Художник-карикатурист
Микола КАПУСТА

У  середині сумнозвісних 90-х років минулого століття темною донецькою вулицею дибуляв пізній перехожий. Аж раптом йому назустріч двоє типів, які навіть не стали морочитися із прелюдією на кшталт «Цигарку маєш?» Гаспиди відразу поставили питання руба: «Гаманець чи життя?» Перехожий не роздумував: «Звичайно, життя!» Поспіхом поліз у сумку і дістав звідти… місцеву газету «Життя»: «Беріть — свіжа. І, звичайно, з малюнками Капусти». А поки лиходії, присвічуючи сірниками, розглядали карикатури відомого художника, дядько чкурнув у темряву. Втім, за ним ніхто й не думав гнатися, бо в цей час було не до цього… 

— Миколо Миколайовичу, скажіть щиро: що в цій придибенції, яку доводилося чути не один раз, правда, а що — інше?

— Скажу більше: навіть знаю автора цієї побрехеньки (сміється). А щодо всього іншого — я справді в ті роки працював у цій газеті, де майже в кожному номері були мої малюнки. Частенько отримував вдячні листи та усні відгуки читачів, які запевняли, що гумор виручав їх у важких ситуаціях. Мабуть, це й дало підстави вигадати ту історію.

— До речі, про гумор. Як ставитеся до найсмішнішого дня календаря — 1 квітня, який, подейкують, для гумористів і сатириків немов Новий рік? Тобто це й справді найбільше свято для вас і ваших колег?

— Та грець його знає! Можливо, для любителів жартів на кшталт «У вас спина біла!» це справді чи не єдина нагода посміятися бодай раз на рік. А ось для тих, які працюють у «веселому цеху», жартують і намагаються розсмішити людей набагато частіше, подібне свято, схоже, майже щодня. Скажу навіть так: прокинувся і вважай, що знову настало 1 квітня! І так щоранку.

— Відомо, що у вас дуже приязне ставлення до цифри 13. Цим ви разюче відрізняєтеся від деяких ваших колег, які настільки забобонні, що навіть не піднімають 13-ту за рахунком чарку: пропускають її і беруть вже 14-ту. А чому ви симпатизуєте цьому числу?

— Усе дуже просто. Якщо подивитися навиворіт на 13, то отримаємо 31 — число календаря, коли я народився. А безпосередньо 13-го з’явилися на світ найрідніші мої люди — дружина і перший син. Та й, пригадую, до Києва на церемонію вручення мені президентом України знаку і звання «Заслужений журналіст України» я колись їхав у 13 вагоні нашого тоді ще «Вуглика».

Малюнок Миколи КАПУСТИ

— А 13-ту за рахунком відзнаку за веселу творчість пам’ятаєте? І загалом яка із нагород для вас най-най-най?

— Цікаве запитання, але щоб відповісти на нього, потрібно добряче понишпорити в закапелках пам’яті. Як колись зафіксувала Книга рекордів Донбасу, за 40 років творчої діяльності мені вдалося отримати відзнаки на більш ніж 60 міжнародних конкурсах. Але життя не стоїть на місці: кількість подібних трофеїв уже перевалила за 80, і непросто обрати з них отой най-най. Мабуть, найпам’ятнішою стала найперша відзнака: я, ще молодий художник-початківець, отримав дуже престижну премію журналу «Перець». Це було наприкінці 60-х років минулого століття, і тоді автори веселого видання ставали відомими й популярними, немов космонавти. А перемога у щорічному конкурсі, схоже, прирівнювалася навіть до звання героя. Тобто звання Герой гумористичної праці, якого не існує досі…

А згодом лаврами відзначали мої роботи у болгарському Габровому, на Кубі й Тайвані, в Югославії та Італії, Росії й Туреччині. Безперечно, приємно отримувати нагороди і в Україні: мій малюнок відзначили спеціальним призом на найпершому міжнародному конкурсі карикатури «Незалежність» у Києві. Цікаву й дотепну відзнаку вигадали колись у газеті «Веселі вісті»: за перемогу в конкурсі «Світ вцілів, бо сміявся» мене вшанували званням «Живий класик». Та, мабуть, найбільша нагорода — відгуки і слова вдячності від шанувальників гумору, які знають мою творчість.

— У яких ще країнах і на яких континентах побували ваші роботи на міжнародних конкурсах карикатури?

— Зробімо так (усміхається): аби зекономити газетну площу, зазначу, що досі не вдалося погостювати хіба тільки в Антарктиді та на Північному Полюсі. Із зрозумілих причин.

— Миколо Миколайовичу, тоді згадайте інший і не менш важливий момент: як починався ваш творчий шлях? А ще як ви вважаєте: гумористами й сатириками народжуються чи ними стають? 

— Гадаю, гумористами стають. Але, треба зауважити, таки спершу народжуються. А щодо моєї стежки на веселу ниву, то на неї став у селі Мелехи на благословенній Полтавщині. Я хоч і народився у Донбасі, але дитячі роки провів у цьому селі в оточенні веселих, дотепних і життєрадісних людей. Саме там я отримав ази народного гумору. Також частенько згадую свого славного предка Лавріна Капусту — козацького полковника. А як ставилися козаки до гумору та гострого, приперченого слівця, добре відомо:

Зубами недруги скрегочуть
і їх хапають дрижаки,
Коли сміються і регочуть
на Запоріжжі козаки.

Ці рядки написав запорізький поет Петро Ребро, і, згадуючи їх, я іноді думаю: а раптом і мій пра-пра-пра-пра-прадід теж був серед запорожців, які гуртом писали турецькому султанові: «Який ти в чорта лицар?» та інші рядки відомого послання?

А вже серйозно взявся за веселий жанр під час навчання в Луганському  художньому училищі. Зрозумівши, що це моє, активно розвивав свій хист: понад тридцять років пропрацював у газеті «Радянська Донеччина», шпальти якої тоді було важко уявити без моїх карикатур. Тривалий час був у штаті газети «Життя», де вів гумористичну сторінку «Капусник». А ще співпрацював і досі співпрацюю з багатьма українськими та закордонними виданнями, серед яких, безумовно, «Перець», «Крокодил в Україні» та інші.

— Ви член відразу трьох національних спілок: художників, журналістів і письменників. Як потрапили до лав літераторів?

— Варто уточнити, що я тільки почесний член Донецької організації Національної спілки письменників України. Але звичайних письменників в обласному осередку понад півсотні, а почесних можна порахувати на пальцях однієї руки. Мене удостоїли цієї честі за те, що протягом багатьох років художньо оформляв книжки письменників-земляків. Їй-бо, легше назвати прізвища тих авторів, до чиїх книжок я не робив малюнки, ніж навпаки. А ще всі ці роки малював шаржі — до днів народження та інших дат, і досі є солідне зібрання веселих портретів. Частину цих робіт свого часу вдалося розмістити у книжці пародій та епіграм Петра Бондарчука «По дорозі на Парнас». А ще низку портретів я подарував Донецькій організації НСПУ — тут діє постійна виставка, яка має неабиякий попит у відвідувачів.

— А ще, виявляється, ви не тільки великий друг письменників, а й «Друг Євро».

— Колеги іноді жартують, що я — друг і євро, і долара, і гривні, і рубля та й інших грошей. Бо саме прізвище он чого варте! 

А якщо серйозніше, то напередодні проведення чемпіонату я надіслав свій малюнок на конкурс «Вболіваємо за нашу збірну — творимо історію разом», оголошений оргкомітетом «Євро-2012. Україна». Оскільки ця робота сподобалася журі, згодом у Києві мені вручили диплом «Друг Євро-2012». Усього у кожній із двох країн — організаторів футбольного чемпіонату цей почесний титул отримали близько сотні осіб, і було приємно, що склав компанію відомим співвітчизникам. А ще отримав запрошення на футбольні матчі в Донецьку, побував на стадіоні й знайшов кілька тем для свої робіт.

— Миколо Миколайовичу, мабуть, у вас ще й купа нереалізованих задумів?

— На жаль, це саме той випадок, коли бажання не збігаються з можливостями. Приміром, за нинішніх умов не так просто випустити збірку карикатур чи облаштувати персональну виставку. Та Донецьк не без добрих людей, а тому я дуже вдячний міському голові Олександрові Лук’янченку, який допоміг видати мою збірку «Веселий город». А в організації виставки карикатур сприяли керівники області. Це я до того, що із почуттям гумору в наших батьків міста і області все гаразд. Трохи гірше, щоправда, із цим у представників бізнесу. До кого я тільки не звертався!

— А до народних депутатів, які на словах горою стоять за розвиток культури й духовності?

— До речі, про «слуг народу». А можна, скориставшись нагодою, передати через ваше поважне видання їм вітання і поставити питання, яке давно турбує представників так званого веселого цеху?

— Будь ласка.

— Так-от: ми теж смішимо людей, але чому й нам не платять такі великі гроші, як депутатам? 

Павло КУЩ, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола КАПУСТА. Народився 31 липня 1938 року в Макіївці Донецької області. Закінчив Ворошиловградське (Луганське) художнє училище. Працює у галузі станкової та книжної графіки, гумору і сатири. Учасник багатьох міжнародних та вітчизняних виставок карикатури, неодноразово був нагороджений преміями та дипломами. Твори перебувають у музеях та приватних колекціях в багатьох країнах. Член національних спілок художників та журналістів, заслужений журналіст  України.