Кандидат історичних наук
Костянтин ЗАВАЛЬНЮК

Ім’я Ананія Волинця мало відоме широкому загалу. Навіть на Вінниччині, звідки він родом, далеко не кожний скаже, ким він був, за що воював. Та свого часу його добре знали як одного з найвизначніших керівників національно-визвольної боротьби на Поділлі періоду 1918–1920 років. Про командира Гайсинського полку Армії УНР та Гайсинсько-Брацлавської повстанської бригади, подільського отамана і громадського діяча Ананія Волинця розмовляємо з кандидатом історичних наук Костянтином  ЗАВАЛЬНЮКОМ.

— Костянтине Вікторовичу, з якої родини він походить?

— У його батька, селянина середніх статків, було 4 дочки і стільки ж синів. Старший син помер молодим. Олексія у 1921 році розстріляли чекісти за участь у повстанському русі. Ілько був незаконно репресований у 1930 році. А найменшому, Ананію, випала доля стати повстанським ватажком, перебувати в еміграції, а у 1941 році він опинився на лаві підсудних як «бандит» на показовому процесі радянської влади. Тоді на запитання слідчого Ананій зауважував: «Одержуючи освіту в середньому навчальному закладі, я посилено читав літературу українських письменників. У мені зростали національні почуття. Я став прихильником звільнення українського народу... Вся моя боротьба велася проти СРСР з чисто націоналістичних спонукань…»

Народився Ананій 13 жовтня 1894 року в селі Карбівці, що в теперішньому Гайсинському районі на Вінниччині. Навчався у місцевій церковнопарафіяльній школі, потім закінчив двокласну школу. Затим кілька років працював у домашньому господарстві, був помічником діловода в казенному лісництві. Звісно, селянський син бачив своє майбутнє біля землі, а тому восени 1913 року вступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища (Дніпропетровська область). Навчався успішно, навіть отримував стипендію губернського земства. Водночас виявляв зацікавленість до громадської роботи. Зокрема, був співредактором нелегального рукописного шкільного журналу «Наше життя».

Лютнева революція 1917 року застала Ананія у 5-му класі училища. Оскільки двох його братів було мобілізовано до російської армії, а батько вже помер, навесні він отримав дозвіл поїхати допомогти матері засіяти землю. У цей час саме повернувся із заслання його двоюрідний брат, — за професією вчитель, за поглядами есер, — Іван Миколайчук, який мав великий вплив на юного родича.

Тож Волинець вступає до партії соціалістів-революціонерів, працює секретарем у Гайсинському революційному комітеті. А в серпні 1917 року, коли влада в повіті фактично переходить до есерів, стає заступником повітового комісара та очолює міліцію. Працюючи на цих посадах, він багато зробив для забезпечення тут порядку і законності.

Зауважимо, що тоді по всій Україні стихійно творилося вільне козацтво задля боротьби з анархією, самосудами в селах та пограбуваннями майна, взятого в багатіїв на облік земельними комітетами, переважно  солдатами, які юрбами поверталися з Першої світової війни. До повітового козацтва записалося майже 5 тисяч чоловік. Вони підпорядковувалися начальнику міліції та надійно забезпечували порядок. Наприклад, коли в жовтні 1917 року в Гайсині збунтувалися хворі солдати, які лікували венеричні захворювання у місцевому госпіталі, і почалися єврейські погроми, то саме завдяки енергійному втручанню Волинця вдалося зупинити грабежі і насильства.

  — Цікаво, що собою на той час являв Гайсинський повіт?

— В енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона зазначається, що до складу повіту входило 572 населені пункти, в яких проживало 202 327 осіб. Православних — 88,4%, євреїв — 10,1% селян — 80,5%, міщан — 12%, дворян — 0,8%. У повітовому центрі проживало 9367 осіб. Фабрик і заводів у повіті налічувалося 222. У селян ріллі було 119 140 десятин, у власників — 83 279. Тож за кількістю населених пунктів, жителів, площею тощо повіт можна порівняти з кількома теперішніми районами.

—  Як наш герой став отаманом?

— У листопаді 1918 року Ананій виступив проти гетьманської адміністрації. У селі Рахнівка з місцевих селян він сформував загін у 250 осіб при 4-х кулеметах та без бою захопив Гайсин: солдати Липовецького полку, які перебували в місті, майже повним складом перейшли на бік повстанців. Таким чином під його рукою опинилася неабияка військова сила у складі 3-х куренів та загону кінноти у 200 шабель. З важкого озброєння було 30 станкових кулеметів й одна гармата. Взнавши про це, головний отаман Симон Петлюра відразу призначив його командиром місцевих повстанців. Потім з цього загону у Вінниці було сформовано 61-й Гайсинський полк на чолі з Волинцем.

—  За яких обставин полк отримав бойове хрещення?

— За наказом командування загін Волинця рішуче придушив більшовицьке повстання в районі Літин — Лютичів — Меджибіж (на межі Вінницької та Хмельницької областей). Невдовзі особовий склад полку збільшився майже на 800 осіб. «…люди босі, неодягнені. Заказав тут чоботи, білизну, шинелі. Скоро зможу одягнути козаків і узути», — в телеграмі до начальника штабу Правобережного фронту зазначав Волинець та просив відстрочити відправку на фронт на 3 дні. Проте ситуація не могла чекати, і тому полк терміново перекинули в район Костополя та Сарнів, де в складі 19-ї дивізії він вів запеклі бої з червоними, яких, зрештою, у березні 1919 року було відкинуто за Прип’ять.

Однак у квітні червоні прорвали фронт, і Волинець зі своїм загоном відступає на південь. На Вінниччині він об’єднується з підрозділами двох командирів в Гайсинсько-Брацлавську бригаду, яка визволяє від більшовиків низку міст і сіл та потім розпадається.

11 травня 1919 року, після бою, що тривав цілу ніч, загін Волинця взяв Гайсин. Він відразу оголошує мобілізацію задля «створення збройної сили для УНР і боротьби з більшовиками, які втручаються в справи України». Було мобілізовано 3 тисячі чоловік, проте червоні негайно кинули проти них піхотний полк, і неозброєна маса розбіглася по домівках. Зауважимо, що з початку травня до середини липня 1919 року Гайсин 8 разів переходив з рук у руки. На допомогу червоному полку залучалася Таращанська бригада. Проте спіймати отамана більшовикам не вдалося, і вони вимістили лють на населенні, зібравши велику продовольчу контрибуцію. Та лише таращанці пішли на схід, загін Волинця зненацька налетів на станцію Гайворон (Кіровоградська область) і захопив ешелон з продовольством.

Отаман Волинець завжди турбувався про своїх бійців. Фото з архівуКостянтина ЗАВАЛЬНЮКА 

—  За рахунок яких ресурсів він утримував свій загін?

— У визволених населених пунктах повстанці встановлювали свою адміністрацію та забезпечували підтримання громадського порядку. Так, 16 червня 1919 року у Гайсині скликається повітовий селянський з’їзд з питань обрання влади, санкціонування нею мобілізації, налагодження економічного життя в повіті, здобуття засобів для організації полку, утримання лікарень і притулків, а також виплати заробітної плати вчителям і лікарям. Головував на з’їзді вчитель Мельник. Було обрано повітову раду, яка призначила виконавчий комітет. Збереглася резолюція з’їзду, в якій, зокрема, зазначається: «Отаману Волинцю й всім славним козакам-повстанцям Селянський з’їзд шле свою щиру подяку за боротьбу по визволенню рідного краю від гнобителів-чужинців й доручає президії скласти привітання…». У виконкомі Ананій відповідав за військові справи, а також він налагодив видання часопису «Повстанець». Ресурси отаман отримував з «продажу цукру цукрових заводів (5 у повіті), спирту з державного складу і контрибуцій із багатих купців».

Наприклад, здійснюючи рейд в Ольгопільському повіті (Вінниччина), він на чолі відділу 40 кінних (половина вершників не мала сідел і замість них пристосувала подушки та перини) увійшов до міста Бершаді та зажадав від єврейської громади міста 5 мільйонів рублів. Утім, євреї сторгувалися на суму один мільйон рублів. Зауважимо, що реквізиції під час війни були поширені. Більшовики узаконили їх у вигляді політики «воєнного комунізму». Щодо повстанців, то в умовах партизанської війни джерелом постачання були селяни, які обмінювали продукти харчування на крам чи цукор або продавали за гроші. Інколи повстанці розплачувалися розписками, які були підставою для компенсації.

У липні-вересні 1919 року створюється 13-й піхотний Гайсинський полк, який підпорядковується Генеральному штабові Армії УНР. Та через розбіжності з начштабу Юрком Тютюнником щодо тактики військових дій Волинець залишає полк і за наказом військового міністра В. Сальського відбуває з кількома козаками у Гайсинський повіт для організації антибільшовицького підпілля.

Навесні 1920 року зі своїм загоном у 350 піших і 150 кінних козаків він допоміг наступаючим частинам під командуванням генерала Омеляновича-Павленка оволодіти Брацлавом, Тульчином, Вапняркою... Загін Волинця приєднується до Запорізької дивізії. У червні 1920 року війська УНР почали відступ. Зрештою, біля села Токи Збаразького району Тернопільської області загін Волинця переправляється через Збруч й опиняється на території, зайнятій поляками.

—  Яким було життя на чужині?

— З вагітною дружиною (доч?кою подільського селянина) він поселився у селі Щаснівка, що біля Тарнова. За роки війни отаман статків не нажив, тому змушений був заробляти на прожиття працею у заможних господарів, а також лікуючи місцевих селян як знахар. У 1922 році він тривалий час перебував у в’язниці за підозрою в антидержавній діяльності. Після змінює не одну роботу: працює наглядачем шляхового будівництва, членом правління Волинського селянського банку, забійником худоби, агрономом...

Водночас він бере участь в громадсько-культурній діяльності. Вступає до Української народної партії, працює в редакції щотижневика «Дзвін», підтримує зв’язки з визначними діячами української еміграції, входить до Волинського українського об’єднання та культурно-просвітнього товариства «Українська школа». Славнозвісний Тарас Бульба-Боровець був високої думки про колишнього отамана, з яким познайомився у 1933 році в Рівному: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики (бачити те, чого не видно)».

Восени 1939 року на Західну Україну вступили радянські війська. На той час Волинець працював інспектором з обліку Рівненського повітового земельного відділу і жив у селі Басів Кут. Вже 2 жовтня його заарештували, але відпустили. Та 20 січня 1940 року за доносом арештували вдруге.

Енкаведисти допитували його цілий рік. На фотографії періоду слідства він вже не той грізний отаман, а інша людина — з підбитим оком, збайдужілим обличчям. Вони ламали його фізично і психічно, мабуть, задля проведення показового судового процесу, який відбувся у Вінниці з 31січня по 2 лютого. Розстріляли отамана 14 травня 1941 року.

Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК. Народився 1963 року на Вінниччині. Закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного університету. Працював учителем в школі. Нині — науковий співробітник державного архіву Вінницької області. Кандидат історичних наук. Автор та співавтор 20 книжок.