За часів Російської імперії й СРСР українцям старанно втокмачували у голови, що росіяни — братній нам народ, а шляхетська Польща й Османська Туреччина — одвічні наші вороги. Натомість життя Міхала Чайковського засвідчує, що Україна має за прикладом інших держав насамперед дбати про власні інтереси, бо між долею холопа у польського пана і кріпака у великоруського «баріна» — жодної істотної різниці.
Ще як були ми козаками
Чайковські, які згодом стали вважати себе росіянами і поляками, ведуть свій рід від козаків, серед яких було поширене прізвище Чайка. Фактично вся волинська шляхта, незалежно від прізвищ, — нащадки окатоличеної української старшини.
Не був винятком Міхал Чайковський, який народився 29 вересня 1804 року в с. Гальчин нині Бердичівського району Житомирщини. Його батько вважав себе «уродзоним» шляхтичем-поляком, хоч був одружений на правнучці гетьмана Івана Брюховецького.
Залишені у спадок нащадкам сім товстезних рукописів видатного прадіда стали для юного Міхала Чайковського настільними книгами, які визначили життєву позицію майбутнього бунтаря, політика і письменника: «Я поляк, але судилося мені народитися на козацькій землі, яку ніщо мені не замінить». Не дивно, що він вважав себе сином Польщі, однак бажав добра українській землі, на якій виріс, і волі народу, чиї пісні й думи чув з малих літ.
Зате Росія для Міхала Чайковського завжди була ворогом, який поневолив поляків і українців. Отож цілком закономірно, що молодий шляхтич під пристойним приводом відмовився від заманливої пропозиції стати камер-юнкером при імператорському дворі в Петербурзі, а коли вибухнуло польське повстання 1830 року, зі зброєю у руках приєднався до бунтівників. Єдиним, що вирізняло його серед сусідів-поміщиків, стало офіційне звільнення від кріпацької залежності належних йому селян-українців.
Отож коли після поразки повстання Чайковський подався у вимушену еміграцію, а його маєток конфіскувала царська влада, вчорашні кріпаки не втратили волі, яку пан оформив із дотриманням усіх передбачених у Російській імперії юридичних вимог.
Із журналістики — в політику
Позбавлений майна і вітчизни емігрант врешті-решт осів у Франції, заробляючи на життя журналістською працею. 1835 року Чайковський на конгресі істориків у Парижі виголосив ключову для його біографії доповідь «Джерела та впливи козацької доби на півночі і сході». У ній він обґрунтував думку, що козаччина — не лише військова звитяга, а особлива й унікальна в Європі культура, представлена народними піснями, думами і творчістю кобзарів.
Через два роки Чайковський дебютував на літературній ниві «Козацькими повістями», що мали великий успіх. Його наступні твори «Вернигора» про гайдамацьке повстання 1768 року та «Гетьман України» про Івана Виговського засвідчили вплив української тематики на стиль романтизму в європейській культурі й непересічний талант автора.
Однак Чайковський вважав за краще замість розповідей про славне козацьке минуле України взятися за її визволення з московської неволі. Журналіст і літератор став політиком і таємним емісаром, який на Балканах і в Туреччині виконував завдання польського емігрантського центру.
Із 1841 року Чайковський жив у Стамбулі, фактично ставши на чолі антиросійських рухів в Османській імперії та на територіях із слов’янським населенням між нею і Росією. Переворот у Сербії, допомога старообрядцям, яких царська влада планувала залишити без священнослужителів, відновлення української самоідентифікації у нащадків задунайських козаків — це лише невелика частина його титанічної роботи.
Існує версія, що навіть легендарна «Книга буття українського народу», яка стала програмним документом членів Кирило-Мефодіївського братства у Києві, належить перу Чайковського. Свідчення на користь цього — мемуари М. Костомарова, в яких він стверджує, що «свого часу на Волині дістав я польською мовою написаний твір із вкрапленнями малоросійською, який я переклав».
Отож не даремно тодішній міністр внутрішніх справ Росії граф Орлов в адресованій цареві доповіді написав, що волелюбні ідеї проникають в Україну через емісарів, «керівник яких Чайковський перебуває у Константинополі».
Душу — за Україну
Російські власті вимагали від Туреччини видати їм або хоча б вислати із країни «бунтівника», «заколотника» й «організатора антиросійських виступів», але до пори до часу його рятувало французьке підданство. Однак «стурбована» лише на словах російською експансією Франція заради налагодження добрих відносин з Росією пожертвувала Чайковським, позбавивши його свого громадянства і паспорта.
Через загрозу опинитись у царській тюрмі безправний емігрант мав би терміново втікати до якоїсь іншої країни Європи. Проте він наважився на вкрай важкий для кожної віруючої людини крок — перехід у мусульманську віру і турецьке підданство.
Мало хто навіть серед приятелів-поляків схвалив цей крок Чайковського, який у грудні 1850 року став Садик-пашею. Надто що його ще до цього звинувачували у більшій прихильності до України, ніж у турботі про інтереси Польщі.
Отаман Чайка, як називали його наші одноплемінники на підконтрольних Туреччині землях, узявся за формування козацького війська. Тим, хто вслід за адептами «руского міра» вважає це переходом на бік ворога, варто нагадати, що нам давно пора перестати дивитися на історію очима «старшого брата». Згадаймо, що навіть українські слова «шаровари», «осавул», «джура», «бунчук» тощо східного походження, а турки і кримські татари, так само, як поляки і московити, були не лише ворогами, а й союзниками козаків-українців.
Промовисто, що передане війську Садик-паші козацьке знамено гетьмана Петра Дорошенка поєднувало християнські й мусульманські символи: на одній половині — православний хрест на срібному тлі, на другій — срібний півмісяць ісламу на традиційному для козацьких хоругв багряному. Під цим стягом загони Чайковського почали бойові дії, коли армія Миколи І, знехтувавши застереження лідерів Західної Європи, вторглася на турецьку територію й окупувала Молдову і Валахію (нинішню Румунію), що спровокувало розгромну для Росії кримську війну 1853—1856 років.
На відміну від нинішньої путінської агресії проти України, тодішній світ висловив не лише «стурбованість», а й спільними зусиллями поставив агресора на місце. Під час бойових дій саме війська під командуванням Садик-паші визволили Бухарест від російських окупантів, а турецький генерал польської національності став губернатором Валахії.
Однак західні союзники не дозволили турецьким військам перейти прикордонний на той час із Росією Прут, на що сподівався Садик-паша, мріючи про визволення з московської неволі України й Польщі.
Крах надій і сподівань
Після укладення у Парижі мирної угоди, яка завершила кримську війну, Чайковський став весільним генералом з гучним титулом «ока, вуха і правиці султанського престолу», але без жодних надій на здійснення своєї найзаповітнішої мрії. Як із гіркотою написав турок і козак в одній особі, європейські лідери злякалися не російського царя і його великої лише за розмірами імперії, а свободи народів, бо самі сиділи на тронах різноплемінних держав.
Тим часом царські емісари в Туреччині доклали неймовірних зусиль для нейтралізації потенційної загрози Росії, якою могло стати продовження Чайковським його підривної роботи. Використали навіть агента в ліжку. Ним стала молода грекиня Тереза Теоскало, з якою Садик-пашу познайомив російський посланник у Стамбулі князь Ігнатьєв.
68-річний Чайковський вирішив скористатись оголошеною йому амністією й повернутися на рідну землю. Однак бунтівному полякові з українським серцем не дозволили дожити віку в рідних місцях. Амністованим учасникам польського повстання царським указом заборонили купувати землю на Правобережжі України. Отож Чайковський змушений був оселитися на Чернігівщині, перетворившись, як із гіркотою й сарказмом писав, «із полководця козацького на пастуха індичого».
У серпні 1878 року маєток колишнього турецького паші знищила страшна пожежа. Ще одним ударом долі стала втеча дружини-грекині з молодим коханцем. Однак забутого світом і всіма покинутого генерала, попри його вже похилий вік, боялася навіть смерть. Останньою краплею, що переповнила чашу страждань Чайковського, стала нагла загибель від наслідків простуди його єдиного друга й ординарця Адама Морозовича.
У ніч із 3 на 4 січня 1886 року Садик-паша написав прощальні листи і вистрелив із пістолета собі у груди.
Так завершилася земна дорога людини, що не пошкодувала власної душі за свободу рідного народу, яким для нього були поляки, і за визволення рідної землі, якою була для нього Україна.
Ми в Google+