На його затишному подвір’ї, що на вулиці Морській, усе нагадує про море. Поблизу гаража із зображеним на воротях підводним човном справно несе вахту пес Мічман. Мишей, якщо такі сюди внадяться, вміло бере на абордаж кіт Пірат. А робочий кабінет господаря, само собою, нагадує корабельну рубку: на стінах бувалий у бувальцях прапор ВМФ, різноманітні карти, навігаційні прилади, а ще розкішна бібліотека, в якій багато морських довідників та художніх творів на цю тематику. З вікна другого поверху навіть без потужного морського бінокля добре видно море. А звідти — з боку гарячого Широкиного — чути вибухи, що періодично накочуються на принишклий берег, немов хвилі. Із ситуації, в якій опинилися жителі приморських населених пунктів Приазов’я, і розпочалася розмова з капітаном 1-го рангу колишнім флагманським штурманом-підводником Євгеном БАЛЕМ.
— Євгене Миколайовичу, із зрозумілих причин на море місцеві жителі дедалі частіше позирають із тривогою. А якої думки ви, колишній військовий морський офіцер: існує загроза з боку сусідів по той бік Азова, кораблі яких можуть «заблукати» поблизу наших берегів?
— Азовське море дуже мілке, і тому, скажімо, десантний корабель із технікою та солідною кількістю військових не зможе сюди підійти. Звичайно, залишається вірогідність використання малих плавзасобів, здатних висадити на берег 10—20 диверсантів. Щоб запобігти цьому, на узбережжі вжито заходів: тут несуть службу і прикордонники, і підрозділи берегової оборони. Проте якщо Росія офіційно розпочне воєнну агресію, море також перетвориться на арену бойових дій. Хоч уже зараз незаконні військові формування іноді обстрілюють катери українських морських прикордонників з боку захопленого ними Сєдового чи використовують міни.
— І все-таки якщо завтра війна на морі, ВМС України до неї готові? Якби оцінюєте нинішню боєздатність кораблів Чорноморського флоту?
— Вона недостатня. Це стосується більшості суден Чорноморського флоту, які залишилися на озброєнні й України, і Росії. Приміром, недавно сусіди помпезно повідомили: флагман Чорноморського флоту гвардійський ракетний крейсер «Москва» пішов на бойову службу в Середземне море. Так пишатися своїм флотом можуть тільки необізнані люди. Адже «Москві» далеко за 30 років — він на воді з 1979-го з усіма відповідними наслідками.
Для порівняння: у ВМФ СРСР строк служби військових кораблів був до 30 років, а потім їх списували, як кажуть, на голки. У сил НАТО судна здебільшого служать 20 років. Отож застарілий крейсер може розвалитися і потонути навіть після власного пострілу бойовою ракетою. Та й більшість інших військових кораблів перебувають у приблизно такому самому стані. Звичайно, є й винятки: у море виходять і новіші зразки, серед яких український флагман «Гетьман Сагайдачний», але їх значно менше.
— Не можу не запитати колишнього підводника про важку долю єдиного українського підводного човна «Запоріжжя», який через ремонти майже не виходив у море.
— Та сама ситуація, оскільки човен спущено на воду ще 1970-го. Свого часу він ходив у далекі походи, непогано ніс службу в океані, але в 1997-му, коли дістався Україні, вже перебував у кепському стані. Загалом на момент розвалу СРСР на Чорноморському флоті було 32 підводних човни, і ділили їх, як бачимо, «по-братському», точніше, за принципом: «На тобі, небоже, що мені не гоже». На «Запоріжжі» почалися тривалі ремонти, пошук і заміна акумуляторної батареї, тож човен надовго прописався на судноремонтному заводі. Однак його сповна використовували за єдиним можливим призначенням: навчали моряків-підводників, аж доки «зелені чоловічки», від яких довго відхрещувався їхній головнокомандувач, штурмом захопили «Запоріжжя» і підняли на ньому прапор Росії.
— Багато співвітчизників досі не можуть зрозуміти: чому боєздатні українські кораблі з військовими екіпажами на бортах стали відносно легкою здобиччю російських загарбників?
— На моє переконання, в нас майже не залишилося людей, здатних брати на себе відповідальність. Це, на жаль, стосується і флотських офіцерів. Найпоширеніше виправдання того, що сталося з бойовими кораблями, — чекали команди чи розпорядження згори. Звичайно, всім тоді було непросто, але ж є Статут ВМС України чи корабельний статут, у яких чітко прописано, як діяти в тій чи тій ситуації. Очевидці тих подій свідчать: якби хтось не озираючись на Київ узяв на себе відповідальність і моряки та офіцери дотримувалися статутних вимог, більшість кораблів змогли б вчасно вийти із небезпечної зони і дістатися Одеси чи інших українських портів.
— В одному з таких портових міст — Маріуполі — за кілька днів перебування тут дуже рідко бачив безкозирки чи мічманки, що колись були серед головних і невід’ємних атрибутів. Невже морська романтика, на яку свого часу хворіла молодь, стала пережитком минулого?
— У Маріуполі є філіал Одеської морської академії й курсанти в морській формі ще не перевелися. Інша річ, що кадри тепер готують для закордоння, бо випускники здебільшого працюють на суднах далекого плавання під прапорами інших країн.
Звичайно, про якусь морську романтику тепер навіть не йдеться: молодь має практичну мету — гроші, й тому хоче працювати бізнесменами чи юристами. Добре пам’ятаю: коли вступав у Ленінградське вище училище ВМФ, там був конкурс 10—11 претендентів на місце! Через 20 років тут навчався мій син, і конкурс становив 3— 4 особи. А віднедавна конкурс зник — щоб набрати курсантів, представники поважного закладу змушені підбирати абітурієнтів в інших вищих навчальних закладах, які там не пройшли за конкурсом…
Свого часу в СРСР була ефективна пропаганда і популяризація флотської служби: кінофільми, книжки, пісні. А що нині з ранку до вечора показує «ящик»? Як не менти, то бандюки… Тому гору бере кримінальна романтика.
— А як і коли ви захворіли морем? Адже народилися і виросли далекувато від нього.
— Справді, моря наживо ніколи не бачив, але у школі щороку учні писали, хто ким хоче стати, і я з 1-го по 10-й класи незмінно підтверджував: тільки моряком. На мій вибір, безперечно, вплинули розповіді мами про героїзм червонофлотців. Дуже любив фільми на морську тематику та книжки: навчився читати чотирирічним і перечитав усього Жуля Верна.
Траплялися й курйозні моменти на шляху до мрії. Коли після школи працював на шахті, в нашій бригаді був колишній моряк-підводник. Звісно, оскільки я ходив за ним слідом, слухав його розповіді й надокучав морськими планами, старший товариш вирішив скористатися довірливістю 17-річного мрійника. Разом із механіком поставив жорстоку умову: мовляв, якщо зможу випити пляшку горілки не відриваючись, то обов’язково стану моряком. Діватись нікуди — вихилив спиртне і був дуже радий, що пройшов важке випробування. А ось моїм спільникам було не до сміху: ми разом пішли на танці, але замість розваг їм невдовзі довелося звідти піти. І не з порожніми руками — лаючись, понесли мене, немов колоду, додому…
— Службу у відсіках підводних човнів важко уявити без постійного ризику та нештатних ситуацій. Можете пригадати найдраматичнішу ситуацію на глибині?
— Один із таких випадків трапився під час обов’язкового випробовування човна глибоководним зануренням після заводського ремонту. Робоча глибина для корабля цього проекту становила 180 метрів, і на ній запланували побувати. Але на позначці 163 метри на пульті зв’язку спалахнула червона лампа п’ятого відсіку, і в динаміках почули гучний шум води і повідомлення вахтового про серйозну аварію. Зіграли аварійну тривогу, поставили горизонтальні рулі на підйом, але човен продовжував занурюватися. Стрілка глибиноміра повзла праворуч: 167, 170, 172 метри… На центральному посту стало дуже гамірно, бо всі разом гарячково шукали рятівне рішення, вигукуючи різноманітні команди. Нічого приховувати, дехто із нас, атеїстів, уже подумки прохав Бога порятунку чи дати змогу померти гідно — бодай не влаштовувати істерики. А занурення тривало і нарешті припинилося на глибині 186 метрів. Потроху почали повзти догори, а на 100-метровій глибині повітря у цистернах враз витиснуло воду, і човен різко помчав, як швидкісний ліфт. На поверхню корабель вилетів м’ячиком, упав на борт і провалився на невелику на глибину. Ще раз вилетів і впав.
Пізніше ми з’ясували: нештатна ситуація тривала 18 хвилин, які всім тоді здавалися вічністю. Особливо це стосувалося членів екіпажу з п’ятого відсіку, що був майже геть затоплений — до підволоку залишалося сантиметрів із 20, завдяки чому люди й вижили.
— Євгене Миколайовичу, не секрет, що будні українських патріотів у донецькому Приазов’ї теж нагадують тривале і важке автономне плавання. Як складаються стосунки з тими земляками, які протистоять вам відкрито і нишком?
— Людей із проукраїнською позицією зокрема в нашому селі чимало, але вони бояться відкрито про це казати і здебільшого відмовчуються. Опонентів також вистачає. Періодично проводжу своєрідну перекличку: вітаюсь із ними «Слава Україні!», а вони мені бурчать у відповідь: «Слава Росії…» або мовчать.
На відміну від них, дію відкрито: приміром, вдень разом із дружиною Тетяною пофарбували занедбану автобусну зупинку в синьо-жовтий колір. Вони ж уночі нашкрябали там і на моїх воротях свастику і написали «фашист», «бандерівець». Мені часто дорікають: чому я так вороже ставлюся до Росії та росіян? Зовсім ні! Мої зять і невістка — етнічні росіяни, і в нас чудові стосунки, підтримую дружні зв’язки із колишніми товаришами по службі в Санкт-Петербурзі, Владивостоку та інших містах.
Інша річ — імперська політика Кремля, яка йде врозріз з усім цивілізованим світом. І цього не приховують навіть у самій Росії. Приміром, російський журналіст і політик Олександр Невзоров в інтерв’ю «Літературній газеті» ще в 2002 році заявляв: «Росія звикла харчуватися сусідами. При цьому вона може їх дуже любити, але все одно зжере… Ці звички в її державній крові. Приїхати на танках, розбомбити, пере∂валтувати, змусити вивчати свою мову». Хіба не таке відбувається в Донбасі?
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
Євген БАЛЬ. Народився 1943 року в м. Кременчук Полтавської області. Після школи працював на шахтах у Луганській області та матросом на суднах на Азовському морі.
Закінчив Ленінградське вище військово-морське училище. Проходив службу на підводних човнах ВМФ СРСР на Північному та Тихоокеанському флотах. Остання посада — флагманський штурман дивізії ракетних підводних човнів стратегічного призначення. Був начальником морської школи та керівником офіцерських курсів ВМФ Маріуполя. Військове звання — капітан 1-го рангу.
Його обирали депутатом міської та Приморської районної рад Маріуполя. Нагороджений медалями СРСР. Має авторський винахід.
Ми в Google+