Симпатична жінка йшла по ринку і з кожним, кого зустрічала, ділилася найбільшою в світі радістю: «Мій син прийшов з війни! Живий!» Продавці тут-таки наздоганяли її й просили взяти хто баночку меду, хто свіженьких, «щойно з городу», огірочків. Просто так, без грошей. Так люди дякували їй за сина.

То була рівнянка Оксана Медведюк, з якою познайомилися ось так, випадково.  Мама з великої літери, бо пережити те, що вже понад чотири роки переживає ця напрочуд сильна і водночас навдивовижу скромна жінка, навіть ворогові не побажаєш. Ось так і виходить: у синів власна війна, у матерів на мирній території — власна, із сумлінням. На передовій принаймні все зрозуміло. А тут?

 Мене теж змінили випробування

Із цієї фрази розпочалася наша з Оксаною розмова. Вона викроїла годину, відірвавшись від сина Ігоря, який саме приїхав у відпустку.

«Ось, — каже, — дивіться», — і вмикає на мобільному телевізійний сюжет, як кілька днів тому зустрічали у Львові 80-ту десантно-штурмову бригаду, що повернулася з передової. Заступник командира взводу  Ігор Медведюк каже, що йому найбільше шкода батьків, які чекають на синів удома. Стрункий, підтягнутий, виголений, він чеканить кожне слово. Справжній військовий. Закрадається думка: такий не розповідатиме про себе. Хоч в одній з найкращих бойових частин України матеріалу вистачить не те що на публікацію, а не на одну книжку. Її, до речі, маємо створити ми, журналісти, бо лише він, старший сержант Ігор Медведюк, на передовій провів уже 900 днів і ночей.

— Із семи років Ігор займався танцями, пізніше боксом, навіть посів друге місце на чемпіонаті України. Тож мав у боксі непогану перспективу. А ще захоплювався всім військовим: колекціонував ордени, медалі, кашкети. І все це акуратно розвішував у своїй кімнаті, — гортає сторінки власної пам’яті мама. — Він закінчив технічний коледж і міг продовжити навчання у Національному університеті водного господарства, але вирішив піти в армію за контрактом. Ми обрали 80-ту тоді ще аеромобільну бригаду, що базувалася у Львові. Ігор пройшов у її «десятку» — частину, що прямо підпорядковується Президентові. Пригадую, в листопаді 2013-го їдемо до Львова на присягу, а я плачу. «Мамо, чого ви плачете? Хіба війна буде?» — питає син жартома.

Оксані глибоко запали в душу ті слова, а мимовільний жарт, на превеликий жаль, так швидко став нашою щоденною дійсністю.

 «Який із нього десантник?»

Саме 80-та бригада, яка вмить перетворилася на десантно-штурмову, на передовій із перших днів.

«Який із нашого 19-річного хлопця військовий десантник?» — побивалася мама. Але змінити вже нічого не могла, тому  молилася щиро й пристрасно.

Вона добре пам’ятає перший радісний дзвінок від сина: «Мамо, ми визволили Слов’янськ!» Та досі не може відповісти собі на запитання, чому після цього загарбники опинилися в Донецьку.

День Незалежності 2014-го, коли в Києві був парад, її син зустрів під БТРом у луганському аеропорту. Летовище тоді оточила псковська танкова бригада. І коли для захисників наші скидали їжу з літака, кадрові російські військові її просто збивали. До того ж, «Градами» розбили машини, де був одяг наших бійців. Хлопці залишилися голодними й фактично роздягненими. Принаймні, вода в калюжах після дощу не застоювалась, і жодна ящірка не пробігла живою.

Та про це вона дізналася пізніше. Не від сина — хтось із його побратимів розказав. А Ігор як криця: «Та ти що, мамо, це неправда!»

— Наприкінці серпня 2014-го зв’язку з нашими хлопцями вже не було. Батькам дозволили зв’язуватися з частиною у Львові. Ми щодня телефонували, а в нас перепитували прізвище. У цей момент просто непритомнієш і падаєш на землю. А коли чуєш «живий!», одразу оживаєш.

30 серпня перестала відповідати й частина. Ігоря не було в мережі. А 1 вересня його телефон на якусь мить увімкнувся. «Живий! Я до церкви, свічку поставлю!» — одразу закричав чоловік. «Та сьогодні там зачинено, понеділок!» — кажу. «То я хоч сходи в храмі поцілую!» — відповів батько й помчав із хати, — пригадує мама.

З луганського аеропорту Ігор виходив останнім — пішки, через соняшникові поля, адже наших відстрілювали як гарматне м’ясо (тому й відімкнув телефон). Батьки зустрічали його у Львові.

— Його очі були такі, як у старої людини, що прожила довге й складне життя.  Він біг до нас із прапором ВДВ і думав, що той прапор побачить мама його друга, який загинув, і що він віддасть його їй як частинку пам’яті про сина. А прапором України, сказав, ми побратима накрили…

Загалом їхня частина втратила на війні вже 105 бійців. Буває, дзвонить мій Ігор і просить: «Мамо, допиши в церкві за упокій мого друга». Найбільшому ворогові не побажаю такого — жити від дзвінка до дзвінка своєї дитини! А бачили б ви, як після виходу з луганського аеропорту зустрічали його сусіди біля нашого під’їзду в Рівному: кульки, квіти і великий напис: «Вітаємо Героя!»

Під благословенням

Священик якось сказав їй: якщо не навчишся з цим жити — пропадеш. І вона навчилася. Нелегкою, просто-таки пекельною була та наука. Та Оксана день у день опановувала її, бо знала: вона потрібна насамперед синові, його майбутнім дітям, онукам. Намагалася не помічати хлопців, які щодня в ресторанах і кафе — наче й немає війни за Україну.

А Ігор ніби відчував на відстані її зусилля й намагався підтримати. 8 березня і 1 червня (в день маминого народження) на порозі квартири з’являвся кур’єр із дорогим букетом квітів: «Це вам від Ігоря». Телефонує, дякує: «А в тебе, сину, як справи?» — «У мене все гаразд!» — відповідає бадьоро.

І оце «гаразд» чує п’ятий рік. А ще таке: «Ви тільки не плачте, мамо, бо воно все передається». Яким дорослим і мудрим став Ігор! Галантним, витриманим! Тоді не дуже хотів учитися, а тепер сам вступив до того-таки водного університету — одразу на третій курс.

Нинішня його ротація вже п’ята. Скільки їх буде ще, мама не знає. Знає інше: таких, як її син, сміливих і безкомпромісних, нині небагато. Можливо, тому його так береже доля. Коли на яворівському полігоні була пожежа й він її гасив, прикриваючись накачаними біцепсами, лікар у госпіталі так і сказав: «Тобі твій бокс і доля допомогли». Недаремно, виявляється, він з дитинства навідувався до монастиря на Білівських хуторах, допомагав черницям.

Про Ігоря Медведюка вже багато знято й написано: фільм  «Кіборги Луганського аеропорту», і 51-й випуск «Донбасс сегодня» на «1+1», перша в Україні книжка про оборону луганського аеропорту «У вогняному кільці», яку він щойно отримав у подарунок від волонтерів.

Та найголовнішу книгу — історію їхнього життя, відданого на вівтар України, вони пишуть разом. «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», — чомусь приходить на пам’ять вічне Шевченкове. Із відчуттям не до кінця виконаного журналістського й людського обов’язку прощаюся з Мамою, на яку вже чекає її Син. Наш скромний український герой.