ЧОМУ?

За 5 років у статусі національного музей «Київська фортеця» не став державним, а гарантовану цілісність обороняє в судах
 

Рішення Київської міської ради від 13 березня 2008 року щодо вилучення з майнового комплексу Історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» Башти №4 на вулиці Старонаводницькій і передачі її в оренду визнали протиправними Київський апеляційний адміністративний суд 8 листопада 2010 року і Вищий адміністративний суд України 23 лютого 2012 року. Але тепер музей оскаржуватиме нове рішення Київради щодо Башти № 4 — старого змісту — в Окружному адміністративному суді міста Києва, перше засідання якого призначене на 1 серпня.

Наші предки захищалися від нападників оборонними укріпленнями й спорудами на території Києва ще з трипільської доби. Київська фортеця, до розбудови якої упродовж століть долучалися й козацькі гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, царі Петро І і Микола І, нині не дає забути про себе вже назвами столичних вулиць — Еспланадна, Бастіонна, Цитадельна, Арсенальна. Непосвячені в її фортифікаційну історію сприймають зарослі земляні вали за природні схили Печерських пагорбів.
 

Тут літали канатними дорогами і штормили власноруч

Лише архівні креслення та документи нагадують про її канатні дороги, якими «літали» між фортечними спорудами будматеріали, боєприпаси й воїни; і про унікальний рукотворний шторм для ворожого флоту: його змивала могутня хвиля, коли швидко наповнювали водою два котловани й відкривали дамби у Гідропарку й під Лисою горою у Видубичах, де Либідь впадає у Дніпро.

А на території Госпітального комплексу її укріплень за адресою Госпітальна, 24 А, де нині експозиція музею «Київська фортеця» та його адміністрація, одна з будівель, наприклад, уже реально здивує тим, що споруджена дугою не просто так, а за розмірами звукової хвилі — заради акустики в її приміщеннях і на площі перед нею. У жовтні там має відбутися симфонічний концерт просто неба.

З-поміж музейних експонатів вразить ексклюзивна карета, виготовлена на замовлення царського уряду в 1903 році: і тодішньою ціною — 10 тис. рублів, співмірною з нинішньою вартістю найпрестижнішої іномарки; і енергетикою понад ста в’язнів Косого капоніру, котрих  упродовж 1905—1916 років возили в ній звідси на страту на Лису гору, яка тепер найперше асоціюється назагал з відьмацькими шабашами певного дня року. Насправді ж ця гора була військовим фортифікаційним об’єктом. Колючий дріт, який свого часу її огороджував, спрацював на її біосферну заповідність: нині на Лисій горі майже гектар ковили, якої в ботанічному саду кілька кущів, а колись тут водилися й рідкісні тварини, плазуни, комахи.

Київською фортецею, однією з найбільших у світі, захоплювалася заступник мера Риму, бо в її прадавній столиці такої немає. А почувши про неї у Магдебурзі, на міжнародній конференції, присвяченій фортифікаційним спорудам Європи, пенсіонер з Німеччини приїхав до Києва подивитися на музей і подарував на його розвиток 10 тис. євро.

Ці кілька цікавинок — лише крихти з того, що знає про оборонну архітектуру нашої столиці та її захисників від ворожих навал за  віки В’ячеслав Кулинич, котрий був директором Історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця» 17 років. За цей час він не лише ходив у архівні розвідки по нові подробиці з історії фортеці. Керуючи цим закладом, йому вдавалося відроджувати об’єкти пам’ятки майже з руїн і переконати безапеляційно-нахабних «пацанів», що це нонсенс — ресторан облаштовувати в одному з музейних приміщень, а казино — на кістках предків. За столичного правління Олександра Омельченка він розширив кордони свого музею майже на 140 га,  відвоювавши в забудовників Лису гору. Разом зі співробітниками проклав на музейній території дорогу, хоч будівельники вважали це неможливим. А в судах навчився захищатися самотужки, після того як адвокати вже з другого засідання починали виступати проти них, своїх підзахисних…  Судилися з тими, хто зазіхав на цілісність музейного комплексу. Витримали майже 400 засідань 32 судових процесів, не програвши жодного.

Ось вона, Башта №4, за яку судяться вже кілька років. Фото з сайту serg-klymenko.narod.ru

Дайте води, бо ніде ночувати...

Вигравати їх допомагали правові гарантії збереження пам’ятки, якими держава постійно забезпечувала її ще за радянської України. Починаючи з 1927 року, коли Народний комісаріат освіти Української РСР зареєстрував Київську фортецю як єдину в Україні фортифікаційну споруду ХVІІІ—ХІХ століть з найвищим на той час статусом охорони «догляд за недоторканністю». І завершуючи статусом національної, наданим пам’ятці-музею 3 травня 2007 року за указом Президента України, за яким вона має належати до сфери управління відповідних центральних державних органів виконавчої влади. Передати туди цей комунальний заклад Київрада погодилась 20 грудня 2007 року. Але 13 березня 2008-го внесла зміни до свого попереднього рішення: «Надати згоду на передачу до сфери державного управління комунального закладу «Історико-архітектурну пам’ятку-музей «Київська фортеця», крім Башти №4 на вул. Старонаводницькій, 2 (літ. А.Б) у Печерському районі міста Києва площею 358, 0 кв. м.». Башту Київрада передала в оренду благодійному фонду «Платар. Пам’яті Сергія Платонова». Всупереч тому, що цей об’єкт — частина майнового комплексу пам’ятки-музею «Київська фортеця», згідно з чинним законодавством України, цілісного й неподільного, що не підлягає приватизації та не може бути об’єктом оренди.

Щодо «Платару», то розвиток його відносин з «Київською фортецею» — немов за українською приказкою: «Дайте води, бо так хочеться їсти, що ніде переночувати». Спочатку, 19 січня 2007 року, АТЗТ «Музей національного надбання Платар» (зареєстрований 2006 року на основі колекції старожитностей родин Платонових і Тарут) уклав з Історико-архітектурною пам’яткою-музеєм «Київська фортеця» «Угоду про спільну діяльність у музейній справі». За нею «Платар» безплатно передавав свою колекцію «Тобі, Україно, — від Трипілля до Київської Русі» в експонування у Башті № 4 упродовж 49 років, зобов’язуючись відремонтувати і відреставрувати це приміщення. А от оренда «Платаром» Башти на такий же самий строк, чим невідступно переймається Київрада, — це вже зовсім інша справа.

Не допомогло і доручення Президента України

Ще 2007 року музей «Київська фортеця» став національним, та й досі не перейшов, згідно з цим статусом, із комунальної власності у державну. Чомусь не прискорило цей процес і доручення Президента Віктора Януковича.

Після перемог у попередніх судах нове коло судової епопеї розпочалося для музею, коли його Башту № 4 знову намірилися відібрати на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Музей історичного культурного надбання «Платар» за ще одним рішенням Київради — від 26 квітня 2012 року — «Про передачу в оренду без проведення конкурсу нежитлового будинку (приміщення) № 2. літ. А на вул. Старонаводницькій».

На першому засіданні Окружного адміністративного суду міста Києва за позовом музею «Київська фортеця» про визнання нечинними та скасування пунктів 1—4 рішення Київської міської ради від 26.04. 2012 р. добродій В’ячеслав Кулинич офіційно захищати інтереси музею не зможе.

Чому? Він пояснив це на прес-конференції в УНІАНі, повідомивши, що 17 липня, коли перебував на лікарняному, начальник Головного управління культури Київської міськдержадміністрації Світлана Зоріна викликала його зовсім з іншого приводу, а натомість вручила наказ про  звільнення з посади директора музею — нібито у зв’язку з неодноразовим порушенням трудової дисципліни і невиконанням доручень головного управління культури. Хоч до цього колектив музею і його директора постійно нагороджували подяками і преміями, а догану В’ячеслав Кулинич отримав за кілька днів до звільнення — за те, каже він, що не допустив до Башти № 4 комісію з орендних питань. Бо дотримувався законодавства: жодних юридичних дій не може вчинятися щодо об’єкта, який у тяжбі в судах, а в Башти стаж судових тяжб — 5 років. В’ячеслав Кулинич вважає: його звільнили, щоб усунути з нового судового процесу, який почнеться 1 серпня. І вже подав оскарження до суду, бо вважає звільнення незаконним.

Субординація до протиправності?

В’ячеслав Кулинич втратив не тільки роботу. За словами вчорашнього керівника, Головне управління культури КМДА позбавило його, батька п’ятирічної доньки й десятимісячного сина, котрий, мешкаючи в комуналці, чекав на повноцінне помешкання 22 роки, квартири, яку раніше виділив йому голова міськдержадміністрації Олександр Попов.

Начальник Головного управління культури КМДА Світлана Зоріна висловила ЗМІ свою позицію з приводу заявленого на прес-конференції В’ячеславом Кулиничем.

Зокрема щодо його нового житла зазначила: «Я ордер на квартиру Кулинича підписала і віддала. А далі — це його спілкування з управлінням житлового забезпечення. Але яка ситуація в цьому управлінні — я не можу коментувати».

Та прокоментувала його звільнення: «В’ячеслав Кулинич працював директором «Київської фортеці» 17 років. За цей час він зробив дуже багато гарного для цього музею. Але час спливає, і якщо люди не змінюються, то через якийсь час вони не можуть керувати музеєм». «Він більше займався захистом музею, — наголосила Світлана Зоріна. — Йому ця роль у суспільстві подобається набагато більше, йому здається, що хтось хоче забрати фортецю... Людина перестала бути субординованою. Він звільнений не як захисник музею, а за систематичне порушення трудової дисципліни».

Слова пані Світлани Зоріної наштовхують на роздуми: як же мав змінитися В’ячеслав Кулинич, щоб відповідати посаді керівника? Перестати захищати музей? Хіба йому лише здається, що хтось хоче забрати у «Київської фортеці» ту ж Башту № 4? А дотримуватися субординації — виконувати доручення, які й судові органи вже не раз визнали протиправними, а значить злочинними?

Особливо за обставин, коли вирішувалося квартирне питання В’ячеслава Кулинича, він міг і заплющити очі на те, що від неподільного майнового музейного комплексу «Київської фортеці» всупереч чинному законодавству Київрада відтинає «орендним» способом Башту № 4 для приватної організації. Мовляв, ну що я можу тут удіяти супроти вищого начальства... А раніше міг і не протистояти зазіханням на музейну власність «пацанів», які не раз йому погрожували, але й вони переконалися, що його дії — не заради особистого збагачення. Він продемонстрував журналістам на прес-конференції фотографії, у якому стані був музей і на що перетворився завдяки величезним зусиллям, власним і колективу. І сказав: «У кожного з нас бувають періоди, коли треба вибирати принципово. Я хочу залишитися людиною, навіть незважаючи на такі важливі втрати в особистому житті».