Із часу ухвалення Конституції України (1996) не створено законодавчо-нормативної бази з регулювання земельних відносин, яка б цілковито відповідала нормам Основного Закону. Зовсім залишено поза увагою базове право абсолютної власності українського народу (всіх громадян) на землю та її природні ресурсі як природні об’єкти — основне національне багатство та головний капітал нації. Зловмисно не взято на баланс власника, належні йому природні об’єкти (ресурси).

Через брак офіційного і повноцінного тлумачення положень чинних земельних норм Конституції та слугування гібридному антидержавному невігластву вчених Верховна Рада ухвалила деякі антиконституційні законодавчі норми, що ґрунтуються на надуманій дуалістичності та розшарованості нашого абсолютного і спільного права власності на природні об’єкти унітарної держави між органами державної влади та місцевого самоврядування. На жаль, земельне законодавство бере початок із норми першої статті Земельного кодексу «Земля — основне національне багатство». Це лише фрагмент ст. 14 Конституції, відірваний від основного тіла її конституційного правочину (ст. 13), що й спотворило саму суть букви і духу декларованих прав.

Наше твердження ґрунтується на тому, що законотворець, не згадуючи про конституційні норми ст. 13, звузив сутність абсолютного права власності до знеособленого (безсуб’єктного і безоб’єктного) «основного національного багатства», прирівнявши його до об’єктів цивільних прав. За таких умов основне національне багатство абстраговано «перебуває під особливою охороною держави».

При цьому щоб ілюзорно знівелювати чинність ст. 13 як норми прямої дії та мовчазно знехтувати чітко деклароване абсолютне право власності українського народу, було доповнено першу статтю Земельного кодексу спотвореним (вставлено слова «на землю») реченням з останньої частини ст. 41 Конституції такого змісту: «Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі».

Вийшло, що власність «на землю» не може завдавати шкоди «землі». Масло масляне.

Перекручуючи інші норми земельного законодавства, олігархічні клани трансконтинентального агробізнесу через народних депутатів України активізували внесення численних змін і доповнень до Земельного кодексу та інших законодавчих і нормативних актів особливо стосовно ринку (обігу) родючих земель, по­глиблюючи прірву між правочинами Основного Закону України і ухваленими народними депутатами нормами.

Інші народні депутати для запобігання цьому свавіллю підготували і надіслали до Конституційного Суду кілька подань щодо офіційного тлумачення положень окремих земельних норм Конституції, а також конституційності Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» та окремих положень Земельного кодексу.

Сподіваємося, Конституційний Суд ухвалить комплексне виважене рішення.

Історична правда

Щоб перешкодити українцям реалізувати декларовані 16 липня 1990 року наміри державного суверенітету, комуністи звузили земельні перетворення в Україні до аграрних. А після проголошення незалежності 24 серпня 1991-го, ускладнюючи рух молодої держави до суверенітету, зловмисно втілили 30 січня 1992 року поряд з державною і приватною власністю ще й надуману третю форму — «колективну власність на землю», якої немає в жодній цивілізованій країні.

Прагнучи утвердити економічно сильну, суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову унітарну державу в межах цілісного і недоторканного кордону України, українська національна еліта 28 червня 1996 року повторно задекларувала унікальний алгоритм найвищого конституційно права — абсолютну власність (володіння, користування і розпорядження) українського народу (всіх громадян) на землю та її природні ресурси (надра, ґрунти, ліси, водні, енергетичні та інші ресурси) як на природні об’єкти — основне національне багатство, що перебуває (має перебувати) під особливою охороною держави (перші частини ст. 13 і 14 Конституції).

Однак здійснюване паювання «колективних земель» і набуті на такій базі права «приватної власності» на земельні паї (ділянки) як начебто на природні об’єкти стали нікчемними, оскільки цей захід не введено досі в чинне конституційне поле України, а сам процес реформування закономірно не може завершитися.

Невиконання органами державної влади повноважень упродовж чверті століття (не ухвалено необхідних законів, не здійснено повноцінної інституалізації всіх земельних норм Конституції, не взято на загальнонаціональний баланс природних об’єктів як головного капіталу нації) лише роз’ятрило в суспільстві земельні рани і спричинило критичний стан життєдіяльності особливо в сільській місцевості. Насправді все це має ознаки прямого злочину, оскільки право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депутатам, а також Кабінетові Міністрів (ст. 93 Конституції України).

Правдиві знання врятують Україну

Розкриваючи механізми чинних конституційних земельних норм, ч. 2 ст. 13 Конституції декларує: «Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону», на який влада поки що не спромоглася.

Важливо всім знати, особливо владоможцям, що для законного користування (не володіння і не розпорядження) землею та її природними ресурсами як природними об’єктами чужого права власності (у нашій ситуації всіх громадян України) існує сакральне слово «межа», до якої можна користуватися будь-якою власністю. А за межею — ні. Тому замкнений контур межі, окреслюючи простір такого природного ресурсу (об’єкта), нормується «земельна ділянка» (земля) як об’єкт цивільних прав.

Це дає змогу законно й відповідально, на платній основі за встановленими регламентами лише користуватися в межах власної земельної ділянки як уособленої господарської одиниці наявними природними об’єктами для рільництва, садівництва, житлового, промислового та громадського будівництва, лісівництва, транспорту, зв’язку, енергетики, гірничо-видобувної промисловості, оборони, водно-господарської, природно-заповідної, природо­охоронної, оздоровчої, рекреаційної, історико-культурної та іншої діяльності.

Як бачимо, конституційне право власності на землю розмежовується за функціональною чинністю на два різні об’єкти і відповідно суб’єкти такого права незалежно від категорії землі в агросекторі також, а саме:

— на землю та її природні ресурси як природні об’єкти права власності українського народу (всі категорії земель) — основне національне багатство, яке перебуває під особливою охороною держави і є головним природним (земельним) капіталом нації — всіх громадян (загальнонаціонального суб’єкта власності) й не може бути предметом купівлі-продажу й не підлягає відчуженню будь-ким на користь будь-кого в будь-який спосіб;

— на земельні ділянки (межі) як об’єкти цивільних прав, які перебувають у власності громадян, юридичних осіб чи держави і є земельним капіталом їхніх власників, навпаки, є предметом купівлі-продажу, оренди, застави тощо.

Ці вимоги вже частково внормовано у другому і третьому розділах Земельного кодексу, а також розмежовано пошарово на різні об’єкти права власності на публічній кадастровій мапі України. Надважливо, що у суспільних відносинах різних суб’єктів цивільних прав стосовно власності на природні об’єкти діє конституційна норма «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ч. 3 ст. 13 Конституції). Власники земельних ділянок (землі) рівні між собою і перед законом і не можуть конкурувати із правом власності українського народу на природні об’єкти (землю).

Це означає, що власники земельних ділянок (громадяни, юридичні особи, зокрема державні) не лише можуть повноцінно набувати та реалізовувати (ч. 2 ст. 14 Конституції) свої цивільні права (купівлю, продаж, дарування, заставу тощо) щодо своєї власності, а й зобов’язані виконувати обов’язки і вимоги стосовно охорони і раціонального використання наявних у їхніх межах чужих природних об’єктів (права власності українського народу), вартість яких значно перевищує вартість відповідних ділянок (меж).

Підсилюючи це зобов’язальне право повної юридичної, матеріальної та моральної відповідальності власників земельних ділянок як суб’єктів цивільних прав, Конституція України (останній абзац ст. 41) декларує: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі».

Лише громадянин — законний власник та господар

В умовах глобалізації, гібридної агресії, внутрішньої корупції та політичної нестабільності Україна потребує специфічного господарського підходу до природокористування на користь своїх громадян насамперед з використання відтворюваних природних ресурсів, що становлять сукупність об’єктів і систем живої природи, які охоплюють понад 85% території держави. До них належать: ґрунти, тваринний світ, мікробіота, сонячна, вітрова та інша енергія, атмосфера, гідросфера, наземна рослинність та інші природні ресурси. Такі ресурси постійно генерують не позичений природний капітал нації.

Світовий досвід підказує, що лише людина-громадянин як співвласник держави і природних об’єктів (основного національного багатства), яка водночас стає власником земельної ділянки як господарської одиниці, дбайливим господарем, що законно користується природними об’єктами, власником засобів виробництва і виробленої продукції та активним членом місцевої громади, здатна найбільш бережно і раціонально використовувати живі природні ресурси (об’єкти) без посередників і всіляких зайд (у здоровому партнерстві, кооперації та інноваціях), одержуючи кінцевий конкурентоспроможний продукт з високою доданою вартістю (див. рис.).

У процесі такої збалансованої господарської діяльності виникає найбільший ефект капіталізації всіх її чинників, зокрема на користь нації.

Саме ці передумови задекларовано в Основному Законі України. Ч. 4 ст. 13 Конституції декларує: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки». Такий ключовий обов’язок як комплексний (юридичний, економічний, екологічний, соціальний та ін.) пріоритет діяльності держави має стати центральною формулою й водночас інструментом у досягненні мети і завдань справжнього реформування земельних відносин і природокористування в Україні. Нічого не потрібно вигадувати.

На жаль, про цю вимогу прямої дії щодо формування тандему «власності і господарювання», не згадують ні «земельні реформатори», ні олігархи, оскільки господарювати (користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону) мають право лише громадяни України (ч. 2 ст. 13 Конституції). Повторюся, такого закону немає дотепер.

Не слід забувати про верховенство суспільних інтересів, на що вказують конституційні норми зобов’язального характеру, зокрема підсилювальна вимога ч. 4 ст. 13 Конституції, яка декларує: «Усі суб’єкти (різні громадяни України. — Авт.) права власності (на об’єкти цивільних прав. — Авт.) рівні перед законом».

Надважливо, щоб такі закони узгоджено регулювали не лише механізми та умови (регламенти) набуття всіма суб’єктами (громадянами України) відповідних «прав власності і господарювання», а й безпрецедентну відповідальність разом із позбавленням тих, хто порушив суспільні вимоги користування природними об’єктами, права власності на земельні ділянки (межі), зокрема на землях сільськогосподарського призначення, як вимагає ч. 5 ст. 41 КУ, «з мотивів суспільної необхідності».

Саме тому нову парадигму звершення земельної реформи в Україні ми вибудували на правдивих знаннях і механізмах повноцінної й комплексної інституалізації чинних норм Конституції, реалізація яких вигідна лише всім законослухняним громадянам. Головне, щоб було адекватне бажання справжніх слуг народу і чиновників найвищого рівня.

Олександер КОВАЛІВ,
доктор економічних наук,
заслужений працівник сільського господарства України,
автор науково-практичної дисертації
«Інституційне забезпечення звершення земельної реформи в Україні»,
для «Урядового кур’єра»