Усім добре відома дитяча гра «піжмурки», правила якої прості й зрозумілі. Той, хто жмуриться, заплющує очі й рахує до десяти (двадцяти, тридцяти — залежно від домовленості), даючи можливість іншим учасникам гри за цей час заховатися так, щоб його не могли знайти. Наприкінці лічби всіх попереджає, що незабаром іде шукати, отож хто не встиг заховатися — нехай не ремствує. А вже потім розплющує очі і…

Далі — кому як поталанить. Когось «застукують» одразу, інших доводиться довгенько шукати. А трапляються випадки, особливо якщо гурт збирається чималий, коли про когось навіть забувають: сидить собі, сердега, у схованці, чекає, доки його знайдуть, а вже жмуриться інший — хто погано заховався, його виявили першим…

Ця гра згадалася цими днями не випадково. Бо раз по раз то по радіо, то в інтернеті, то з екрана телевізора з’являється повідомлення, яке на перший погляд видається якщо не дивним, то принаймні дещо ошелешує своєю відкритістю і публічністю. Наприклад, тижнів зо два тому кілька разів попереджали, що з такого числа правоохоронці починають усеукраїнський масштабний рейд з перевірки автотранспорту — як вантажного, так і легкового. Мовляв, «труситимуть» усіх, хто траплятиметься на трасах і викликатиме бодай якусь підозру.

Логічне попередження? Навряд. Якщо вже зібралися виводити на чисту воду тих, хто транспортує недозволене, то справжні пінкертони чи бонди зробили б це без зайвого галасу і попередження. Більше того, максимально засекретили б свої наміри і розпочали перевіряти транспорт зненацька.

А так — що? Нечисті на руку одразу зорієнтувалися, що із зазначеного числа краще «залягти» на дно, а коли все вщухне і рейд закінчиться, знову зринати. Ті, хто із законом ладить, на такі застереження, як правило, не реагують, бо їм боятися нічого. От і виходить, що офіційне попередження вигідне тільки пройдисвітам, злодіякам та їм подібним.

Інший приклад. Часто доводиться чути про попереднє оголошення підозри тому чи тому чиновнику або посадовцю. Називають прізвище, посаду, варіанти підозр, що можуть бути пред’явлені, тощо. Тобто перед нами майже злочинець, за яким нудьгують ∂рати…

А за якийсь день-другий з’ясовується, що за ним (нею) уже і смуга прохолола. Згодом він (вона) зринає на якомусь континенті чи в якомусь далекому куточку земної кулі — за винятком хіба що Арктики чи Антарктики.

Натомість усі гуртом починають бити об поли: як же так сталося, що потенційному затриманому вдалося вислизнути з рук правосуддя буквально в останній момент? Хто винен у втечі? Чому не встигли обрати запобіжний захід тощо?

Насправді все настільки просто і примітивно, що інколи беруть сумніви: а може, інформацію «зливають» навмисно, щоб подати сигнал тривоги тим, хто й справді може опинитися у місцях, де тільки Макар зі своїми телятами?

Поза будь-яким сумнівом, питання слідства і насамперед попереднього — вельми делікатне, потребує особливої пильності, зосередженості і неодмінного дотримання процесуального законодавства. Та чи варто при цьому дзвонити в усі дзвони, мимоволі привертаючи увагу до справи широкого загалу?

Натомість маємо приклади прямо протилежні наведеним. Під час розслідувань тих чи тих справ суспільство не одержує жодної інформації, оскільки це може нашкодити слідчим діям.

Тобто даємо звіт, що зайвий галас тільки шкодить?