Актриса
Ірина Дорошенко:
 

У народної артистки України Ірини Дорошенко цей рік двічі ювілейний. До особистої круглої дати приєднується і 35-річна служба у Національному академічному театрі імені Івана Франка. Це її єдиний творчий дім, де вона вже увійшла в історію українського театру, виразно й розумно зігравши своїх героїнь у «Майстрі й Маргариті», «Королі Лірі», «Украденому щасті», «Братах Карамазових», «Маркізі Де Саді», «Одруженні».

Якось поет присвятив їй вірші, в яких римувалися слова «нестандартна — азартна». Він влучив у десятку. Азарт допомагає Ірині Дорошенко шукати себе — і не лише на сцені театру, а й у кіно, де вона заявила про себе ще 17-річною, і на телебаченні, де свого часу вела передачі. Її нестандартним акторським знаком відзначена кожна роль: не випадково Ірину називають актрисою-загадкою, актрисою великих можливостей. Саме такі майстри щодня створюють сучасний український професійний театр, анітрохи не поступаючись заморським зіркам.

 — Ірино, бажання стати актрисою було омріяним чи спонтанним?

— Мій тато працював режисером у народному театрі, і я, можна сказати, з чотирьох років на сцені. Актрисою вирішила стати в сьомому класі, коли побачила фільм «Снігуронька» з Євгеном Жариковим у ролі Лєля. Я буквально прикипіла до телевізора, і мене захопило таке сильне почуття образи за красуню й розумницю Снігуроньку! Тоді й вирішила: «Обов’язково стану актрисою. І моя Снігуронька не розтане». І в театральний інститут я вступила з першого заходу.

«Я зачаровано слухала все, що говорив мені Кшиштоф Зануссі». Фото з архіву Ірини ДОРОШЕНКО

— А як згадуються студентські роки?

— Із захопленням! Мені пощастило на прекрасних педагогів. У театральному інституті імені Карпенка-Карого наш набір кіноакторів був останнім. Його набирав Юрій Олександрович Олененко, дуже мудра людина. Другим педагогом, нашою «мамою», був Володимир Дмитрович Савков — дивовижна людина, він розмовляв з нами ніби пошепки.

Потім ми потрапили до Віктора Борисовича Кісіна. Я його обожнювала, і уроки Кісіна пам’ятатиму все життя. Він розкрив для мене професію актора, запевняючи, що це надзвичайно важка ноша і треба мати чоловічий характер, аби залишатися жіночною, бути розумною і терплячою.

Ми вчилися на території Лаври. На курсі я була наймолодшою, і мене називали «малою». Мій однокурсник Богдан Бенюк і нині може за звичкою так мене назвати. А потім нас об’єднали з курсом театральних акторів, і я потрапила в атмосферу заздрості й нашіптувания. Тобто в модель театрального життя.

В «Украденому щасті» з — Володимиром Нечипоренком. Фото з архіву Ірини ДОРОШЕНКО

— У своєму театрі ви входите у своєрідну команду зірок.

— Не дуже люблю слово «зірка». Ми говоримо про неповторність індивідуальності, а сьогодні скрізь уже стільки «зірок»! Самі зірки! Краще було б, аби вони просто були особистостями і хорошими акторами. Їх насправді не може бути багато.

— Як не може бути багато і видатних вистав, і видатних ролей. Вам пощастило з ними. Сама Анна в «Украденому щасті» чого варта. Там таке партнерство! Володимир Нечепоренко, донедавна Богдан Ступка…

— Партнерство — це якийсь дивовижний зв’язок, таїнство акторське. І це, звісно, творча сім’я, яку ти щоразу відкриваєш для себе. У кожній виставі зі своєю новою сім’єю крок за кроком починаєш іти до того, щоб найглибше передати все, що пропонує автор і режисер глядачеві. А що стосується драматургії, то справді я зустрічалася із найякіснішою. Це Шекспір, Булгаков, Горький і Кальдерон. Грала у заборонених свого часу п’єсах Куліша, Винниченка і Хвильового. І в інших сучасних класиків українського театру — Коломійця, Зарудного.

— У вашому театрі була також прекрасна вистава «Брати Карамазови» за Достоєвським. І ваша Катерина Іванівна — просто приклад психологічного театру.

Ось такою була Ірина ДОРОШЕНКО в «Одруженні» за М. Гоголем. Фото з архіву Ірини ДОРОШЕНКО

— Зіграти уривок Катерини Іванівни з «Братів Карамазових» мені запропонував ще на другому курсі Віктор Борисович Кісін — мій неперевершений учитель. У 17 років! І, о радість, мене в театрі призначили на роль Катерини Іванівни! Я була на такому злеті! Виставу з режисером Юрієм Одиноким ми ставили влітку, і на сцені працювали босі, бо було дуже спекотно. І всі ми теж «горіли» від щастя працювати над таким матеріалом.

— Пам’ятаєте, як почали зніматися в кіно?

— Це почалося дуже рано. На першому курсі одразу ж запросили на якийсь фільм. Я страшенно зраділа, але мій педагог не дозволив: «Ви ще всі молоді, і я не хочу, аби ви погано думали про кіно». Та зрештою в кінці першого курсу в свої 17 років я знімалася в «Дніпровському вітрі» з Іваном Гаврилюком. Це був красивий поетичний фільм за новелами Олеся Гончара. Потім були інші фільми, знімалася із задоволенням, та основною професією вже тоді вважала театр.

— А як у вашому житті з’явився Кшиштоф Зануссі?

— Про свою участь у п’єсі Еріка-Еммануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини» у постановці К. Зануссі я дізналась на Благовіщення. Цю пропозицію мені зробив художній керівник нашого театру Богдан Ступка. І в мене був просто шок, бо ще дуже давно, в 70-х роках минулого століття, я захоплювалася фільмами Зануссі, Тарковського і Бергмана. І навіть не могла уявити, що ми коли-небудь можемо з паном Кшиштофом зустрітися. Тож коли з Олексієм Богдановичем приїхали до нього на репетиції в заміський будинок під Варшавою, я просто зачаровано слухала все, що він говорив. Робота була дуже напруженою.

Першого ж дня пан Кшиштоф, як завжди, з усмішкою, сказав: «А тепер, будь ласка, все те саме, тільки фальшиво». А річ у тому, що чоловік і дружина, яких ми грали, майже всю виставу одне одному брешуть. У нас у виставі навіть акустика інша: ми не кричимо зі сцени, тому що він нам постійно говорив: «Припиніть кричати. Ви повинні говорити так, як у житті».

— А які уроки Кшиштофа Зануссі залишилися з вами?

— Колись Ліна Костенко сказала, що майстри, як атланти, держать небо на плечах. Тому і висота». Тому зустріч із Зануссі — справжнє відкриття цього неймовірного світу і просто подарунок долі. А ще, перебуваючи поруч із ним, я для себе відкрила, що життя не можна марнувати. Ось він жодної секунди не марнує. І нам з Олексієм говорив, що саме творча людина повинна постійно наповнювати свою душу і потім обов’язково віддавати. І настільки ми просто й щиро спілкувалися, що було враження: ми дуже давно одне одного знаємо.

Якось він запросив нас на відкриття винного свята, де були представники з усієї Європи, і ми стали свідками, як пан Кшиштоф з усіма вільно розмовляв їхніми мовами. Він хіба що мовою гінді не розмовляє.

— У вас знамените прізвище, з таким глибинним історичним корінням. Ви не простежували свого родоводу і можливого зв’язку зі знаменитостями?

— На жаль, не простежувала. Але коли десь чую «Дорошенко», мене це дуже цікавить. Нещодавно бачила телерепортаж про святкування у Підмосков’ї 385-річчя гетьмана Петра Дорошенка. Там розказували про його нащадків. Одна з них, наприклад, — Наталя Гончарова, дружина Пушкіна. І що стало для мене абсолютною несподіванкою: дівоче прізвище матері Гоголя — Дорошенко.

— Коли в роботі з’являються паузи, чим їх заповнюєте?

— Такі періоди, коли ти не досить зайнятий, — це біль для актора. Але я навчилася їх заповнювати. Називаю їх періодами накопичення. Читаю багато різноманітної літератури, і не лише художньої. Не можу читати одну книжку, у мене «в роботі» їх одночасно із п’ять. І зазвичай кілька журналів. Подобається ходити в музеї. Загалом дуже багато ходжу, за день можу ходити 4–5 годин не сідаючи. Так краще думається.

— Ви людина настрою?

— Раніше справді все залежало від настрою, а потім відучила себе від цього. Мій учитель Віктор Кісін часто мені казав: «Запам’ятай на все життя. Якщо не можеш керувати своїм настроєм, ти не можеш бути актрисою, тому що не маєш права псувати момент творчості своєму партнерові». Мене дратує багато речей: непунктуальність, незібраність, непрофесіоналізм. Мені з такими людьми нецікаво. Страшно й коли артист зупиняється, перестає прагнути пізнавати: у справжньому акторові завжди відчуваються залишки дитинства — тим він цікавий.

— Ірино, вас ніхто ніколи не бачить без усмішки. Як вам це вдається?

— Уся краса — від доброго настрою. Усмішка зігріває людину зсередини, налаштовує її на правильну хвилю. Тому дуже важливо жити з нею.

Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Ірина ДОРОШЕНКО. Народилася 19 липня 1957 у Києві. Закінчила кіноакторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Усе творче життя працює в Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка. Народна артистка України.