«Я з такими не співпрацюю!» — це все, що я почув нещодавно від нардепа Геннадія Москаля. Мав намір дізнатися його думку як політика, котрий перебуває у темі щодо скандальної інтернет-публікації про можливість румунського вторгнення в Україну. Народний обранець навіть цікавості не виявив, про що хоче його запитати журналіст. «З таким» — це явно означало: з журналістом «Урядового кур’єра». Жодних підстав мати якусь особисту неприязнь до мене у пана Москаля не було — ми з ним спілкувалися вперше і, ймовірно, востаннє. Певен, що й жодної моєї публікації він в очі не бачив. Тож навіть немає сенсу апелювати до їхнього змісту. Адже спрацьовує старе: «не читав, але засуджую». Причому поширюється воно вочевидь не лише на мій скромний доробок, а й на все, написане моїми колегами на шпальтах газети. І тут теж не опускався б до виправдань — кожен може погортати підшивку чи подивитися сайт і зробити власні висновки.

Відмову спілкуватися з представниками конкретного мас-медіа я ще міг би зрозуміти, коли б людина могла закинути йому регулярне перекручування її слів чи постійні наклепи. Але й у цьому випадку досвідчений політик і освічений юрист мав би виходити з того, що за такі дії журналіста можна притягти до відповідальності, видання змусити до публікації спростування. А відмовлятися від спілкування з пресою, яку просто записав у «не наші», — це щонайменше ознака поганого тону, особливо для політика, котрий наполягає на демократичних перетвореннях. Ну хіба це по-європейськи — перешкоджати журналістам будь-якого видання у їхньому намірі подати думки різних за поглядами політиків?

Традиційно дуже високі шанси потрапити у лави «таких» і «не наших» мають державні видання. Незважаючи навіть на те, що в нас чи не більша частина опозиції вже побувала у ролі влади, в тім числі, й виконавчої — і це вповні стосується й шановного Геннадія Геннадійовича. І, перебуваючи при владі, цілком можна було б подбати про те, щоб державні мас-медіа й технологічно, й організаційно були реформовані таким чином, щоб ні в кого й сумніву не виникало, що вони можуть працювати інакше, як в інтересах суспільства. Ще напередодні своєї перемоги у 2004-му опозиціонери багато говорили про створення громадських мас-медіа на базі державних. На більше не спромоглися. І хтозна, може, коли б ще тоді створили потужний інформаційний канал, не залежний від власників-товстосумів та клієнтів-рекламодавців, контрольований збалансованими громадськими радами, — він міг би стати тим авторитетним дискусійним майданчиком, котрий дав би реальну альтернативу кривавому протистоянню.

Втім, реальність виявилася іншою. Політичні сили, збагнувши, що влада й опозиція можуть мінятися місцями, вирішили робити ставку або на контрольовані копійкою медіа, які можна тримати під рукою й при зміні влади, або ж на партійні видання, котрі можуть слугувати хіба внутрішньопартійній комунікації, а ніяк не діалогу у суспільстві.

Громадський медіа-простір не створили тоді,  не прагнуть його і нині, бо виходить так: треба, щоб були «наші» й «не наші», «такі» й «не такі», демократичні, й ті, що не поділяють наших прагнень. А якщо «не наших» чомусь немає, то їх слід вигадати, за понаддвадцятирічною традицією приліпивши цей ярлик, ну от хоча б «державникам». Аби було кого ігнорувати та принижувати — і все на тлі гасел про свободу слова і сприяння роботі журналістів.