Гостем міжнародного фестивалю «Свобода», який завершився в Ужгороді, був відомий в Україні діяч театрального мистецтва Олександр КНИГА. Директор — художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша розповів «Урядовому кур’єру» про час, пережитий в окупації, й про повернення мистецького колективу до творчої діяльності після визволення Херсона.

«Це вони за мною прийшли»

— Перше запитання, Олександре Андрійовичу, про те, як ви переживали перші дні після вторгнення російських окупантів у Херсон.

— Як людина, котра пам’ятає СРСР і росла на книжках про війну, ніколи не думав, що доведеться самому зіткнутися з окупацією, що мене арештовуватимуть і садитимуть за ґрати, там допитуватимуть і намагатимуться від мене чогось добитися. То якийсь жах, коли прокидаєшся вранці, а під будинком стоять три бронетранспортери, автомашини і 40 озброєних чоловіків, які оточили твоє подвір’я. Це, виявляється, вони за мною прийшли, начебто я якийсь Бен Ладен! Для мене це було нібито кіно. Але саме так для мене й багатьох моїх друзів, знайомих розпочалася війна з росією.

Протягом одного дня Антонівський міст захопили, й ми опинилися в окупації. Разом із сином побіг у магазин купити якісь продукти, бо напередодні, 23 лютого, в театрі була прем’єра, і ми не встигли зробити якісь запаси.  Вистава називалася «Вічність і один день». Так вийшло, що цю експериментальну виставу Милорада Павича ми показали всього лише раз.

— І як змінилося відтоді ваше життя?

— Терміново поїхав на роботу, вимкнув газ у котельні, відчинив бомбосховище. Зібрав своїх у театрі й ні до кого не міг додзвонитися. Потім зателефонувала дружина: «Повертайся додому, тут діти зібралися, і треба вирішувати, що робитимемо».

Уже коли поїхав у рідні Олешки, де живу із сім’єю, близько 12-ї години біля Антонівського мосту наздогнали гелікоптери, які вздовж Дніпра летіли з боку Каховки. І ми потрапили під обстріли. Гупає артилерія... Суцільний жах! Щоб вирватись із цієї пастки, товариш перевіз нас на пароплавчику на другий берег Дніпра. Нарешті потрапив додому.

Але ми відтоді опинилися в окупації. Цілий місяць у театрі жили понад 70 людей. Як почалася війна, боялися повертатися додому. Вони звідти спостерігали, як zетки з російськими номерами їздили містом. Я з ними був на телефоні весь час.

— Як херсонці сприймали те, що відбувалося?

— Здебільшого перебували в інформаційному вакуумі. Перше, що зробили росіяни, — розбомбили телебачення в Херсоні й запустили свої канали. Вдали, що «митутнавєчно».

— А сім’я як переживала?

— Місяць в окупації був заповнений пошуками їжі, ліків. Адже все одразу зникло, не було навіть хліба. Хлопці взялися патрулювати вулиці, бо правоохоронців не було. Щоб запобігти мародерству, патрулювали з ліхтариками. Спочатку, щоправда, з берданками, але я застеріг: не треба цього, бо як побачать окупанти, то нас постріляють одразу.

— Вас росіяни не чіпали?

— Спочатку ні, а 23 березня приїхали до мене додому, забрали і цілий день допитували. «Зачєм еті мітінгі? Ми же братья!». Я їм: «Браття ходять один до одного із салом і горілкою, а ви — з танками». На щастя, ввечері мене відпустили. Потім знову викликали, змушуючи як депутата співпрацювати й організовувати роботу ради. Я відхрещувався, і зрештою від цієї ідеї відмовилися.

— Як виїжджали на неокуповану територію?

— Мені зателефонували, і ми із сім’єю виїжджали через Снігурівку. Пройшли через десять блокпостів, але таки виїхали. Пробувши в Одесі три дні, поїхали до Львова, де можна було почуватися в безпеці. А в Олешках досі залишається мама дружини. Вона вже понад рік в окупації, бо це лівий берег Дніпра. Стереже наш будинок.

Красиве намисто розірвали

— Як окупація позначилася на житті театру?

— У Херсоні у червні мав відбутися фестиваль «Мельпомена Таврії». Він відбувався вже 23 роки, навіть у ковід усе пройшло просто неба у дворику театру.

— Яка доля чекала на «Мельпомену Таврії» у війну?

— Вирішили попри все проводити фестиваль. І так, щоб кожен театр грав виставу у своєму місті, але згадував Херсон і Україну, запрошував на вистави тимчасово переміщених осіб. До дійства долучилися аж 54 театри із 12 областей. Уся театральна спільнота відгукнулася. Ми намагалися і нашим 70 працівникам театру, які залишилися в окупації, подати знак: усе гаразд, лише тримайтеся!

Ми взялися відновлювати роботу Херсонського театру у вигнанні. Працюючи в цьому колективі 34 роки, я збирав його, як красиве намисто. Ворог прийшов і розірвав низанку. Вона розсипалась і розлетілась по всій Європі. Усвідомлювати це боляче.  Ми взялися збирати людей — у Києві, Полтаві, Кропивницькому…

— Відомо, що росіяни створювали свій театр у Херсоні.

— оркам була потрібна картинка, тож охоронця, який відповідав за протипожежну безпеку в нашому театрі, зробили директором. А з артистів на співпрацю пішли лише четверо. На жаль, серед них і заслужений артист та народна артистка України, двоє працівників балету. Загалом виявилося 14 зрадників. Набрали ще якихось незрозумілих людей.

— Що в них із того вийшло?

— Нічого вартого уваги, бо театр — не будівля, а люди. Ми ж у вимушеній еміграції налагодили діяльність. Першою зіграли п’єсу в Полтаві, після того був Київ. А в Миколаєві, що весь час під обстрілами, Сергій Павлюк відновив виставу «Кицька на спогад про темінь» Неди Неждани. Були складнощі, бо під час підготовки вона захворіла на ковід, і репетиції відбувались онлайн.

Вистава із запахом борщу

— Ця п’єса важлива для театру.

— Її ми вперше поставили 2015-го. Це розповідь жінки, яка після гібридної російської окупації втекла від спокійного світу на Донбасі. Грали п’єсу в парку — експериментували із простором. Режисер придумав такий хід, що жінка-переселенка розповідає свою історію, готуючи борщ у присутності глядачів. Але в Херсоні дійство відбувалося влітку, а тут — осінь, і в парку грати не будеш. Нам надав власну сцену Національний театр імені Лесі Українки в Києві. Мали всього три дні на підготовку. І до речі, там теж на сцені варився борщ.

— Зі сцени доносилися його аромати?

— Так, і журналісти потім писали, що куштували на спектаклі борщ, приправлений сльозами героїні. Із цією виставою ми проїхали вісім міст України — були в Івано-Франківську, Хмельницькому, Тернополі… Буквально кілька тижнів тому показали її в Миколаєві. На ній був журналіст зі Словаччини: він аж плакав, проживаючи з героїнею все те, через що вона проходить. На запрошення словацької сторони із цією виставою їдемо на фестиваль. Зробимо там майстер-клас із приготування борщу.

— Поза рідним містом вдалося ще щось поставити?

— Я зібрав окремих наших акторів у Києві, викликав режисера з Одеси, і ми поставили виставу «Залишатися (не) можна». Ця документальна вистава — спільний проєкт із театром імені Лесі Українки. Ми записали майже 20 годин текстів — люди надиктовували свої історії про пережите в Херсоні. З усього цього драматург зробив п’єсу, яка порушує складні питання. Серед них і про колабораціонізм. Тим, хто не був у окупації, не зрозуміло, кого слід вважати зрадником: того, хто виїхав під тиском обставин, чи хто залишався і прожив в окупації всі місяці. У п’єсі зроблено спробу зрозуміти і тих, і тих.

Ми вдома!

— Як зустріли визволення Херсона працівники театру?

— Наше місто визволили 11 листопада. Я з сім’єю повернувся 19-го. Театр здався нам осиротілим, зґвалтованим. Окупанти знищили комп’ютери, повитягувавши жорсткі диски. Забрали весь інструмент у цехах, аж до останнього молотка. Наші портрети в холі було знято, а тих, хто господарював там без нас, залишилися. Так колабораціоністи себе й видали.

— Як вдається відновлювати повноцінну діяльність?

— Ми відмили театр, вичистили, наповнили свіжою енергетикою. Повикидали ганчір’я, якого було повно. Повернули на місце портрети. У ті перші дні просили спонсорів видрукувати афішку «Ми повернулися». А сезон, який розпочали, назвали «Ми вдома!». Усі оголошення йдуть із цим маркером.

— Як люди сприйняли повернення театру?

— Зустріли радо. Це дає їм надію і сигнал, що життя налагоджується. Усі ми розуміємо, наскільки важливо, щоб у місті діяв театр — свій, український.

— Де проходять вистави?

— Сцену обладнали в бомбосховищі, й маємо нині в репертуарі чотири вистави. Не називаємо це театром, а кажемо, що відкрили артхаб в укритті. Адже місто все ще в небезпеці: вибухи чути щодня.

— Як працювати в екстремальних умовах?

— Пристосовуємося. До нас приїжджають артисти зі столиці. Це знаково — виступити в деокупованому Херсоні. Щосуботи граємо майстер-класи для дітей. Є спонсори, які допомагають із матеріалами.

Почали їздити по селах. Після 24 лютого, коли в Херсоні відзначили роковини вторгнення, наступну виставу зіграли у відомому селі Чорнобаївка. Коли дізналися люди з інших сіл, то стали звертатися: «А до нас чому ні?» Тож були і Музиківка, і Томина Балка, й інші. Усюди наповнені людьми клуби, школи, якщо заклади культури знищено. Відчуваємо, що наше мистецтво потрібне. Хоч іще стріляють, ми звільнені, вороття окупації немає.

— Скільки тепер людей у театрі?

— У штаті — 45. Творчих небагато, але поступово вони повертаються.

Допомога від побратимів по творчості

— Херсонщина — батьківщина українського авангарду.

— Безперечно! Знаємо, що тут у маєтку Чернянка брати Давид і Володимир Бурлюки ще за часів російської імперії заснували штаб лівого мистецтва, до якого входили чимало відомих авангардистів того часу. Нещодавно в Херсон привезли полотна двох художників з Ізраїлю. Зображення на цих картинах за допомогою додатка до смартфона оживають. Ми виставили ці полотна в холі театру, бо Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка під час окупації було пограбовано повністю. орки вивезли геть усе цінне.

Ще перебуваючи в Києві й познайомившись із багатьма художниками, я звернувся до них із проханням подарувати пограбованому музеєві в Херсоні по картині. «Подаруйте, будь ласка, і ми створимо нову музейну колекцію!» Вони відгукнулися і почали дарувати свої полотна. Потім і одесити долучилися. Митці планують влаштувати в нас виставку, після завершення якої їхні твори залишаться в Херсоні.

— Тож представники різних видів мистецтва допомагають одні одним у важкий час.

— Так, це створює атмосферу взаємопідтримки, без якої було б складно жити й працювати. Допомогу та співпереживання відчуваємо від побратимів по творчості, це надає сили рухатися далі. Головне, що наш театр в окупації вистояв, і його вже не спинити.

ДОСЬЄ «УК»

Олександр КНИГА. Народився 26 березня 1959 року в селі Покровка Очаківського району Миколаївської області. 1981-го закінчив Херсонське культурно-освітнє училище, 1987-го — Київський інститут культури. Із 1989 року — генеральний директор — художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша.

За сприяння Олександра Книги з 1999 року в Херсоні проводять театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», що із 2003-го має статус міжнародного.

Народний артист України.

Василь БЕДЗІР,«Урядовий кур’єр»