони аншлагові. Де "Отелло" у постановці Андрія Жолдака 2002 року визнано найкращою виставою театрального сезону. Торік трупа виступила на 22 міжнародних фестивалях, зокрема й Единбурзькому. Директор театру Константин Кіріяку 18 років тому заснував і відтоді очолює міжнародний театральний фестиваль, за величиною нині третій у світі.

Константин Кіріяку 1996 року "відкрив для себе одного з найвидатніших і найбожевільніших режисерів у світі", нашого співвітчизника Андрія Жолдака, саме на цьому фестивалі, де той зі "справжнім успіхом" дебютував з "Кармен". Запросивши Андрія до співпраці, здивувався його пропозиції поставити "Короля Ліра" з визначною балериною Майєю Плісецькою: "Ми ж говоримо про короля Ліра, а не про королеву...". Після Андрієвих "Трьох сестер" в Національному драмтеатрі імені Івана Франка, побачених через три роки на відео, став продюсером його "Ідіота" у Театрі на Подолі й навіть зіграв Рогожина. Причому не румунською мовою, як гадав, а російською, як і всі інші актори. "Ідіот", згодом поставлений в Театрі Раду Станка в Сибіу, "з приголомшливим успіхом подорожував по світу".

Напередодні прем'єри "Життя з ідіотом" у Києві журналісти дізналися на прес-конференції від Константина Кіріяку та Віктора Єрофеєва, як виникла їхня творча співпраця з Андрієм Жолдаком. "Я зовсім не знав театру Константина, випадково зустрівся з Андрієм у Києві, - розповів письменник. - Ніхто не питав дозволу ставити моє оповідання. Але так трапилося. Я ставився до цього скептично, бо вже було кілька геніальних постановок "Життя з ідіотом", зокрема опера Альфреда Шнітке, прем'єра якої відбулася в Амстердамі в 1992 році, з визначними Ростроповичем, Кабаковим, Покровським, зі знаменитими американськими співаками. Здавалося, побити цей рекорд було неможливо. Коли я летів у Сибіу, то думав: що мені робити в тому місті? Уже починався спектакль, і я сказав собі: головне, щоб не заснути. Але через три хвилини навіть оживився. На це досить скандальне оповідання Андрій зробив з акторами просто шедевральну річ. У нього власні ходи, ніяк не прив'язані до моїх текстів. А це вже свідчить про великий талант режисера. Цю виставу, як і оповідання, кожен напевне зрозуміє по-своєму. Але що чудово тут в Андрія - він дає вам багато інтерпретацій. Це дуже вільний чоловік широкого мислення, можна позаздрити такому театральному феномену в Україні".

Так сталося, що перед спектаклем оповідання Єрофеєва я лише пробігла очима. Вдруге, вже уважніше, прочитала наступного дня після вистави, "виловлюючи" з нього знайомі риси колишнього вождя в образі божевільного Вови: руду борідку, гостренькі очі, заломлені за спину руки, коли походжав, п'ять кроків уперед, п'ять - назад, ніби в такт колись конспектованої поколіннями ідеологічної мудрості "Крок вперед, два кроки назад". Там відлунювалось минуле фразою "Роби, як заведено, не думай!"...

Але це лише один змістовий пласт цього надзвичайно глибокого й багатообразного оповідання, а їх там знаходити й знаходити і після Андрія Жолдака, який видобув власний. Як наголосив Віктор Єрофеєв, завдання, яке ставилося, - природа людини. Тобто жінки й чоловіка, темного й світлого в них, яке не існує окремо, із залізними завісами для кожного, а постійно переходить одне в одне. Отож звідси в Жолдака й роздвоєна на дві жінки героїня, де одна відмиває зі своїх райських крил гріх чуттєвих пристрастей другої половини своєї суті, що символізовано ще й таким же дуалізмом мелодії Євгена Доги "Мій ніжний лагідний звір". Тут зовсім інший, ніж в оповіданні, символ молока, яке наприкінці розхлюпує з банки один з головних героїв...

Власне, це не той твір і не та вистава за ним, які можна розкласти по поличках, їх справді кожен читає по-своєму. Але для мене незаперечне одне: це справжнє мистецтво в істинному сенсі, без краплі фальші, з естетикою красивого й відразливого, яке є в житті. Тут щось значно більше, ніж несамовито прекрасна гра акторів, кожен порух облич і очей яких щомиті на великому екрані. Перед їхніми оголеними нервами у глядача з'являється імунітет до всього непрофесійного, примітивного, банального, вульгарного, одноклітинного, чого так багато в мистецтві, й не тільки, навколо нас. І які численні ряди тих, кого не бентежить задуха й сморід від усього цього. Зате вийшли із залу, може, п'ятнадцятеро, не витримавши огиди від неприємного трапезування божевільного Вови і натуралізму його оголеної сідниці, спроектованої на екран, під час випорожнення... Не дочекалися кінця вистави, творцям якої глядачі аплодували стоячи.

Тепер я маю уявлення про епатажного Андрія Жолдака. Його заклику "створювати Аль-Каїду терористів у культурі" не сприймаю, тоталітаризмом віє і від його закликів позакривати усі "цвинтарні" українські театри. Ми вже маємо сумний досвід революцій... Справжнє мистецтво ніколи не сприймалося масово. Тому ж і в Румунії лише один театр аншлаговий. Але воно саме терористичне в тому сенсі, що виокремлює з маси і прилучає до себе особистостей і очищає наші смаки.