До знайомої приїхав із фронту у відпустку онук. Я знав, що він воює снайпером з початку широкомасштабної війни, але що нині вже дослужився до старшого сержанта, командира відділення, був двічі  поранений, навіть не здогадувався. Тому захотів одразу задовольнити свою цікавість, наскільки дозволяла військова таємниця. Снайпер, називатимемо воїна так, бо ні імені, ні позивного він просив не називати, скупо розповідав про війну, відрядження на передову. Коли ж ішлося про побратимів, опустив додолу очі й дуже спохмурнів: «На Донбасі нині надзвичайно складна ситуація, — промовив через силу, — і втрати наших там серйозні. Серед моїх побратимів уже 12 убито. І це з нашою надзвичайно ґрунтовною підготовкою, коли кожен снайпер на фронті вартий десятка бійців. А може, й більше».

Звісно, далі йшлося про не зовсім приємне. Про те, про що або не пишуть, або рідко розповідають ЗМІ — про втрати. Видно було, що снайперові ця тема дуже болить. І не лише через те, що йому довелося ховати побратимів: «Мені прикро, що про загиблих хлопців, крім родичів, кількох знайомих та друзів не знає більше ніхто. Про тих, хто воює, потрібно розповідати.  Щодня! Але хіба загиблі воїни не достойні цього?! А саме завдяки багатьом з них більш­менш мирно живе столиця, інші регіони».

Інформація, якою не ділимося

Мене тоді слова 30­річного старшого сержанта зачепили за живе. Знав, що рішення не ділитися інформацією про втратиКЗбройних сил ухвалило керівництво держави разом з військовими. Про це Президент України Володимир ЗеленськийКповідомив в інтерв’юКBBC: «У нас все фіксується, кожна людина важлива, і є всі цифри. Є, на жаль, смерті, є, на жаль, жертви, є, на жаль, поранені. Нам не все одно, скільки людей поранено і скільки людей загинуло», — сказав глава держави й додав, що командування розуміє втрати власної армії, проте й надалі приховуватиме цю інформацію від громадськості.

Щоправда, у травні 2023 року виданняК Euractiv повідомило з посиланнямКна розвідувальнийКдокумент, який отримало у своє розпорядження,Кщо втрати Збройних сил України оцінюють у 13 тисячКзагиблимиКі ще 35 тисяч пораненими. ПідрахункиКЄвропейського Союзу, наведені в документі, ґрунтуються на повідомленнях України країнам­членам ЄС, ЗМІ та просочуванні розвідданих. У матеріалі зазначено, що росія у війні проти України втратила 185 тисяч загиблими й 555 тисяч пораненими.

Від останньої інформації нам, як кажуть, не холодно й не душно. А ось своїх захисників та захисниць дуже шкода: за даними опитування групи «Рейтинг», майже 5% українців мають серед близьких загиблих внаслідокК війни, 3% — незаконно вивезених в росію чи тих, хто перебуває нині на тимчасово окупованій рашистами території України. До цього варто додати понад 7 тисяч військовослужбовців, якіК (як поінформувала «Новинарня») вважають зниклими безвісти в Україні. 60—65% з них перебувають у полоні, а «інші, на жаль, загинули», заявив уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко.

Оплакуємо загиблих

Така поки що доступна статистика. Але Україна продовжує героїчну боротьбу проти російського агресора, отже втрати зростають, і своїх героїв країна оплакує. Як журналіст робитиму все, щоб про якомога більше загиблих захисників і захисниць дізналися не лише рідні та близькі, а цілі громади. Тому нещодавно, наприклад, запропонував колегам пресофіцерам бригад ЗСУ взяти участь у підготовці матеріалів нового проєкту «Урядового кур’єра» (умовно назвав його поки що  «Вічна пам’ять тим, хто загинув молодим» — рядок із пісні Олександра Сурова «Вітер підіймав в небо дим»), але у відповідь від одного із журналістів почув: «Тепер це не на часі!»

Був шокований, скажу щиро: гинути на фронті за Батьківщину в молодому віці — на часі, а написати про подвиг захисника чи захисниці — ні? Не по­людськи це якось. І несправедливо.

Торік, пригадую, готував матеріали до Дня ЗСУ. Один з розворотів починався розповіддю про легенду­воїна батареї протитанкових ракетних комплексів 45 окремої артилерійської бригади уродженця Полтавської області, батька шістьох дітей Сергія Міщенка. На день виходу газети я мав інформацію, що батарея Міщенка знищила 110 броньованих машин, з яких лише Сергій підпалив 32: 18 танків та 14 одиниць іншої техніки. Це, за даними військових істориків, було абсолютним рекордом. Але коли номер готували до друку, виконувач обов’язків пресофіцера бригади повідомив, що в останньому бою 1 грудня 2022 року легендарний мисливець на танки загинув у селі Ковалівка Сватівського району Луганської області.

Звісно, війна є війна, і на ній щодня хтось гине або зазнає поранення. Але Сергій Міщенко, який до широкомасштабної війни займався підприємницькою діяльністю, мав дуже гарну, як казав, дружину, шестеро дітей (чотири дочки і двох синів, найменшенькому з яких Сашуньчикові було лише десять місяців), цілком законно міг не брати до рук зброю. Але він пішов захищати свою країну. Добровільно! Так йому совість веліла.

До речі, всі родичі Сергія по чоловічій лінії були військовими. Сам він розпочинав зі «Стугни», а до загибелі вражав ворожу бронетехніку «Джавелінами». Найдальшу ціль американськими ракетами воїн підбив на відстані 4 кілометри. А «Стугною» завалив першу ціль на відстані 5 кілометрів. Це були своєрідні рекорди в ЗСУ. До Сергія Міщенка на такій відстані ніхто з наших воїнів не діставав ворога. В одному ж із боїв 20 липня 2022 року він спалив сім броньованих машин.

Так докладно про Героя  розповідаю насамперед для пресофіцера, який вважає, що про загиблих воїнів розповідати не на часі. Побратими Міщенка ще за його життя казали, що він достойний звання Героя України. І орден «Золота Зірка» йому повинні були вручити вже після 20 липня 2022 року, коли Сергій особисто знищив в бою чотири танки. Але Героя України його удостоєно… 23 лютого 2023 року — посмертно. А в липні 2022­го Міщенка представили до ордена «За мужність» ІІ ступеня, але рішення (як зазначив уже згаданий пресофіцер 45 бригади) торік у грудні так і не ухвалили. Навіть звання сержанта йому присвоїли лише після втручання побратимів.

До речі, не раз доводилося чути від простих солдатів, що нагороджують переважно офіцерів, бо вони, мовляв, до начальства ближче. Нічого не маю проти відзначення офіцерів (серед них дуже багато тямущих командирів, які грамотно ведуть бойові дії). Але й рядовим слід віддавати належне. Бажано за життя. Бо найважчу роботу роблять вони.

Наступаємо, але обережно

До речі, нині наголошувати на цьому потрібно особливо: за повідомленнями командування, ЗСУ перейшли в контрнаступ. Він просувається дуже важко, нерідко з великими нашими втратами. Із цього приводу одна з моїх знайомих підмітила: «У довколишніх магазинах не залишилося жодної гвоздики, закінчувалися мотки з чорною та жовто­блакитною стрічками. Не закінчуються лише кулі. Не висихають сльози, навіть якщо й не біжать по щоках». Підтвердження цього — те, що в нашій селищній громаді за останній місяць ще на дві могили подовжилася військова алея: в липні тут поховали 31­річного та 38­літнього хоробрих захисників.

Через це в Генеральному штабі ЗСУ вирішили переглянути тактику дій Збройних сил. The New York Times повідомило нещодавно, що замість активних наступальних дій наші воїни зосередилися «на вимотуванні російських сил за допомогою артилерії та ракет великої дальності». Американські офіційні особи, з якими поспілкувалися журналісти, визнали зниження темпів наступу, але зазначили, що ЗСУ більш усвідомлено рухаються, вміло орієнтуючись на мінних полях. Із постачанням касетних боєприпасів зі США темпи цього наступу можуть зрости. Наше  командування повідомляє: щодня ЗСУ знищують від 10 до 30 ворожих артсистем, а іноді й більше (військовий експерт Олександр Коваленко зазначив, що за травень і червень 2023­го було двічіК побито рекордиК зі знищення за місяць російської артилерії і ППО).

Насамкінець хочу сказати, що снайперові я побажав подальшого продуктивного полювання на орків і безпечного повернення після чергового бойового завдання додому. Дуже хочеться, щоб наші воїни не гинули на фронті.