Цього року зазвичай помпезні урочистості з нагоди чергового випуску студентів Київського національного медичного університету ім. О. О. Богомольця у столичному Палаці «Україна» навіть не розглядали. І тому чимало причин. Кілька з них одразу на початку нашої розмови виокремила новий ректор член-кореспондент Національної академії медичних наук України Катерина АМОСОВА.
— Катерино Миколаївно, чому почали ламати традиції?
— Насамперед у країні тривають бойові дії — і це могла б бути повна відповідь на ваше запитання. Але є й інші причини. Оренда приміщення коштує чимало, а з коштами в університеті великі проблеми. І почалися вони не вчора. То чи правильно викладати кругленьку суму лише за те, щоб президія впродовж 45 хвилин проговорила в зал якісь загальні слова? Натомість ми вирішили, що нині й надалі на кожному факультеті, як кажуть, у родинному колі, самі вирішуватимуть, як влаштувати своє свято. Хай запрошують саме тих гостей, яких хочуть бачити, відводять на урочисту частину стільки часу, скільки вважають за потрібне, обирають той формат спілкування, який їм більше до душі. Адже зведена в абсолют регламентація університетського життя лише породжує формалізм і байдужість загалом до своєї справи. Драматичні події і в країні, і, на щастя, менш масштабні в нашому виші показали, що далеко в минуле відійшли часи, коли ми мирилися зі своєю роллю «гвинтиків і коліщаток».
— Але освітянське середовище все-таки консервативне, в ньому складно швидко щось змінити. Тож і у вас рушійною силою щодо відсторонення колишнього ректора, якого звинуватили у зловживанні владою, виступили студенти й молоді викладачі. Тим часом вас обрали на цю посаду більшістю голосів. Як переконали колектив повірити вам? Яку програму запропонували?
— Знаєте, частина моїх однодумців, та і я сама, до кінця не були впевнені в такій підтримці. Адже займатися популізмом — обіцяти комусь за щось якісь преференції — не в моїх правилах. А в програмі ми сказали про головне своє завдання: демократизація і децентралізація університетського життя. Попереднє керівництво всіляко ігнорувало положення, покладені як в основу статуту, так і в закон про вищу освіту, які наділяли Вчену раду значними повноваженнями. Натомість більшість важливих питань вирішувалась кулуарно і лише формально виносилась на голосування.
Для нашої команди дуже важливо не лише відновити, а й посилити роль Вченої ради. Крім того, вважаю за потрібне наділити значними повноваженнями факультети. Цю роботу треба починати з нуля. Адже, на відміну від класичного університету імені Тараса Шевченка чи західних вишів, де роль факультету значна, в нас декани фактично були тільки організаторами процесу. Скажіть, будь ласка, навіщо погоджувати з ректором питання прийому на роботу асистентів чи лаборантів? Або виносити на обговорення Вченої ради кандидатуру студента, якого факультет пропонує занести до Золотої книги університету? Вважаю також, що декану краще знати, кого із співробітників або студентів преміювати за сумлінну роботу і навчання.
Ще один важливий напрям — відкритість. До останнього часу на нашому сайті не було реальної інформації про ухвалені рішення, вакантні ставки, тендери, бюджет і його розподіл. Не тільки широкий загал, а й сам колектив нічого про це не знав. Я пропрацювала 25 років завідуючою однієї з найбільших кафедр, де щороку навчалося понад 600 студентів, але навіть уявлення не мала про ці речі. Ми хочемо зробити таку діяльність публічною і обов’язково налагодити зворотний зв’язок за допомогою анонімних опитувань.
Слід зазначити, що раз на рік дослідження думки випускників щодо ефективності навчального процесу проводили, але про їх результати знали одиниці. Недавно я попросила надати таку інформацію. З’ясувалося, що там зазначалися певні корупційні речі. Студенти називали кафедри, де в них хоч раз вимагали гроші, давали свою оцінку діяльності таких підрозділів. Зрозуміло, одразу оприлюднювати цю інформацію не варто, але ознайомити з нею завідувача кафедри обов’язково потрібно, запропонувавши йому усунути недоліки. Затим треба повторювати опитування не раз на рік, а частіше, відстежувати ситуацію особливо там, де є проблеми. Попереду багато роботи, щоб поліпшити якість освіти.
— Ви назвали проблеми, які можна розв’язати власними силами вже незабаром. А що з нагального поки що не піддається змінам?
— Хоча б цьогорічна вступна кампанія. Останнім часом попередній ректор щороку збільшував набір на 250—300 осіб, тож нині їх стало 12 тисяч. І на цей рік встиг попередньо домовитися в Міністерстві охорони здоров’я про збільшення обсягу прийому. Ми з проректорами зняли це питання, оскільки, вибачте, фізично не вистачає викладачів, щоб усім дати лад, не вистачає місць у гуртожитках, навчальних приміщень.
Так, бюджетні студенти важливі для країни, бо хоч і складається враження, що в нас багато медиків, але тих, хто безпосередньо опікується хворими, не вистачає. Скажімо, колосальний дефіцит лікарів загальної практики, швидкої допомоги, фтизіатрів. Зате їхній надлишок у стоматології, акушерстві й гінекології, хірургії. Тому, скажімо, в нас практично нема бюджетних місць на стоматологію, і це правильно.
А ось щодо контрактників існують певні колізії. Поза сумнівом, для кожного вишу такі студенти вигідні, бо бюджетних грошей не вистачає навіть сплатити комунальні послуги. Тому дуже чекаємо на новий закон про вищу освіту, в якому записано, що щороку можемо регулювати ціну на навчальні послуги, які нині фіксовані під час вступу. Судіть самі: ми навчаємо шість років і українців, й іноземців. Наші економісти підрахували, що нині наші платять за день 45 гривень. Тому економічно вигідно більше приймати іноземців, особливо на англійськомовну форму навчання. Але є і зворотний бік медалі, коли наші виші, і ми серед них, почали заробляти гроші, зараховуючи й тих, хто не здатний навчатися. А далі постає запитання: відраховувати чи «тягнути»? А далі знецінюються наші дипломи в тих країнах, де їх ще визнають. І якщо ми не покращимо свою роботу, то втратимо цей ринок.
І ще про те, що поки не в наших силах змінити: з якого бала ЗНО починати прийом, нам теж прописали ще взимку. Як і додати місць у гуртожитку.
— Вони теж впливають на вступну кампанію?
— Ще й як. Останнім часом до нас здебільшого вступають іногородні студенти. А гуртожитки перенаселені, вони потребують значних ремонтних робіт. Поточні ми почали ще з зими. Але один із семи, аварійний, доведеться ставити на капремонт, тож до всього треба десь розселити 500 осіб, які в ньому живуть. Нині наші студенти платять за проживання менш ніж 300 гривень. Який ремонт можна зробити за такі гроші? Тому доводиться йти на непопулярні рішення і починати вступну кампанію з повідомлення, що житлом за такі гроші забезпечуватимемо тільки соціально незахищених. Нині шукаємо місця в гуртожитках інших вишів, але там ціна починатиметься від 700 гривень. Тож розуміємо, що це одразу зменшить кількість охочих вступати до нас.
Гадаю, вплинуть на цьогорічну кампанію і попередні події в університеті. Адже все, що в нас відбувалося, відображалося на сайті університету — важливою стратегією нашої боротьби була публічність. Уявіть батьків, які обирають виш для своїх дітей, і бачать, як його лихоманить. Але за час, який у нас залишився, спробуємо їх переконати, що все повернулося на краще, що демократизація стосунків в університеті — наш здобуток, який згодом відплатить сторицею.
Не можу твердити, що ми повністю викоренили корупцію, але те, що її стало значно менше, — факт. Упевнена, що згодом буде ще менше. Але загострю увагу на тому, що не стільки викладачі її породжували, тобто вимагали гроші, скільки студенти, які не хотіли вчитися, яким було простіше «скинутися», щоб не мати клопоту. Тому, мабуть, так мало звернень надійшло до антикорупційного комітету, який ми створили ще два місяці тому. Бо відомо: тих, хто має добрі знання, ніхто на кафедрах не «зріже». І про це ми теж говоритимемо і абітурієнтам, і їхнім батькам. Як і про те, що в нас чудові клінічні бази, славна історія, яскраві особистості з викладацького складу — вони були, є і будуть. Тому сподіваємося, що до нас прийдуть вступники з глибокими знаннями.
— Чи допоможе в реалізації ваших планів новий закон про вищу освіту?
— Ми з нетерпінням чекаємо його ухвалення, бо це і розширення автономії, і фінансова самостійність. У нас достатньо потужний університет, ми заробляємо чималі кошти, але скористатися ними так, як хотіли б, не можемо. Повернусь до болючої теми гуртожитків. Один з них — недобуд без даху, хоч у документах — і ліфт встановлено, і територія озеленена, тож нині триває кримінальне розслідування. Ми його обов’язково добудуємо, але гроші там можуть бути тільки спонсорські, бо держава вдруге не платитиме. У нас також недобудований клініко-лабораторний корпус, нам потрібно розширювати навчальні площі. В новому законопроекті збільшуються дослідницькі повноваження вишів — це для нас дуже важливо, тож звернемося до уряду по бюджетну підтримку для цього об’єкта. У структурі університету є, наприклад, Інститут проблем патології, Інститут імунології, які працюють більше на папері, — нема фінансування.
— Дослідницький університет не може не спиратися на зарубіжні зв’язки. Наскільки вони для вас важливі?
— Дуже важливі. До речі, ми посідаємо перше місце серед підпорядкованих МОЗ вишів щодо спільних проектів. Наші кращі випускники, скажімо, захищались у Королівському університеті Швеції. Інша річ, що вони там і залишалися в переважній кількості. Останнім часом нами зацікавився Китай. Є ідеї щодо подвійного диплома, наприклад, щодо фармації з Канадою і Польщею. Налагоджуватимемо підготовку медсестер, як це робить Тернопільський медуніверситет, для США.
— Але це більше годиться коледжам робити….
— У наших планах — відкрити такий коледж. До речі, рік тому ми відкрили стоматологічний.
— Урізноманітнення структури вишу сприяє якості освіти?
— Підвищувати якість складно за умови, коли, як жартували раніше, є план по валу, а вал по плану. За кордоном підготовка лікаря — штучний процес. Але мудрість полягає в тому, щоб зрозуміти, що ми можемо змінити і чого не можемо. На жаль, поки що більше не можемо. Але спробуємо демократизувати наше університетське життя, налагодити зворотний зв’язок, напрацювати в межах куцих фінансових можливостей систему стимулювання кращих викладачів. Міг же попередній ректор в індивідуальному контракті покласти собі зарплату, яка становила 1 мільйон 44 тисячі за рік — 0,5% усіх платних освітянських послуг, які надає виш. Тож на першому засіданні нової наглядової ради її очільники відомий лікар і дипломат Юрій Щербак та академік Олег Кришталь запропонували розподілити ці 0,5% серед кращих викладачів, які надають освітянські послуги. Радитимемося з Вченою радою, як це краще зробити. Але крім матеріального, є й моральне стимулювання. Я впевнена: якщо людину публічно пошанують — це додає сил. Ось недавно ми нагороджували переможців всеукраїнських студентських олімпіад. Не просто вручили грамоти, а розповіли про кожного, сказали, які вони молодці. І ще — стукатимемо в двері уряду, бізнесу. Розумію, що меценатство в Україні тільки зароджується. Але нашому університету 170 років. І це велика честь для будь-кого — залишити своє ім’я з доброю справою на його скрижалях.
А ще, я впевнена, найбільшим внеском високопосадовців і багатих людей у розвиток освіти й медицини стане те, що вони почнуть лікуватися і навчати своїх дітей тут, в Україні. Поки цього не станеться, все залишиться таким, як нині. Тому громадянське суспільство, яке народилося з крові Небесної Сотні, повноважне вимагати це від них.
— Катерино Миколаївно, навіщо вам, успішному лікареві-практику, науковцеві, якого добре знають у далекому зарубіжжі, контролювати ремонтні роботи, випрошувати гроші на лабораторне приладдя, загалом брати на себе величезну відповідальність за долю багатотисячного колективу?
— Я справді ще не до кінця зрозуміла, чи моя це доля. Але, мабуть, у кожного має бути власний Майдан. Коли в колективі почалася боротьба із зловживаннями, я відкрила для себе велику кількість надзвичайно розумних студентів, бо раніше як завідувач кафедри більше мала справу з відстаючими. Так-от, ця молодь своєю зрілою громадянською позицією переконала мене: в України є майбутнє. Дуже важливо, що в нас утворилася потужна команда однодумців: їх чимало серед працівників адміністрації, завідувачів кафедр, викладачів, студентських активістів, які прагнуть корінних змін в університеті, і я не можу їх підвести.
Наталя БОРОДЮК,
«Урядовий кур’єр»
ДОCЬЄ «УК»
Катерина АМОСОВА. Народилася 1956 року в Києві. Закінчила Київський медінститут. Доктор медичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки. Автор 43 наукових робіт, під її керівництвом захищено 5 докторських і 53 кандидатських дисертацій.
Ми в Google+